Мені потрібна допомога

Олена дуже прагнула мати дитину. І коли трапилася несподівана вагітність від чоловіка, з яким вона провела лише один вечір, вона зовсім не розгубилася. Навпаки — була щиро рада.

Тому чоловікові вона, звісно ж, повідомила про свій стан, проте він одразу дав зрозуміти, що дитя йому ні до чого. А ще додав, що відмовляється від будь-яких аліментів.

Звичайно, можна було б примусити його через суд платити кошти, але Олена не бажала цього. Немає його у їхньому житті — і гаразд. Вона й без того не мала до нього жодних почуттів. А дитину збиралася виховувати самотужки.

Мати Олени була категорично проти. Запевняла, що це необачний крок, адже дітей слід ростити в повноцінній родині.

— Мамо, мені вже двадцять вісім років. Можливо, у мене ніколи й не буде тієї ідеальної сім’ї. До речі, нагадую: я сама ж виросла без татка.

— Не виголошуй нісенітниць! — вибухнула мати. — Адже тато у тебе все ж таки існував.

— Так, але ж він покинув тебе заради іншої, коли мені було п’ять років. А потім я бачила його максимум раз чи двічі на рік.

Мати тільки фиркнула. Мовляв, це зовсім не те саме! Вона ж не бажала подібної долі для доньки — усе так випадково склалося. А Олена, виявляється, свідомо прирікає свого малюка на існування без тата. І це, на її думку, неприйнятно.

Подруги Олени теж були в глибокому подиві.

— І що ти робитимеш, аби самій ростити дитину? — поцікавилась Наталя, її найближча шкільна товаришка. — Ось я зі своїм чоловіком ледь упораюсь, а грошей нам вічно бракує! Принаймні оформ аліменти!

— Не бажаю, — заперечила Олена, наполегливо хитаючи головою. — Раз батька немає, то й не потрібен. Підроблю трішки, працюватиму вдома — і все вийде.

— Та впорається вона, ну так, — саркастично зауважила Наталя. — Всі так говорять, аж доки не з’являються сльози. Зваж добре все.

Але Олена вже давно ухвалила остаточне рішення. Вона несамовито обожнювала це ще ненароджене маля. І була впевнена, що зуміє здолати будь-які труднощі — заради власного щастя.

З пологового Олена вийшла разом із сином Ярославом, і зустріли їх там лише матір Олени й Наталя.

Подруга вручила букет квітів і відразу ж зникла, пояснивши, що її чоловік тільки трохи може побути з їхнім малям, тож їй терміново треба повертатися додому.

Мати ж вирушила з донькою до її помешкання, затрималася там на годинку — і також пішла. Ніякого захвату від появи внука вона не відчувала, і допомагати доньці не мала бажання. Постановила: хай сама дає собі раду, адже не послухала її застережень.

На початках Олена щиро втішалася новою роллю. Ярослав виявився дуже спокійним — багато часу проводив у сні, майже не плакав.

З фінансами вони давали раду, оскільки Олена не була схильна до зайвих витрат. Візок придбала уживаний, а ліжечко їй узагалі подарувала приятелька. Одяг теж дістався переважно від знайомих, тож особливих покупок вона не робила.

Вона гадала, що все відносно нескладно. Так, дитина регулярно прокидається серед ночі. Так, іноді доводиться дві години його колихати. Проте це ще не настільки важко, щоб не давати собі ради.

Матір Олени майже не відвідувала їх. А якщо й з’являлася, то не брала на себе жодних турбот. Якось Олена попросила її піти з Ярославом на прогулянку, поки вона наведе лад у квартирі, — та мати потім постійно їй це дорікала.

— Хіба я не попереджала, що саме так усе й складеться?! Тобі потрібна допомога, адже самій ростити дитину — надзвичайно складно! А я не маю наміру постійно тебе виручати!

— Мамо, я ж уперше звертаюся до тебе, — розгублено мовила Олена. — І чому ти вирішила, що мені складно? Просто накопичилося чимало домашніх справ, тож я подумала: якщо ти вже тут, може, допоможеш трішки.

— Я прийшла провідати тебе, а не в няньки найматися, — відрізала мати. — До того ж у мене болять ноги, тож штовхати дитячий візок мені важко.

— Зрозуміла, мамо, — холодно відповіла Олена. — Я впораюся самотужки. Відпочивай.

Найкраща подруга телефонувала виключно з метою переконатися, що Олена мучиться. Принаймні, так це бачила сама Олена.

