Тетяна Миколаївна сиділа в порожній квартирі, дивлячись на чашку захололого чаю. Минуло три місяці з того дня, як Ігор зібрав речі й пішов до двадцятип’ятирічної Христини. Двадцять три роки шлюбу розсипалися в одну мить, коли він заявив, що «хоче відчути себе живим». У свої п’ятдесят два Тетяна раптом опинилася нікому не потрібною.
Дзвінок телефону перервав її похмурі думки. Незнайомий чоловічий голос представився:
— Тетяно Миколаївно? Це нотаріус Петров. У мене для вас важлива інформація. Вас розшукує ваш батько.
Серце завмерло. Батько? Але ж вона його ніколи не знала. Мати завжди казала, що він помер, коли Тані було два роки.
— Перепрошую, але, мабуть, ви помилилися, — розгублено мовила вона. — Мій батько давно помер.
— Ні, Тетяно Миколаївно. Я телефоную за дорученням Миколи Сергійовича Вовка. Він живий, але важко хворий. Довго вас шукав і дуже хоче зустрітися. У нього мало часу.
Голова йшла обертом. Усе життя вона думала, що втратила батька в ранньому дитинстві, а тепер з’ясовується — він живий і шукає її. Навіщо? Чому саме зараз?
— Він просив передати, що розуміє можливе ваше обурення, але благає дати йому шанс усе пояснити, — продовжив нотаріус. — Чи можу я передати йому вашу відповідь?
Тетяна мовчала, намагаючись переварити почуте. Всередині все перевернулося. Спочатку її кинув чоловік, а тепер раптово з’явився батько, якого вона ніколи не знала. Життя явно вирішило підкинути ще один сюрприз.
— Добре, — нарешті прошепотіла вона. — Я зустрінусь із ним.
Через два дні Тетяна стояла перед дверима елітного приватного санаторію під Києвом. Руки тремтіли, коли вона натискала дзвінок. Медсестра провела її коридором до палати номер сім.
Чоловік у палаті був худим, виснаженим хворобою, але в його очах вона одразу впізнала свої — ті ж сіро-блакитні, з темними віями. Микола Сергійович Вовк простягнув до неї руки, і вона побачила, як вони тремтять.
— Танечко, — прошепотів він. — Як ти виросла, як схожа на матір…
Вона сіла на стілець біля ліжка, не знаючи, що сказати. Ця людина була її батьком, але залишалася для неї чужим.
— Чому? — тільки й змогла запитати вона. — Чому ви нас покинули?
Микола Сергійович заплющив очі, і по його обличчю потекли сльози.
— Я був молодим дурнем, — почав він. — Мені було двадцять три, коли я познайомився з твоєю матір’ю. Вона була найвродливішою дівчиною, яку я коли-небудь бачив. Продавчиня в магазині, з простої родини, але з таким добрим серцем… Я закохався без тями.
Він зупинився, важко дихаючи.
— Мої батьки були в люті. Вовки — відома родина, у нас був великий бізнес, гроші. Вони не могли дозволити спадкоємцю одружитися з «простачкою». Влаштували скандал, погрожували позбавити спадку, вигнати з дому. А я… я був боягузом. Злякався залишитися без нічого.
Тетяна слухала, і в серці росла не злість, а жаль. До цього змученого хворобою чоловіка, до молодого хлопця, який не зміг відстояти кохання, до матері, яка все життя носила цей біль у собі.
— Батьки пообіцяли, що якщо я піду від Олени, то забезпечать її й дитину. Але це була брехня. Коли я намагався дізнатися про вас, вони казали, що ви переїхали, що Олена вийшла заміж. Тільки після їхньої смерті я дізнався правду.
— Мама ніколи нічого не розповідала, — тихо сказала Тетяна. — Лише те, що батько помер.
— Напевно, для неї я справді помер того дня, коли її покинув. Пробач мені, Танечко. Я знаю, що не маю права просити пробачення, але…
— Я не злюсь на вас, — несподівано для себе мовила вона. — Ви були дуже молоді. І мама… мама була щаслива. Вона знайшла хорошого чоловіка, який став мені батьком. Вона мене любила, ми не бідували.
Микола Сергійович заплакав відкрито, як дитина.
— Дякую, — прошепотів він. — Дякую за ці слова.
