— А хто сказав, що я давала дозвіл переставляти меблі в моїй квартирі? — нарешті спалахнула Наталя.
— А хто заборонить? Ти? — засміялась свекруха.
***
Наталя притисла до грудей лікарняну картку, ніби намагалася приховати свій діагноз від сторонніх очей. У коридорі поліклініки було гамірно, але вона ніби залишилась одна — тільки вона, ці стіни й тихий голос усередині, який шепотів: «Все буде добре».
Лікарі казали, що операція нескладна, але будь-яке втручання в організм лякало. Особливо, коли питання: «Коли вже діти?» стало для неї звичним. Наталі було тридцять два, а за три роки шлюбу дітей так і не з’явилось.
Марина Петрівна, свекруха Наталі, терпіти не могла невизначеності. Її син Олексій завжди був відкритою книгою, але з того часу як одружився, став «замкнутим». Саме так характеризувала сина Марина Петрівна.
— Ну що в неї там? — в сотий раз запитала вона, наливаючи синові чай і накладаючи булочки. — Гастрит? Чи щось по-жіночому? Не дарма ж вона так довго не може народити дитину!
— Мамо, я ж сказав: усе під контролем. Не хвилюйся. Це Наталині справи, вона впорається, — Олексій уплітав одну булочку за одною.
— Як це не хвилюватися? — Марина Петрівна голосно зітхнула. — Ти ж сам казав, що хочеш дітей. А якщо в неї проблеми по жіночій частині?
Олексій стиснув зуби. Він знав, що мати не заспокоїться, поки не витягне з нього інформацію. Але Наталя просила нікому не розповідати — навіть свекрусі.
— Ми розберемось.
— Розберетесь ви… — фиркнула Марина Петрівна. — А я от чула, що у Людочки з третього поверху племінниця вже третього скоро народить. От, уже на останньому місяці…
— Ти не заспокоїшся? — Олексій різко встав із-за столу. — Наклади-но ще булочок.
У лікарні Наталя лежала, втупившись у стелю. Поруч сиділа Ірина Миколаївна, її мама, і гладила доньку по руці.
— Та не хвилюйся, — шепотіла вона. — Лікарі хороші. Все зроблять як слід, потім ще й дитинку зможеш виносити.
— Знаю… — Наталя усміхнулась. — Просто… трохи страшно.
— Розумію, рідна. Ми будемо з тобою і сподіватимемось на краще! Ти головне — вір.
Наталя заплющила очі. Вона не хотіла жалітись, але свекруха ще два роки тому встигла обдзвонити всіх знайомих і розповісти, що невістка в неї хвороблива і зовсім ні на що не придатна.
— Головне, щоб Льоша тебе підтримував, — зітхнула Ірина Миколаївна, ніби читаючи думки доньки.
Операцію призначили на обідній час, і хвилини до неї тяглися нескінченно. Особливо, коли Ірина Миколаївна пішла. У голову лізли неприємні думки, що все буде погано, що операція пройде невдало.
Але врешті-решт усе пройшло швидко і вдало. Через два дні Наталя вже почувалась добре, але Льоша так і не з’явився в лікарні. А от Ірина Миколаївна приходила щовечора після роботи. Встигала приготувати домашній курячий супчик і улюблені Наталині оладки зі сметаною.
Льоша не телефонував.
Це Наталя щовечора набирала його номер, притискаючи телефон до вуха, поки в палаті не стихали кроки медсестер.
— Як справи? — питала вона, намагаючись, щоб голос звучав бадьоро.
— Чудово! — чула вона у відповідь. — Сьогодні такий клієнт приїхав — купив BMW найкращої комплектації! Я його особисто обслуговував, тепер отримаю непогану надбавку!
— Молодець, — усміхалась Наталя, дивлячись у стелю.
Він розповідав про машини, колег, нову кредитну спеціалістку, в якої «ні мізків, ні розуму — тільки личко гарненьке». Льоша жодного разу не спитав, як Наталя себе почуває. Вона подумала, що йому ніяково говорити про це, чи, може, боїться її розстроїти.
У останній день перед випискою телефонна розмова почалась, як завжди: Льоша хвалився своїми успіхами на роботі. Наталя вже відкрила рота, щоб сказати про завтрашню виписку, але він раптом перебив:
— До речі, мати до нас переїжджає… тимчасово.
— …Що?
— Ну, ти ж після операції. Хто тобі буде варити супчики? Я працюю. А мати якраз на пенсії, їй нічим зайнятись.
Наталя замовкла і стиснула простирадло в кулак.
— Ти… питав у мене?
— А що питати? — Льоша фиркнув. — Ти ж сама казала, що ще не дуже добре себе почуваєш. Кому ще допомагати, як не матері?
Він говорив так, ніби запропонував на вечерю купити вареники.