— Ну, як у вас справи? — ніби безневинно поцікавилась Наталя.

— Загалом усе нормально, у Ярика тепер коліки, тож він вередує, але все одно все добре.

— Та годі тобі, можеш не прикидатися переді мною! Я чудово знаю, яке це пекло з немовлятами! Напевно, вже на стіни лізеш від браку сну й постійних сліз.

— Та ні, чесно кажучи, все гаразд, — відказувала Олена. — Та й сплю я, у принципі, доволі пристойно — шість-сім годин на добу набігає. Звісно, це не ідеал, але жити цілком можливо.

Наталя презирливо фиркнула, очевидно не довіряючи словам подруги. Та навіть попри свій скепсис, допомагати їй вона не квапилася. Її власній дитині вже підходило два роки, тож, здавалося, вона цілком могла навідатись із підтримкою.

Втім, Олена не переймалася. У неї й справді загалом усе складалося непогано. Бували складні моменти, проте в цілому — навіть краще, ніж вона очікувала.

Однак Ярослав підростав, а разом із ним примножувалися й клопоти.

Він почав погано спати, безперервно прокидався вночі. Одного разу практично не стулив очей усю ніч, задрімавши лише на світанку. А за дві години знову прокинувся.

А щойно він навчився повзати, про будь-який спокій можна було забути.

Окрім того, йому не подобалися прогулянки у візочку — він там не спав. Олена намагалася привчити його, та щойно минало з пів години плачу, вона здавалася й брала його на руки.

Утім, справжньою бідою стало те, що заощаджень стрімко не вистачало. Хоча Олена й отримувала соцвиплати на дитину, проте сума була мізерною.

До піврічного віку в Олени пропало грудне молоко, тож змушена була перевести малюка на суміш, яка виявилась надмірно дорогою. На щастя, саме тоді почала потроху вводити прикорм.

Ярослав ріс буквально не щодня, а щогодини. Речі, які їй раніше дали знайомі, вже стали замалі, тож доводилося придбавати нові.

Природно, що до всього додавалися й інші витрати: оплатити комуналку, купити продукти, їздити транспортом.

Олена зважилася братися за додаткові заробітки. Сиділа за комп’ютером по кілька годин щодня, проте на практиці ці «години» розтягувалися майже на всю добу. Адже Ярослав ревнував її до роботи, вимагаючи постійної уваги.

Підтримка так і не надходила. А тут іще зуби почали прорізуватися — дитина переживала це доволі болісно. Траплялися моменти, коли він зрештою засинав, а Олена начебто впадала у дивний ступор: ніби не спить, але й рухатися немає сили.

Вона страшенно потребувала живих контактів. За пів року найкраща подруга відвідала її всього один раз — та ще й зі скорботним виразом обличчя, немов дивилася, як Олена виживає.

Проте під час однієї з прогулянок Олена зустріла жінку, що жила в сусідньому будинку. У неї підростала донька — ровесниця Ярослава. Олена навіть починала їй заздрити, адже дівчинка весь час мирно дрімала у візочку, тоді як Ярослава доводилось носити на руках, аби заспокоїти.

— Усі малюки різні, — з лагідною усмішкою мовила Ніка, та сама сусідка. — Мій старший теж був схожий на твого: постійно вередував на прогулянках. Тож я й не здогадувалася, що моя донечка виявиться такою спокійною.

На відміну від Олени, життя Ніки складалося безхмарно: у неї був коханий чоловік та міцний добробут. І часом Олена розмірковувала: можливо, мати мала рацію? Все виявилося значно важчим, ніж вона думала. Як впоратися — вона уже губилася в здогадках.

Аж ось настав момент, коли енергія Олени вичерпалась повністю. Цієї ночі Ярослав не спав зовсім. Засинав на якихось п’ять хвилин — і прокидався знову. Так відбулося безліч разів.

Олена сподівалась, що вдень синочок надолужить втрачене, проте, здається, він відмовився від сну в принципі — приспати його було нереально.

А тут іще й та злополучна суміш добігла кінця. Можна було б замовити доставку, та довелося б докуповувати додаткові товари — а коштів залишалося мізер.

Олена спакувала Ярослава й рушила в крамницю. Вочевидь, доля була проти, оскільки малюк не переставав плакати навіть там. Жінка ледве змогла його втримати.

Повернувшись додому, вона виявила, що малюк і не думає заспокоюватися.

