Як чоловік може себе випадково видати через дурість

— Що, знову? — здивовано запитала в Сергія дружина. — Ти ж тільки минулого тижня їздив!

— А що я можу зробити? — невесело відповів Сергій. — Це ж робота, Сонечко, тут уже не обираєш. І нашого бажання ніхто не питає. Хочеш працювати й отримувати гроші — слухай керівництво й виконуй усі вимоги беззаперечно.

— До чого тут твоє чи моє бажання! Є ж якісь норми, правила. Чому тебе одного постійно відправляють у ці відрядження? А твої колеги спокійно сидять собі в затишних кабінетах, а після шостої їдуть додому. Де ж тут справедливість? Ти ж теж сімейна людина! І в тебе повно своїх проблем і турбот! — Софія все більше розпалювалася.

Цього ранку чоловік її засмутив, заявивши, що знову їде на кілька днів у відрядження в сусіднє місто.

— Нічого не поробиш, Соня. Таких спеціалістів, як я, мало. Я — унікальний у своїй справі, — не без гордості промовив чоловік. — Тому й доводиться терпіти деякі незручності.

— Ти звичайний програміст, яких тисячі. Не неси дурниць. Чому я одна повинна займатись домом і дітьми, поки ти туди-сюди роз’їжджаєш? Мені це набридло. Шукай іншу роботу! — невдоволено пробурмотіла Соня.

Настрій із самого ранку був ніякий. Молодший Дімка всю ніч капризував, учора зі садка прийшов хворий. Тепер і старша Анюта від нього заразиться. Доведеться знову брати лікарняний. А завідувачка на роботі вже попередила, що незадоволена. Софія надто часто бере бюлетень, і її роботу доводиться виконувати іншим. І це — повний безлад.

А тут ще Сергій заявив, що знову їде, і все тепер ляже на тендітні плечі дружини.

— Ну не переймайся ти так, Сонечко. От скоро мене підвищать, зроблять начальником відділу, і тоді — все, ніяких відряджень! Обіцяю тобі! — бачачи, як засмутилася дружина, пообіцяв Сергій.

— Я до цього щасливого моменту не доживу, — похмуро сказала Софія.

— Ну що ти таке говориш! Все, давай, зібралась. І не кисни. Тобі ще дітей у садок вести, — чмокнувши дружину в щічку, Сергій побіг на роботу.

— У садок ми сьогодні не підемо, — сказала сама собі Софія, коли чоловік пішов. — Доведеться знову брати лікарняний. А що робити?

Вона поміряла дітям температуру, подзвонила в поліклініку і викликала додому дільничного педіатра. Потім узялась за неприємну процедуру. Треба було зателефонувати на роботу й повідомити завідувачку, що вона знову йде на лікарняний.

Нагодувавши дітей сніданком і давши їм ліки, жінка вирішила з користю провести вимушене сидіння вдома. Софія вже давно збиралася розібрати іграшки в дитячій кімнаті — половину викинути, решту помити й привести до ладу. Та й у шафі з одягом також слід було б нарешті навести порядок — ніяк руки не доходили.

Пролунав дзвінок на мобільний. Дзвонила свекруха.

— Соня, ти на роботі? — запитала, як завжди, Лідія Михайлівна. — Добрий день.

— Добрий день. Ні, ми з дітьми вдома, Дімка вчора підняв температуру, я пішла на лікарняний, — неохоче відповіла Соня.

Вона знала, що мати чоловіка любить потеревенити телефоном і не дасть їй зайнятися домашніми справами, якщо вчасно не зупинити.

— Дімочка захворів? Та ти що! Яка шкода, а я хотіла дітей на вихідні до себе забрати, — сказала Лідія Михайлівна.

— Нічого, на наступні вихідні заберете, — відповіла Соня, мріючи швидше завершити розмову.

— Та ні, на наступних вихідних не вийде. Я йду на день народження до колеги. У Віри Ігорівни ювілей — п’ятдесят п’ять років. Ну гаразд, передай моєму онуку — хай одужує, — бадьоро сказала жінка.

— Передам, — Софія вже хотіла завершити розмову, але тут почула, що свекруха ще щось хоче сказати.

— Так, і передай, будь ласка, Сергію, хай сьогодні після роботи завезе мою мікрохвильовку. Хай не забуде! Я його просила відвезти її в ремонт минулого тижня. Дуже незручно мені зараз без неї.

— Ні, Сергій не зможе, він знову у відрядженні, — з досадою промовила Софія, згадавши, що чоловік поїхав.