— Льошо…
— Ладно, мені клієнт дзвонить. Завтра зустріну тебе біля лікарні о п’ятій.
Ірина Миколаївна прийшла раніше — допомогла зібрати речі. Наталя оформила документи, і вони почали спускатися сходами.
— Мамо, — Наталя раптом схопила її за руку. — Льоша… покликав Марину Петрівну до нас пожити. Сказав, що буде доглядати за мною…
Ірина Миколаївна завмерла. Потім повільно видихнула:
— А хто ж цій миленькій заважав доглядати, поки ти тиждень у лікарні лежала?
— У неї хворі ноги.
— А в мене здорові? — різко відповіла Ірина Миколаївна. — Якби захотіла, то приїхала б. А тут… щось нечисто.
Мати різко розвернулася до вікна, але Наталя встигла помітити, як затремтіли її губи.
— Ти завжди можеш вигнати їх обох. Не забувай, чия це квартира. І, якщо що, одразу ж телефонуй мені. Не дозволяй нікому себе принижувати. Тепер ти повністю здорова!
Льоша зустрів їх біля виходу і поплескав дружину по плечу:
— Щось ти трохи схудла, — забрав сумку у тещі. — Дякую, Ірино Миколаївно. Далі ми самі.
У машині він увімкнув музику і всю дорогу розповідав про плани на вихідні. Наталя дивилась у вікно, іноді дослухаючись до історій чоловіка.
Коли Наталя зайшла додому, вона відчула, як у квартирі пахне смаженою картоплею. З кухні долинало дзеленчання виделки об тарілку.
— О, приїхали! — Марина Петрівна вийшла у передпокій, витираючи руки об фартух. — Ну що, хворенька, як самопочуття?
— Дякую, все добре, — прошепотіла Наталя.
— Я тобі залишила гречку з котлетою. Тільки підігрій, а ми з Льошею вже картопельки поїли.
Льоша пішов у душ, кинувши ключі на диван. Йому й на думку не спало запропонувати дружині першій піти до ванної. Марина Петрівна ковзнула поглядом по Наталиному животу:
— Лікарі що сказали? Ну, може ж… з часом вийде?
Наталя раптом зрозуміла: він усе їй розповів. Те, що Наталя просила тримати в таємниці.
— Я піду приляжу, — різко обірвала вона.
У спальні вона зачинила двері й сіла на ліжко, стиснувши в руках подушку. За стіною дзвенів посуд — свекруха мила тарілки, які Наталя навіть не бачила раніше.
Наталя заплющила очі, глибоко вдихнула і потягнулась до шафи за домашнім халатом. Уся шафа пропахла пральним порошком — різким і дешевим. Вона зморщилась, але все одно вдягла домашній одяг.
У ванній її чекав ще один сюрприз: улюблене Наталине рідке мило з лавандою зникло, замість нього лежав шматок звичайного мила в мильничці, вже наполовину розкисле.
— Ну нарешті! — пролунав голос Марини Петрівни, коли Наталя вийшла на кухню.
Вони з Льошею сиділи за столом, доїдаючи картоплю з котлетами. На столі стояв новий сервіз — білосніжні тарілки з золотою облямівкою і якимись квітами. Наталині керамічні кружки, які вони з Льошею вибирали на ярмарку в день заручин, безслідно зникли.
— Сідай, — пробурчала свекруха, навіть не піднявши очей від тарілки.
Наталя мовчки взяла з полиці свою стару тарілку — єдину, що залишилась від комплекту, і поклала картоплі з загальної сковорідки.
— Ти що це?! — Марина Петрівна різко підняла голову. — Тобі смажене не можна!
— Можна, — тихо, але чітко сказала Наталя. — Дієта мені не потрібна.
Свекруха фиркнула й демонстративно відсунула сковорідку:
— Ну, якщо хочеш ускладнень…
Льоша, ніби не помічаючи напруги, з апетитом доїдав другу порцію.
— До речі, — раптом сказала Марина Петрівна, копирсаючись виделкою в тарілці, — Я була в шоці, як брудно було у квартирі. Сім днів пройшло, а я тільки прибрала й усе перемила. Ваші дурнуваті тарілки в далекий ящик сховала — дуже важкі, ще й негарні.
Наталя завмерла з виделкою в повітрі.
— Тиждень? — її голос здригнувся. — Але ж мене тільки сьогодні виписали…
— Ну так, — свекруха самовдоволено посміхнулась. — Льошеньці одному сумно було. Та й квартиру треба було до твого повернення підготувати.
Наталя перевела погляд на чоловіка. Він зосереджено колупався зубочисткою в зубах. У голові в Наталі дзвеніло. Вона механічно жувала пересмажену картоплю, яка раптом стала зовсім без смаку.
— А завтра, — продовжила свекруха, — я хочу переставити меблі у вітальні. Цей ваш диван просто жах! Але що поробиш — меблі зараз дороге задоволення.
