— У тебе чоловік такий турботливий… — з ноткою заздрості в голосі сказала подруга.
— Так. Це він мені купив джинси. Знає мій розмір і сам вибирає. І футболку, до речі, теж він купив, — не надто радісно сказала Іра.
— Ну я б таку футболку не вибрала, але чоловіки… вони такі. У них свій смак, не схожий на наш. Ось мій, наприклад, не розуміє, як можна ходити по магазинах цілий день.
— Так… Я вже давно не ходила на шопінг.
— Давай влаштуємо.
— Не знаю. Я в чоловіка спитаю, — відвела очі Ірина. Вона розуміла, що навряд чи це можливо. Швидше за все, чоловік знову сам купить їй одяг…
А почалося все цілком безневинно. З турботи. Щирої й зворушливої, як тоді здалося Ірині.
— Не вдягай цю сукню, — говорив Артем, чоловік Іри, торкаючись її плеча. — Вона занадто відкрита. Мені не подобається, коли на тебе витріщаються інші чоловіки. Та й це небезпечно. Я ж не завжди поруч буду.
Ірина тоді знизала плечима й погодилася з чоловіком. Вдягла просту спідницю й водолазку. Не найкращий вибір для дня народження друзів, але… сваритись не хотілося. У словах чоловіка було щось таке, що змушувало її підкоритися: впевненість, надійність, сила. Він знав, чого хоче, а вона, здавалося, вперше за довгий час відчула, що хтось про неї дбає. Виявляє турботу, увагу.
Так усе й почалося. Непомітно.
Сукні з вирізами, яскраві топи, підбори — усе поступово зникло з її гардероба. Спершу вони просто не викликали в нього схвалення.
— Вдягнеш влітку. Іншим разом. Вези на дачу — в цьому тільки біля озера загоряти.
Потім Артем сам почав вибирати й замовляти їй одяг:
— Там тобі подаруночки… у пакетах, — інтригував він. Ірина з хвилюванням відкривала коробки з маркетплейсів і бачила речі, які б нізащо не вибрала сама. — Подобається? Скромно і зі смаком!
— Так… дякую. — Вона дякувала і справді носила. Бежеві водолазки, темні джинси, зручні кеди. На диво все підходило за розміром. Але зовсім не за фасоном.
Ірина дивилася в дзеркало й не бачила себе. У мішкуватому, безформному одязі вона бачила чужу, якусь «зручну» версію жінки.
Втім, її новий гардероб знайшов «шанувальника».
— Ірочко, ви у нас приклад для наслідування! — сказав завуч у музичній школі, де працювала Ірина. — Ви справжній педагог! Скромно одягаєтесь, як годиться.
— Дякую, стараюсь відповідати, — відповіла Іра.
Щоправда, якось завуч усе ж зауважив:
— Любенька, вам би червоний шарфик додати до образу сірої осені. Ви, звісно, виглядаєте ідеально для педагога, але боюся, вас на дорозі не побачать і приймуть за мокрий асфальт. Може, вам світловідбивний жилет придбати? Було б безпечніше.
Ірина могла б образитися, якби не знала завуча — людина щирої душі. Він справді хвилювався за свою підлеглу. Тому Іра просто кивнула.
— Куплю шарфик. Або жилет… Щось обов’язково куплю.
Того ж вечора вона зайшла в магазин і вибрала яскраву хустку на шию.
— Що це за жах? Вульгарщина! Таке тільки панянки сумнівної поведінки на себе вішають! — спалахнув Артем, побачивши на дружині новий аксесуар. Ірина підійшла до дзеркала й зрозуміла, що чоловік має рацію. До її скромного, сірого «футляра» ця яскрава пляма зовсім не підходить. Вона зняла хустку й поклала до шафи.
«Вдягну іншим разом. З чимось… яскравішим і доречним», — вирішила вона. А за кілька днів її нова хустка валялася серед ганчірок, якими чоловік протирав фари в машині.
Так минуло три роки шлюбу. Іноді Ірина відчувала бажання щось змінити… Але Артем одразу повертав її на землю.
— Я подумала, — невпевнено сказала вона якось увечері, — хочу купити сукню на концерт. Легку, струмливу, небесного кольору. Щоб сяяти на сцені зі своїми учнями…
Артем підняв брови:
— Ти ж не на побачення йдеш. Навіщо тобі сукня? Візьми ту спідницю, сіру. З сорочкою.
— Але… я хочу виглядати красиво. У нас святковий концерт, а не офіційний захід.
— Ти й так красива. Немає сенсу це виставляти напоказ. Це зайве. Ти — педагог, а не манекенниця! І так занадто яскраво фарбуєш очі! Годі витрачати гроші на косметику! Перед ким тобі красуватись? — Він схопив з полиці помаду й туш і, різко сіпнувшись, викинув косметичку дружини в смітник.
