Це могла бути я. Оповідання.

Того ранку чоловік проспав і тому забув узяти телефон із собою у ванну. Підскочив, ніби ошпарений, сказав, що в них зранку нарада, і попросив зробити йому бутерброд, поки він швидко прийме душ. Однією рукою Маша різала слизький шматок докторської ковбаси, іншою намагалася витягти з нічних сповіщень хоч якусь інформацію — телефон був запаролений, як казав Льоша, на випадок крадіжки. Якби це справді було так, він би не вводив код, відвернувши телефон від Маші, і не клав би його екраном донизу, коли вони вечеряли.

У сповіщеннях нічого підозрілого не було: виписка з кредитної картки, повідомлення про доставку замовлення, пропозиція оновлення та рекламні листи на електронну пошту. Маша вже встигла назвати себе параноїдальною дурепою, коли прийшло повідомлення у Facebook: «Ти ще не виїхав?». Невинне, по суті, повідомлення — від якоїсь Вероніки. Маша кинула ковбасу, знайшла цю Вероніку у Facebook зі свого телефона, вивчила профіль, ретельно проаналізувала фото. Гарна, іронічна, трохи вульгарна — саме такі завжди подобались Льоші.

«Не накручуй себе, між ними нічого немає», — сказала собі Маша й прибрала телефон.

Бутерброд на сніданок був жахливо несмачним, ковбаса — ніби картон жуєш. Хотілося навіть викинути її, але голодне дитинство не дозволяло таке святотатство. От якби в них був пес…

— Льош, — протягнула вона. — Давай заведемо собаку?

Він сьорбнув кави великим ковтком, закашлявся.

— Маша, ну ти знову? Ми ж сто разів про це говорили! Хто з нею гулятиме? Я не можу, в мене робота!

— У тебе вічно робота, — образилась Маша.

— А в тебе ні? — парирував чоловік. — Це ти, а не я щомісяця в відрядження літаєш!

— Давай я звільнюсь.

— Щоб із собакою гуляти? Ти здуріла…

Дивно, але інтонації в нього були точнісінько як у мами — та теж завжди так казала: «Марусю, ти здуріла! Який архітектурний? У тебе ж трійка з геометрії! І взагалі, що це за професія така — дизайнер? Підеш до тітки Люсі, в економічний, економісти в нашій країні завжди потрібні».

— Я можу іншу роботу знайти, — пробурмотіла Маша, але він її вже не слухав — натягував піджак, пшикався парфумами, які йому подарували на Новий рік на роботі. Цікаво, всім дарують парфуми, чи її чоловік такий особливий?

— Все, я побіг.

Він, як завжди, чмокнув її в щоку, схопив портфель і грюкнув дверима. Маша допила остиглу каву, зморщилася — сьогодні вона теж була геть несмачна. Уклала волосся й пішла на автобус.

Вітер одразу розтріпав ретельно укладене волосся, в повітрі пахло бузком і мокрою травою. Сонце так сліпило, що Маша хотіла повернутися по окуляри, але передумала. Гарний ранок мав би радувати й викликати усмішку, як у решти перехожих, що поспішали у своїх справах, та на душі було важко й мутно. Йти на роботу не хотілося, додому повертатись — теж, узагалі нічого не хотілося, й від того щипало в очах. Або від сонця, Маша не знала.

Раптом збоку закричали. Маша ступила вперед і застигла: на дорозі впоперек пішохідного переходу стояла машина, а за кілька метрів у неприродній позі лежала жінка. Світле довге волосся, таке ж, як у Маші, поряд сумка, з якої викотилися помада і круглий гребінець. Маша не могла відвести очей від тієї помади, під якою збиралась темна калюжа, і думати про те, що це таке, їй геть не хотілося.

На роботі її довго відпаювали солодким чаєм, але зуби все одно цокотіли об край чашки.

— Уявляєте, раз — і все, — повторювала Маша. — Вона ж іще зранку щось планувала, губи помадою нафарбувала, а потім ця машина і…

Вона не могла пояснити, чому ця подія її так налякала. Було нестерпно шкода молоду жінку, хоч Маша її зовсім не знала.

— Може, вона була погана, — ніби прочитавши її думки, висловилась Тетяна. — Коханка, що чоловіків з родин забирає, або, наприклад, колектор? Мені одна така дзвонить. Я їй кажу — не живу я з ним давно вже, самі шукайте, а вона не вірить. Ну, по паперах ми ж іще не розлучені. Мій колишній, Борька, кредитів набрав і не віддає…

Розмова перейшла на зрадливих чоловіків і ставки за кредитами, і Маша непомітно вийшла з кабінету. Вона не знала, куди йти, але знала точно — більше не може слухати ці порожні балачки. Набрала номер чоловіка й, плутаючись і ковтаючи сльози, розповіла йому про світловолосу жінку.