Олена зрозуміла, що мусить мати бодай годину, аби віддихатися. Просто спокійно поспати чи посидіти у тиші. Її нерви були на межі. Вперше в житті вона дивилася на рідну дитину — і відчувала щось схоже на відразу. Вона усвідомлювала, що це всього-на-всього виснаження і дратівливість, та їй аж пекло бажанням, щоби Ярослав хоч на трохи зник.

І саме тоді Олена наважилася просити допомоги. Вперше за увесь період — по-справжньому просити.

Вона набрала матір, зізнавшись, наскільки їй тяжко сьогодні. Мало не благала її приїхати й побути з онуком бодай годину.

Проте мати жорстко відповіла, що нікуди не збирається. Мовляв, на вулиці сльота, та й вона ж попереджала доньку від самого початку. До того ж сама не виспалася, і їй зараз зовсім не до онука.

Тоді Олена зв’язалася з Наталею й поцікавилася, чи могла б та прихистити Ярослава на годинку.

— Слухай, як я впораюся з двома малими одразу? — насуплено відповіла подруга.

— Прошу, лише на годину. Я насправді далі вже не витримаю.

— А чого ти чекала? — пирхнула Наталя. — Я ж застерігала тебе. Вибач, але я й справді не зможу впоратись із двома дітлахами. Можливо, увечері, коли чоловік повернеться…

Олена мовчки перервала дзвінок. Вона усвідомила, що лишається сам на сам із проблемами. Їй раптом стало нестерпно боляче жити. Вона вирішила, що надалі все тільки погіршуватиметься. Що вона безсила. Тож навіщо продовжувати ці страждання?

У ту мить задзвонив телефон.

— Алло, — відгукнулася Олена безбарвним голосом.

— Привіт! Ми вчора ненароком прихопили вашу іграшку на прогулянці, зараз тільки це виявила! Хочу повернути.

На лінії була Ніка — та сама сусідка, з якою вони вчора гуляли.

— Як бажаєш, — пробурмотіла Олена.

— У тебе все в порядку?

Олена зітхнула й озирнулася на сина, який уже припинив ридати, проте все ще рюмсав.

— Я просто виснажена…

— Зачекай, я скоро буду в тебе.

І дійсно, за кілька хвилин Ніка була вже біля дверей. Доньку вона залишила зі старшим сином, а сама стрімголов поспішила до Олени.

— Ого, ти геть зсутулилася. Щось трапилось?

— Я не тягну… Не спала всю ніч, Ярик плаче без упину. Я вже на межі.

Ніка поклала руки Олені на плечі, змушуючи її зустрітись поглядом.

— Зможеш. Тобі лише потрібно трішки перепочити.

— Але ж як це зробити…

— Дуже просто. Ярику, готуйся, ти йдеш у гості, — Ніка посміхнулася.

— Ти справді забереш його? Мені б бодай годинку…

— Та хай у нас побуде аж до вечора, — відповіла сусідка з усмішкою.

— А як же твої діти? Тобі вистачить сил?

— Та годі тобі! Впораюся! А ти поки відпочинь і забудь про все.

Ніка забрала Ярослава, а Олена з полегшенням лягла у ліжко. Їй наснилися картини, де її хлопчик уже доросліший і зовсім не вередує. І у тих снах вона почувалася по-справжньому щасливою.

Прокинувшись, Олена спершу не збагнула, де вона й що діється. Виявилось, що вона проспала цілих чотири години!

Вона негайно набрала Ніку, проте та лише запевнила: «У нас усе гаразд, можеш відпочити ще».

Уперше за довгий період Олена спокійно прийняла їжу. А потім відчула, що енергія до неї повернулася, ніби за велінням чарівної палички.

Забирала сина вона тепер із посмішкою. І разів з десять повторила Ніці слово «дякую».

— Та не варто, — відмахнулася Ніка. — Як тільки потрібно буде допомогти, просто дай знати — залюбки посиджу.

То був єдиний випадок, коли Олена справді опинилася на краю безодні. Згодом вона поділилася з Нікою, що мала думки про самогубство. І що саме Ніка повернула її до реальності.

Вона також розповіла, як мати й подруга відмовили їй у підтримці. А найгіркішим було розуміння, що вона залишилася зовсім сама.

Згодом Ярослав виріс, колишні труднощі відійшли в минуле. Олена стала повноцінно висипатися і мала непоганий заробіток.

Ніка з сім’єю переїхала в інше місто, та вона й Олена не припинили спілкування. Адже Олена назавжди запам’ятає той день, коли найрідніші люди відвернулися від неї, а проста сусідка виявилася єдиною, хто протягнув їй руку допомоги.