— Що ти робиш?! — Ірина аж ахнула.
— Позбуваюсь зайвого! Умилася, волосся зібрала в пучок і пішла! Май повагу до чоловіка!
— Я тебе поважаю. І хочу виглядати сучасно. То поважай і ти мене!
— Для кого? Може, в тебе хтось з’явився? — Артем підійшов до дружини впритул і подивився прямо в очі. — Май на увазі: побачу тебе в відвертому вбранні чи з яскравим макіяжем — розбиратись не буду. Раз прикрас така, що фарбуватись не доведеться!
Вона замовкла. Вперше Ірині стало страшно поруч із чоловіком. На концерт вона пішла в сірій спідниці. Без макіяжу. Справжня сіра мишка.
Після виступу її учениця тихо запитала:
— А чому ви завжди в одному й тому ж приходите? У вас маленька зарплата?
— Постійність — ознака надійності, — Ірина засміялась. Але вдома ще довго дивилась у вікно й думала, доки Артем не повернувся. А далі її закрутила хатня круговерть.
Про ту розмову вона не хотіла згадувати. Здавалося, Артем поводився стримано, більше не погрожував.
І все ж, збираючись на зустріч з однокурсницями, вона навіть не стала питати в чоловіка про сукню. Вдягла те, що купив він.
Зустріч пройшла душевно: давні подруги, студентські фото, спогади. Жінки прийшли яскраво вдягнені, дехто навіть занадто. На підборах, з перманентним макіяжем і ботоксом. А Ірина знову була в джинсах і бежевій сорочці. З природною красою, без макіяжу.
— Ір, ти така ж скромна, як і раніше! Ти хоч кремами користуєшся? На одній генетиці далеко не заїдеш, — пожартували жінки.
Іра усміхнулась у відповідь. Навряд чи це була скромність. Швидше — сірість… І покірність чоловікові.
Повернувшись додому, Ірина тихо дістала стару коробку з-під взуття. Там були її улюблені човники. Бордові, кольору бургунді… Вона торкнулась до них — і відчула дивне, тягуче відчуття втраченої ностальгії. Ці туфлі здавалися їй привидом з іншого життя. Наче носила їх не вона.
Артем зайшов на кухню, побачив її в задумі:
— Що таке?
— Просто згадую.
— Вирішила потрясти старовиною? Викинь ці туфлі вже, або віддай комусь молодшій. Все одно носити не будеш.
— Слухай, може, я таки куплю собі нову сукню? — пропустивши повз вуха його зауваження, продовжила вона.
Він усміхнувся:
— На концерт?
— Ні, просто. Для себе.
— Оце вперта баба! Якщо хочеш — краще сходимо в ресторан на ці гроші. А вбрання… Я сам тобі виберу одяг. На відміну від тебе й твоїх пустоголових подруг, я розуміюся на моді.
Ірина машинально кивнула. Вона вже не плекала ілюзій щодо чоловіка.
У ресторан вони так і не пішли. В Артема було занадто багато роботи… А життя Іри дедалі більше нагадувало день бабака. Робота, дім, робота, дім… Серед яскравої, квітучої весни вона здавалася собі пліснявою.
Можливо, вона так і залишилася б загнивати у «щасливому шлюбі», якби не випадок.
Одного разу їй подзвонив викладач, у якого вона колись навчалась.
— Ірино, я знаю, що ти — неймовірна педагогиня й вокалістка. У мене буде вечір камерної музики, хочу, щоб ти виступила. Придумай щось гарне, будь музою для юних обдарувань. Дуже прошу! Нам треба, щоб сучасна молодь ішла в мистецтво, а не в інтернет. Нам зараз бракує педагогів, натхненників… Часи важкі.
— Звісно, Іване Петровичу! Прийду, — занадто швидко відповіла Іра. Їй і самій потрібне було це натхнення. А це прохання, мов ковток свіжого повітря, увірвалося в її задушливу свідомість і трохи струснуло її.
Вона погодилась. І таємно від Артема пішла в магазин.
Вона ходила між вішаками, мов пантера, що втекла з клітки. Довго й граційно розглядала моделі суконь. Тканини шелестіли, струменіли під її пальцями, кольори оживали й мерехтіли перед очима, наче калейдоскоп. Ірина не кидалася на все підряд. Вона вибирала. Ретельно й повільно, насолоджуючись забутим відчуттям естетики й краси. А ж усе це вона відібрала в себе сама… Підкорившись бажанню чоловіка. Безглуздому бажанню не дуже розумного чоловіка.
Вибравши кілька моделей, вона почала примірку з синьої сукні в підлогу з відкритою спиною. Надягнувши її, вона глянула в дзеркало — і вперше за довгий час побачила себе. Свою жіночність і своє право на вибір.