Наступні кілька тижнів Тетяна регулярно навідувала батька. Вони говорили про життя, про минуле, про те, як по-різному склалися їхні долі. Вона розповіла йому про недавнє розлучення, про те, як боляче було залишитися самій у п’ятдесят років.
— Я розумію цей біль, — сказав Микола Сергійович. — Все життя я був сам. Одружувався двічі, але це були шлюби з розрахунку. Любив тільки твою маму — і більше нікого. Дітей у мене не було… крім тебе.
Одного разу він попросив нотаріуса приїхати до санаторію.
— Танечко, — сказав батько, — у мене є квартири в Києві, будинок під Києвом, ще один у Трускавці. Будівельна компанія, яку я розвивав усе життя. Я хочу, щоб усе це дісталося тобі.
Тетяна заніміла. Вона не очікувала такої розмови.
— Але я зовсім нічого не розумію в бізнесі…
— Навчишся. У мене є надійні помічники, вони все покажуть. Часу мало, але ми встигнемо тебе ввести в курс справ.
І справді, лікарі казали, що у Миколи Сергійовича залишилось максимум пів року. Рак печінки не залишав шансів.
— Я не хочу твоїх грошей, — чесно сказала Тетяна. — Мені просто потрібно знати, що в мене є батько.
— А мені потрібно знати, що моя донька буде в безпеці, — твердо відповів він. — Це єдине, що я можу для тебе зробити.
Тетяна не стала сперечатися. В глибині душі вона розуміла, що для вмираючої людини важливо відчувати, ніби він може хоч щось виправити у своєму житті.
Наступні місяці її життя змінилося кардинально. Вона вивчала документи, зустрічалася з управлінцями компанії, намагалася розібратися у фінансових звітах. Виявилося, що батько дійсно був дуже заможним — його статки оцінювалися у кілька мільйонів доларів.
Звісно, вона не могла приховати ці зміни від подруг. Людмила, з якою вони дружили ще зі школи, була в шоці:
— Тань, ти серйозно? Твій батько виявився мільйонером?
— Уявляєш, я й сама досі не вірю, — зізналася Тетяна. — Все життя думала, що я сирота, а тепер…
— А Ігор знає? — з хитрою усмішкою спитала подруга.
— Навіщо йому знати? Ми розлучені, у нас немає спільних дітей. Це його не стосується.
Але Людмила була відома пліткарка, і Тетяна розуміла: новина довго таємницею не залишиться. Вона не помилилась.
За тиждень її телефон задзвонив об одинадцятій вечора. На екрані висвітився Ігор.
— Привіт, Танечко, — знайомий голос звучав незвично лагідно. — Як справи?
— Нормально, — сухо відповіла вона. — Що тобі потрібно?
— Я хотів з тобою поговорити. Можемо зустрітись?
— Про що говорити? Здається, ми все вже з’ясували три місяці тому.
— Будь ласка, Таню. Це важливо.
Вона погодилася зустрітись у кафе біля дому. Ігор прийшов із букетом білих троянд — її улюблені квіти, які він не дарував їй останні років п’ять.
— Ти прекрасно виглядаєш, — сказав він, сідаючи навпроти.
— Дякую. Кажи, навіщо телефонував.
Ігор нервово крутив серветку.
— Я зрозумів, що зробив жахливу помилку. Увесь цей час я думав про тебе, про наш шлюб. Христина… це було помутніння розуму. Я хочу повернутись.
Тетяна уважно подивилася на нього. Той самий чоловік, з яким вона прожила двадцять три роки, але тепер він здавався їй зовсім чужим.
— Зрозуміло, — спокійно сказала вона. — І що сталося з твоєю Христиною?
— Ми розійшлися. Вона… вона виявилася зовсім не тією, за кого себе видавала. Користолюбна, егоїстична. А я нарешті зрозумів, що справжнє кохання було вдома, з тобою.
— Як зворушливо, — з іронією зауважила Тетяна. — І коли саме до тебе прийшло це прозріння?
— Я серйозно, Таню. Давай спробуємо знову. Я змінився, я все усвідомив.
— Який збіг! Ти вирішив повернутися саме тоді, коли дізнався, що мій батько — мільйонер, — здивувалась колишня дружина.