— У відрядженні? — розгубилася Лідія Михайлівна. — Ні, ти щось плутаєш, Сонечко. Буквально вчора ввечері син пообіцяв, що завтра завезе мені пічку. І про жодну поїздку нічого не казав. Я просто хотіла, щоб ти йому ще раз нагадай. Він такий розсіяний останнім часом.

— Я не знаю, що він вам пообіцяв, але мені зранку сказав, що їде на два дні. І ще додав, що він такий незамінний, що й словами не передати!

Соня нервувала, і свекруха це відчула, тож вирішила швиденько завершити розмову.

«Якась дурня коїться, — невесело подумала Софія. — Чому мені здається, що Сергій мене обманює. А навіщо? Який у цьому сенс? Невже він вирішив гульнути?»

Софія займалась домашніми справами, але все думала про розмову зі свекрухою. І ніяк не могла позбутись думки, що чоловік із нею нечесний.

Трохи повагавшись, вона вирішила набрати номер Сергія. Поговорити й спробувати хоч щось з’ясувати.

— Алло, Сергію, а ти де?

— В сенсі — де? На роботі.

— А ти ж мені сказав, що їдеш у відрядження, — продовжувала Софія, уважно прислухаючись, намагаючись вловити якісь сторонні звуки.

— Ну, сказав… Так я вже там. Тобто, тут… Приїхав щойно та одразу до роботи. А що тобі потрібно? Ти сама де? — голос чоловіка звучав невпевнено й водночас роздратовано.

— Я вдома, Дімка захворів, вирішила взяти лікарняний. От бачиш, ти з дому, а в мене знову купа проблем. Може, повернешся? Причина поважна, — не зупинялася Софія, не бажаючи кидати слухавку.

— Та як ти собі це уявляєш? Повернутись! Це ж не жарти, — нервово відповів Сергій.

— А твоя мама казала, що ти сьогодні їй обіцяв заїхати. Це як розуміти, дорогенький?

— Я помилився. І вона мене неправильно зрозуміла. Як повернусь — так і заїду. Все, давай. Мені ніколи з тобою теревенити, роботи повно.

Сергій відключився. А відчуття недомовленості й брехні залишилось. І навіть посилилось.

— Ні, тут щось не так! — сказала Софія. — Я тебе виведу на чисту воду, дорогий мій чоловіче!

Вона й вивела б, щось би придумала, щоб Сергій обов’язково проколовся. Але буквально за кілька годин сталося те, що остаточно викрило всю правду про її чоловіка.

**********

— Ви перестанете біситися чи ні? І кричати вже досить! Неможливо нічого почути через вас! — Софія намагалася вгамувати розбещених дітей. — Давайте, збирайте іграшки, скоро митися й спати!

День видався довгим і важким, і Софія була рада, що нарешті вечір.

Цього вечора вона, як завжди, розмовляла телефоном зі своєю мамою. І крізь шум і вереск дітей ледь почула дзвінок у двері.

— Зараз, мамо, почекай, у двері хтось дзвонить. Це, мабуть, сусідка. Обіцяла зайти по олію, — сказала в слухавку Софія й попрямувала до передпокою.

Не дивлячись у вічко — бо чужих у їхньому під’їзді ніколи не було — однією рукою вона повернула замок, у другій тримаючи телефон.

А коли відчинила двері, то ледь дар мови не втратила. А потім, ошелешено роздивляючись того, хто стояв на порозі, здивовано промовила:

— Оце так! Ну нічого собі! Кого я бачу!

На порозі стояв її чоловік Сергій, у власній персоні. І Софія мала б зрадіти й кинутись в обійми свого коханого й дорогого чоловіка, який полишив усі справи й примчав назад додому — до дружини та хворих дітей.

Але вся курйозність ситуації була в тому, що Сергій зовсім не збирався повертатися з якоїсь там «відрядження». І зараз стояв біля дверей власної квартири… випадково.

Він помилився! На автоматі прийшов туди, де жив. Ноги самі його сюди принесли з двору. Чоловік навіть не з першої секунди це усвідомив. І тільки побачивши обличчя Софії, зблід, ойкнув і впустив із рук… порожнє відро для сміття.

Чоловік, що поїхав у відрядження й обіцяв повернутись лише через два дні, стояв перед нею в домашніх штанях і капцях. І безглуздо кліпав очима.

— Добрий вечір! — голосно сказала Софія, не знаючи, сміятись чи плакати. — А вам кого, чоловіче?

— Сонь, я це… тут…

— Повернувся? — підказала вона, уважно розглядаючи чоловіка.

— Так. Приїхав.