Примірка була короткою. Сукня коштувала дорожче, ніж вона планувала, але вона її купила.
Додому Ірина йшла впевненою ходою. Вона не хотіла ховатися, не збиралася приховувати покупку. Просто несла фірмовий пакет із гордо піднятою головою.
Побачивши пакет, Артем стиснув щелепи:
— Це що таке?!
— Я просто купила сукню. Для виступу.
— Не спитавши мене?!
— Це мій вибір.
Він наблизився:
— Значить, тепер ти робиш те, що хочеш?
— А ти думав, завжди будеш вирішувати за мене?
— Я захищаю тебе! Так має поводитися чоловік!
— Ні. Ти мене принижуєш. Я втратила себе в цьому шлюбі.
— Та невже? Ось як заговорила! Завтра ж поверни її в магазин. Інакше це буде твоя остання покупка в цьому шлюбі! — кинув Артем і вийшов із кімнати.
Ірина прийняла його слова близько до серця. Вона думала, плакала, жаліла себе… Але сукню не повернула.
«Нехай робить що хоче. А я піду на концерт як королева, а не як сіра миша».
На концерті вона співала, як ніколи раніше. Її голос мав неймовірну силу — емоції були справжні, вона проживала номер, тому що любовна драма була їй дуже близька. Глядачі були слово під гіпнозом від цього приголомшливого голосу.
Але чи лише голос зіграв роль? Можливо… справа ще й в образі?
У залі був і Артем. Він дивився похмуро, прищурено. Йому, здавалося, поперек горла став успіх дружини. Після виступу він не підійшов до неї. Вони зустрілись у фоє, коли Іру вітали, дарували квіти, дякували за чудовий концерт.
— Тобі сподобалось? — з хвилюванням у голосі запитала Ірина в чоловіка. Вона сподівалась, що його серце розтане, що якщо він хоч щось до неї відчуває, то зрозуміє, як важливо для неї бути музою. Натхненням — хоча б для самої себе.
— Ти як чужа, — відрізав він і пішов до машини.
Іра зробила крок, другий… і зупинилася. Вона вирішила викликати таксі.
— Ти чого там стала? Йди вже! В машину! — крикнув чоловік, виглядаючи з салону авто й злобно роздуваючи ніздрі.
— Пробач, Артеме. Я сьогодні не поїду з тобою.
— Я не зрозумів?! Це що означає? Ану швидко — в машину! Поки я тебе силою не потягнув!
— Ні. Я більше не буду тебе слухатись у всьому. У мене є гордість.
— Гордість?! Я вимагаю, щоб ти була зі мною. Смиренною. Вірною! Покірною! Та хто ти взагалі така?!
— Це не вірність, Артеме. Це — тінь. Сіра, бездушна і… не моя.
Вона повернулась до зали й дочекалась, поки чоловік поїде. А потім — викликала таксі й поїхала до мами. Але за кілька днів усе ж повернулась додому. Чоловік не дзвонив. Злився.
Після концерту Ірина почала змінюватися.
Вона знову одягла прикраси, які давно припадали пилом у шкатулці. Підстриглася. Купила червону помаду — ще яскравішу, ніж та, яку викинув Артем.
Чоловік мовчав, але дедалі частіше затримувався на роботі. Здавалося, він вирішив ігнорувати її, обравши іншу тактику — байдужість замість погроз.
Та його гра тривала недовго: невдовзі він побачив, як вона йде на урок у сукні та на підборах.
— Ти себе бачила? Як прости Господи!
— Так, бачила. І мені подобається. Чим більше ти заборонятимеш — тим менше я тебе слухатиму.
Він ударив кулаком у стіну. І Іра зрозуміла: наступний удар може бути не в стіну.
Вона глянула на нього з жахом і… швидко зібравши речі, пішла. Цього разу — остаточно.
Про розлучення він дізнався телефоном. Її рішення слухав із кам’яним обличчям. Потім прошипів:
— Ти ще пошкодуєш.
— Уже шкодую, що так довго терпіла.
Вона скинула виклик і подала на розлучення.
Минуло два роки.
Ірина відкрила вокальну студію. Вона знову співала — тепер часто. І не лише на сцені, а й для себе. У неї були учні, була сцена. Було багато суконь, але найулюбленіша — нова, синя, як її перше зухвале «ні» аб’юзу.
Місто було маленьке. Якось вона побачила колишнього чоловіка на вулиці. Він стояв біля машини й помітив її. Хотів підійти, але вона тільки усміхнулася — й пішла далі.
Він так і залишився стояти. А вона — йшла легко, навіть на високих підборах. Наче ширяла над містом у променях літнього сонця. Бо знову стала собою.
Приголомшлива «гостинність» сватів: несподіваний прийом уразив мене до глибини душі