Льоша нарешті підняв очі:
— Мамо, може, Наталя тільки з лікарні… Та і я з роботи. Мене ці жіночі розмови вже дістали.
— Ще б пак! — Марина Петрівна ляснула долонею по столу. — Завтра зранку й почнемо переставляти меблі. А сьогодні — спати! — вона вже хотіла вийти, але Наталя зупинила її.
— Я не буду нічого переставляти — мені зараз не можна напружуватись.
— Та ну! Як смажену картоплю лопати — то можна. А як допомогти по господарству — одразу хвора. Подивися на неї, Льошо!
— Мама має рацію, Наталю. Все ж таки вже тиждень пройшов. Та й мамі хочеться жити з комфортом.
— А хто сказав, що я давала дозвіл робити перестановку в моїй квартирі? — нарешті спалахнула Наталя.
— А хто ж заборонить? Ти? — засміялася свекруха.
— Так! Саме я, бо квартира — моя, — відрізала Наталя.
— Ти повинна моєму синові руки цілувати, що він тебе, таку хворобливу, терпить, — сказала Марина Петрівна, а потім одразу прикрила рот рукою.
— Ах, хворобливу?! Тоді — обидва геть звідси! І свої жахливі тарілки заберіть! Вся квартира смердить вашим смердючим порошком! — Наталя була не схожа сама на себе.
Свекруха спершу розгубилась, а потім розсміялась.
— Та кого ти лякаєш. Я швидко знайду на тебе управу!
— І я — на вас, — Наталя сама не помітила, як набрала номер знайомого поліцейського. Вона подумала, що просто так поліція не приїде.
Андрій приїхав через п’ятнадцять хвилин. Він представився і попросив документи у Марини Петрівни та Олексія. Наталя, як незнайомцю, пояснила всю ситуацію. Сказала, що розлучається з чоловіком, а він не тільки не хоче виїжджати, а ще й матір свою привіз.
У результаті і Олексію, і Марині Петрівні довелось зібрати речі та залишити квартиру. Наталя зачинила двері й нарешті змогла видихнути.
Вона одразу зателефонувала матері. Її пальці тремтіли, коли вона набирала номер.
— Мамо, ти не повіриш, що тут щойно було… — її голос зірвався, коли вона почала розповідати про нові тарілки, зниклі речі та плани свекрухи на перестановку.
— Я зараз же приїду! — Ірина Миколаївна вже хапала ключі.
— Ні, — Наталя впевнено похитала головою, хоч і знала, що мати цього не бачить. — Я вже вигнала їх за допомогою Андрія. А зараз мені треба побути одній.
Вона поклала слухавку й оглянула квартиру.
Наступні кілька днів Наталя провела в спокійних прибираннях. Викинула старі кросівки Льоші, які той роками не наважувався викинути, позбулася банок з дивними гайками й болтами, які «колись згодяться». У далекій шухляді знайшла свої тарілки — на щастя, Марина Петрівна не встигла їх викинути.
На кухні вона приготувала пасту з морепродуктами — саме ту, яку Льоша терпіти не міг. Аромат часнику й білого вина наповнив квартиру, і Наталя вперше за довгий час відчула себе щасливою.
Потім вона сіла за ноутбук і подала заяву на розлучення.
Наталя знала, що мала зробити це давно. Льоша не був тією людиною, з якою вона хотіла провести все життя. Його не було поруч, коли їй було страшно, він не підтримав, коли вона найбільше потребувала цього. Замість цього він привів у їх дім матір, яка одразу почала встановлювати свої порядки.
Через кілька днів пролунав дзвінок.
— Наталю, привіт. Це Андрій. — Голос у трубці був теплим і турботливим. — Як ти? Родичі не повертались?
— Ні, — Наталя усміхнулась. — Поки що тихо.
— Добре. — Він помовчав. — Слухай, може, зустрінемось? У кафе, наприклад. Просто поспілкуємось.
Наталя розгубилася. Вона не очікувала такого запрошення від давнього однокласника.
— Давай, — нарешті відповіла вона.
Їхня зустріч у кафе стала початком нових романтичних стосунків. Андрій виявився уважним і цікавим співрозмовником. Він не перебивав, не хизувався своїми досягненнями й не повчав її.
Спочатку вони спілкувалися як друзі, а потім стали ближчими.
Через два роки Наталя стала мамою.
Вона переїхала до Андрія, а свою квартиру здавала. Іноді, проходячи повз, згадувала ті дні, коли жила там із Льошею. Але тепер це були лише спогади — далекі й уже не такі болісні.
Вона була щаслива. Поруч із людиною, яка справді її цінувала.
І вперше за довгий час Наталя відчула, що в її житті все — саме так, як має бути.
— На, забери. Твій чоловік в мене вчора залишив, — сказала сусідка, переможно усміхаючись і простягаючи Галі папку з документами