— У мене, взагалі-то, нарада, — нагадав він.

— Ти не розумієш — на її місці могла бути я! — сказала Маша і розридалася ще дужче.

Ось про що вона постійно думала — якби вийшла на п’ять хвилин раніше, саме вона б тоді переходила дорогу в той момент, коли якийсь водій летів, втупившись у свій телефон…

Льоша зітхнув.

— Ну, хочеш, я відвозитиму тебе на роботу вранці.

Наче справа була в цьому.

— Добре, бувай, — буркнула Маша й поклала слухавку.

Повернутися до нудної балачки про чоловіків і кредити не хотілося. Працювати сил не було. Вона звернула до балкона — зазвичай там курили, але зараз їй пощастило: лише охоронець Гоша стояв, спершись на цегляну стіну.

— Тобі собака не потрібна? — запитав він, ліниво кивнувши замість вітання.

— Собака?

— Ну так. Мій сусід поїхав, а пса залишив — шкода її виганяти, породиста. Бігль, чула про таку?

Маша чула. Вона знала всі породи собак напам’ять.

— І що, ніхто не може забрати?

— Ага, — підтвердив Гоша. — Живе поки що в мене. Але в мене кіт, він чужаків не любить, уже весь ніс їй роздряпав.

Рішення прийшло якось одразу, аж подих перехопило від власної сміливості. За пів години в начальника вже лежала заява на звільнення. А ввечері вона разом із Гошею поїхала на околицю міста, не попередивши чоловіка і не думаючи про наслідки.

Собаку звали Шеррі. Ніс у неї й справді був подряпаний. Маша обережно підійшла й простягла руку. Шеррі обнюхала її й лизнула.

— Дивись-но, сподобалась ти їй! — з ентузіазмом сказав Гоша.

На радощах він погодився підвезти Машу додому на своїй машині, завантаживши її мішком собачого корму, сумкою з іграшками та м’яким килимком, що пах псом. Зупинившись біля під’їзду, він галантно побіг відкривати їй двері. І саме в цей момент з-за рогу виїхала машина чоловіка. Взагалі-то, він уже мав бути вдома, але останнім часом постійно затримувався.

Вискочив із машини він ще швидше, ніж Гоша. Довелося терміново пояснювати, що вона просто привезла Шеррі. На доказ Маша продемонструвала собаку. Льоша раптом розсміявся.

— Тобі смішно? — образилась Маша, вже уявляючи, як чоловік скаже маминим тоном, що вона навіть до лікаря сама записатися не може, яка там собака!

Але Льоша нічого такого не сказав. Лише відкрив багажник своєї машини та витяг картонну коробку. Коли він підійшов і простягнув її Маші, у неї ледь серце не зупинилося: всередині, згорнувшись клубочком, лежало пухнасте цуценя.

— Ось, вирішив зробити тобі приємне після сьогоднішнього випадку. Щоб ти уважніше переходила дорогу. Май на увазі — ми відповідаємо за тих, кого приручили.

Маша однією рукою взяла коробку, іншою спробувала обійняти Льошу.

— Ну, я, мабуть, поїхав, га? — ніяково мовив Гоша. — Я речі біля лавки залишу, добре?

Було видно, що він хвилюється — чи не доведеться тепер повертати бігля назад до себе.

— Так, дякую, — усміхнулась Маша. — За все дякую.

Льоша подивився на Гошу не дуже привітно, і той поспішив розвантажитися й зник. Шеррі з цікавістю бігала навколо Маші, підстрибуючи й принюхуючись.

— На що я підписався! — закотив очі Льоша, але Маша бачила — він це несерйозно.

— А я написала заяву на звільнення, — сказала вона. — Шукатиму іншу роботу.

Краще вже відразу закрити всі неприємні теми. Та й тут чоловік її здивував.

— І правильно. А то ці вічні відрядження… Я ж за тобою скучаю, між іншим. Тим більше ти ж знаєш — гуляти з собаками я не любитель.

Машу аж тягнуло запитати, чи любить він вульгарних дівиць, на ім’я Вероніка, але вона стрималась. Про це Маша подумає пізніше. А зараз їй треба розібратись одразу з двома собаками, вирішити, яку роботу шукати, і, може, навіть піти вчитись — наприклад, на курси дизайнерів. Льоша, звісно, закотить очі й заговорить маминим тоном, що це не професія. Але ж про собаку він теж так казав…