Ігор зблід.
— Що? Який батько? Я нічого не знаю ні про якого батька!
— Звісно, нічого не знаєш, — усміхнулась Тетяна. — Людмила, мабуть, забула розповісти тобі подробиці.
— Таню, клянусь, я й гадки не маю, про що ти говориш. Людмила лише сказала, що в тебе все добре, що ти знайшла кращу роботу…
— Кращу роботу? — розсміялась Тетяна. — Це вона так назвала багатомільйонну спадщину?
Ігор дивився на неї з відкритим ротом.
— Я не розумію…
— Мій батько, якого я вважала померлим, виявився живим. І виявився дуже заможним бізнесменом. Тепер усе його майно переходить до мене. Отака в мене «краща робота».
— Таню, я справді нічого не знав, — гарячково заговорив Ігор. — Так, можливо, час збігся невдало, але я насправді усвідомив, що зробив помилку. Давай поговоримо спокійно…
— Ні, Ігорю. Давай не будемо. Знаєш, ці місяці самотності багато чому мене навчили. Я зрозуміла, що не хочу бути з людиною, яка покинула мене в найважчий період життя заради молодої дівчини. І вже точно не хочу бути з тим, хто повернувся лише через гроші.
— Але я не через гроші! — вигукнув він.
— Можливо. Але це вже не має значення. Важливо те, що я тебе більше не кохаю. Зовсім. І знаєш, що дивно? Я більше не страждаю. Я навіть вдячна тобі за те, що ти пішов.
Ігор спробував взяти її за руку, але вона відсторонилась.
— Таню, будь ласка…
— Ні, Ігорю. Поїзд пішов. Зараз у моєму житті дуже важливий період. Я знайомлюся з батьком, якого ніколи не знала. Він помирає, і в нас є лише кілька місяців, щоб надолужити втрачене. Оце справді важливо. А не твої спроби повернутись у моє життя.
Вона підвелася з-за столу.
— Не дзвони мені більше. Бажаю тобі щастя. Але вже без мене.
Ігор сидів із букетом білих троянд, який так і не вручив, і дивився їй услід.
Тетяна йшла вечірнім містом і відчувала дивовижну легкість. Вперше за багато місяців вона була абсолютно спокійна. Гроші виявилися не головним подарунком, який подарував їй батько. Найціннішим було те, що вона нарешті відчула себе самодостатньою, сильною, незалежною.
Наступного дня вона поїхала до санаторію. Микола Сергійович лежав підключений до крапельниці, але усміхнувся, побачивши доньку.
— Як справи, Танечко?
— Добре, тату. Вчора зустрічалась із колишнім чоловіком. Хотів повернутись.
— І що ти йому сказала?
— Що запізнився. Не на три місяці, а на все життя. Я вже не та жінка, якій він зрадив.
Микола Сергійович з гордістю подивився на доньку.
— Правильно. Ти заслуговуєш на більше. Набагато більше.
Вони сиділи в тиші, тримаючись за руки. Тетяна думала про те, як дивно влаштоване життя. Коли вона втратила чоловіка, їй здалося, що світ обвалився. А виявилось, що це був не кінець, а початок. Початок знайомства з батьком, початок нового розуміння себе, початок життя, в якому вона більше нікому нічого не винна.
— Знаєш, — сказала вона, — я думала, що у п’ятдесят років починати нове життя запізно. А виявилось — саме час.
— Мені було шістдесят вісім, коли я почав тебе шукати, — усміхнувся батько. — І це було найправильніше рішення в моєму житті.
Тетяна міцніше стиснула його руку. Часу в них справді залишилось небагато, але вона знала: кожну хвилину проведе поруч із цією людиною, яка подарувала їй не лише фінансову незалежність, а й щось значно важливіше — віру в себе і розуміння того, що любов не завжди приходить у звичному вигляді.
Іноді вона приходить у вигляді батька, який усе життя шкодував про свою помилку. Іноді — у вигляді власної сили, яку знаходиш у найтемніший момент. А іноді — у вигляді можливості сказати «ні» тому, хто не цінував тебе тоді, коли це було справді важливо.
І це було прекрасно.
Чоловік подав на розлучення, а через місяць пошкодував про свій вчинок. Реакція колишньої дружини стала несподіванкою для всіх