— А чому ж додому не зайшов? А одразу туди? — продовжувала Софія, не впускаючи Сергія до квартири.

— Сонь, дай я зайду. Я все поясню, — він м’явся біля дверей, поруч стояло чуже відро для сміття.

— Ні. Не пущу. Іди туди, звідки в такому вигляді прийшов. Там тебе, мабуть, уже чекають. Стіл накрили, ліжечко розстелили, так? Ти, до речі, до мами заїжджав, мікрохвильовку відвіз? А то свекруха дуже переживала через це. Так хвилювалася, що навіть твою таємницю мені видала. Про те, що в жодне відрядження ти сьогодні й не збирався. Я, грішним ділом, подумала, що вона помиляється. А тепер бачу — ні. Мамуся твоя мала рацію. На всі сто!

— Сонь, прошу тебе, пусти мене. Я все поясню…

Сергій навіть спробував відсунути дружину, щоб прослизнути всередину. Але вона стояла як стіна — й звідки тільки сили взялися?

— Іди звідси! Я ще й речі твої зараз зберу та виставлю на сходову клітку. Забереш потім. Ти, виявляється, давно мене дуриш із цими вигаданими поїздками по роботі, так? Дивлюсь, і одягом, і домашніми капцями вже розжився на новому місці. Подивися, яка турботлива попалась! А в якій це ти тепер квартирці мешкаєш, не поділишся? А то ж мало що — все-таки тут у тебе діти ростуть, — продовжувала Софія з сарказмом.

Насправді її трясло. І вона розуміла, що таку підлість своєму чоловікові ніколи не пробачить. І що, ймовірно, їх чекає розлучення й поділ майна. Тому за іронією й удаваним спокоєм вона ховала образу та біль.

Раптом Софія відчула, що от-от розплачеться. Вона різко зачинила двері й закрила її на внутрішній замок, щоб чоловік не зміг зайти. Та й, швидше за все, ключів у нього з собою не було — адже повертався зовсім в іншу квартиру, а прийшов сюди. Ось така іронія долі! Інакше й не скажеш!

Софія зателефонувала сусідці Риті й попросила її спуститися.

— Рито, мені терміново треба випити. А сама не можу, — сказала вона, щойно та переступила поріг квартири.

— А що сталося? Господи, ти ж бліда як стіна! — здивувалась Рита.

— Заходь, зараз усе розповім, — проводячи подругу на кухню, мовила вона. — Діти вже сплять. Ледве вклала їх, чесно кажучи. Трясе мене, як ту осику. Ніколи б не подумала, що таке може статися зі мною.

Жінки випили по келиху вина, і Софія в деталях розповіла про курйозну ситуацію, що трапилась годину тому. Так, це було б смішно, якби не було так сумно.

— Ти розумієш, він мене обманює вже давно! Вся ця історія з відрядженнями триває не перший місяць. Який же негідник! Я навіть уявити собі не могла, що можна опуститися до такої низькості. Ну любиш іншу — йди. Живи з нею відкрито, не ховайся від дружини й дітей! — обурювалась Софія, яка нарешті дала волю почуттям.

— Слухай, а мені здається, я знаю, з ким твій Сергій мутить. Я якось бачила їх разом. Це Дашка з першого під’їзду. Ну пам’ятаєш, така світленька, худенька? У неї ще донька років п’яти. Вони разом після розлучення живуть. Твій Сергій якось їх із дитиною підвозив і пакети допомагав донести до під’їзду. Я ще тоді подумала — який турботливий! І підвіз, і сумки у квартиру заніс. А воно он що!

— Рито, як жити після зради, га? — витираючи сльози, спитала Софія.

— Ох, якби ж я знала… Нічого, ти не перша. Навчишся. Ми, жінки, — сильний народ.

Софія і Сергій розлучилися. Він не став ділити квартиру, яку вони придбали в шлюбі. Сказав, що свою частку подарує дітям. Дарина, з якою Сергій потай крутив роман кілька місяців, після розлучення його чомусь не прийняла. Сказала, що мріє про іншого чоловіка, а такий — з боргами й аліментами — їй не потрібен. У неї самої проблем — через край.

Після розлучення Сергію довелося переїхати до матері. Він знову в пошуках, сидить на сайтах знайомств, але поки що один. Охочих на розлученого чоловіка з аліментами й без квартири чомусь майже немає.

А яке ж то було золоте життя зовсім недавно! Скільки любові й уваги було до нього від жінок, що жили в одному звичайному п’ятиповерховому будинку, в одному звичайному місті.

За двома зайцями побіжиш — жодного не зловиш. І зрештою залишишся ні з чим. Як Сергій.