Обручка все ще зігрівала мій палець, але в серці вже оселився холод. На п’ятий день після весілля, коли інші лише починають звикати до нового життя, я вже збирала сумку, щоб піти назавжди.
Історія ця почалася, звісно, не з обручки на тумбочці, а дещо раніше. Познайомилися ми з Павлом якось взимку, а вже до літа вирішили побратися. Все сталося надто стрімко, я це розуміла. Моя мама тоді не втомлювалася повторювати: «Наталю, ти його справді не знаєш!»
Але я тільки відмахувалася, сміялася. Для мене головним було одне: поруч з ним я почувалася в безпеці, немов у тихій гавані. Він був таким спокійним, працював собі архіваріусом у міському управлінні. Я ж – перукарка, мала свою невелику справу, звикла сама собі раду давати.
На весіллі, серед галасу та метушні, я розговорилася з Євгенією – дружиною Микити, давнього Павлового друга. Пам’ятаю, як вона тоді мені підморгнула, ніби знала щось, чого не знала я:
«Телефонуй, якщо щось трапиться».
Я тоді лише здивовано посміхнулася. Ну навіщо мені їй телефонувати? Я ж виходила заміж за найспокійнішого чоловіка у світі! Думала, все буде добре.
Весільний букет, ще свіжий, стояв на підвіконні нашої нової кухні, а поруч – акуратно складений фартух у целофані. Подарунок від Емми Аркадіївни, Павлової мами. Такий собі, бежевий, у дрібненькі квіточки, із зав’язками на спині. У пакеті, під фартухом, лежав іще один конверт, але я його помітила не відразу, лише на другий день.
Того ранку Павло пішов до матері. Прямісінько після сніданку, залишивши на столі свою тарілку із залишками яєчні, горнятко з кавовою гущею на дні та зіжмакану серветку. Я дивилася на той безлад і намагалася себе заспокоїти: «Ну, перші дні разом, притремося, звикнемо одне до одного».
Вирішила нарешті розгорнути той фартух і повісити, аби не валявся. І ось під целофаном, у тому конверті, що я вчора не помітила, лежав аркуш. Почерк був такий… округлий, наче в шкільної вчительки, і з сильним натиском. Там значилося:
«Пам’ятка молодій дружині. Сніданок о восьмій, на обід обов’язково суп, сорочки крохмалити, підлогу мити щодня. Телефонувати раз на тиждень, цікавитися здоров’ям».
А внизу – двічі підкреслена приписка: «Павлик звик до порядку».
Я акуратно склала аркуш, сховала його назад у конверт і поклала в шухляду біля плити. А фартух таки повісила на гачок – хай висить.
Увечері Павло повернувся. Він пройшов повз завалену раковину, навіть не глянув туди, сів на диван і ввімкнув телевізор. Його тарілка з рештками сніданку так і стояла, недоторкана мною. Він глянув на неї, потім перевів погляд на мене.
«Наталю, а посуд?» – запитав він, наче зовсім не розумів, що відбувається.
«Я не збираюся мити твою тарілку, – спокійно відповіла я. – Ти доросла людина, впораєшся сам».
Він кілька разів моргнув, ніби дивуючись, а не ображаючись. Тоді підвівся і мовчки, незграбно, брязкаючи посудом, помив свою тарілку й чашку. Я спостерігала за ним і втішала себе: «Ну ось, бачиш, усе налагоджується. Попросила – зробив. Звикнемо».
За якийсь час я зустріла сусідку на сходовому майданчику – вона виносила сміття. Побачивши мене, вона розпливлася в усмішці:
«Ой, молодята! Певно, чоловік на руках носить?»
Я лише посміхнулася у відповідь і кивнула, а потім на кухні довго стояла біля раковини, перемиваючи посуд, аби лиш чимось зайняти руки.
Увечері Павло знову зателефонував матері. Наша квартирка була маленька, стіни – тонкі, тож я чула все, що відбувалося за дверима. Він говорив тихо, але я чітко розібрала його слова:
«Мамо, вона мені характер показує. Так, так. Посуд відмовилася мити. Ні, я сам усе помив. Ну да, ну да».
Емма Аркадіївна, очевидно, довго й емоційно щось йому розповідала, бо Павло мовчав, прислухаючись, а потім тільки сказав:
«Зрозумів. Приїдеш? Добре».
Емма Аркадіївна з’явилася на третій день. Звісно, без попередження. Вона просто зайшла, повісила свою вітровку на вішалку в передпокої, пройшла на кухню і одразу провела пальцем по підвіконню. Потім продемонструвала мені той палець.
«Пил, Наталю», – урочисто промовила вона.
Далі вона оглянула плиту, зазирнула в холодильник і лише похитала головою. Відкрила шафу з посудом, переставила тарілки – вони, виявляється, стояли не так, як колись розставляла вона. Павло стояв поруч, покірно кивав головою, погоджуючись із кожним маминим зауваженням. Жодного разу він не сказав: «Мамо, досить».
Потім Емма Аркадіївна окинула мене поглядом згори донизу, хоча ми були майже одного зросту, і спитала:
«А супчик ти йому вариш?»
«Ні», – відповіла я.
«Ні?» – вона повернулася до Павла, наче до малого хлопчика. – «Павлику, вона тобі суп не варить?»
Він лише знизав плечима. Він не скаржився. Він просто не заперечував. І це було набагато гірше.
Емма Аркадіївна пробула у нас до самого вечора. Вона встигла перемити посуд, який я помила вранці, перепрати білизну, яку я прала вчора, і дати мені безліч вказівок щодо кулінарії. Йдучи, вона погладила Павла по голові – він стояв, опустивши плечі, – і, обернувшись до мене, додала:
«Ти, Наталю, старайся. Павлику потрібен затишок».
Щойно двері за Еммою Аркадіївною зачинилися, я пішла у ванну і ввімкнула воду. Не плакала. Просто стояла, втупившись руками в край раковини, й дивилася на своє відображення в дзеркалі. Думки роїлися в голові: я ж тільки-но переїхала сюди, моє весільне плаття ще висить у шафі, на вішаку, у чохлі. А я вже почуваюся так, наче найнялася на роботу. Наче чужа в своєму домі.
З кімнати долинав Павлів голос. Він знову розмовляв із матір’ю. Цього разу – голосніше, без сорому:
«Вона навіть суп нормально зварити не може, мамо. Ні, ну а що я можу вдіяти?»
Я вимкнула воду й вийшла на кухню. По телевізору йшла якась передача: жінка розповідала, як її чоловік контролював кожен крок. Вона говорила спокійно, без зайвих емоцій: «Я терпіла, бо думала, звикну. Усі ж звикають». Я потягнулася до пульта й вимкнула телевізор.
Наступного ранку Павло щось буркнув, навіть не глянувши на мене:
«Наталю, якщо ти й далі так себе поводитимеш… Я друзів покличу. Вони тобі пояснять».
Я дивилася на нього. Він спокійно жував бутерброд, дивлячись у вікно. Говорив це так буденно, наче пропонував викликати електрика чи сантехніка. Без жодної емоції, але з холодною погрозою.
На п’ятий день шлюбу, як і обіцяв, він зателефонував своїм друзям. Ввечері до нас прийшли четверо чоловіків, розсілися у вітальні на нашому новенькому дивані, купленому в розстрочку. Микита, чоловік Євгенії, зайняв місце скраю, ближче до дверей. Інших я майже не знала, лише бачила на весіллі. Емма Аркадіївна теж приїхала, пройшла у вітальню і сіла в крісло біля вікна. Уся свита в зборі.
Павло підвівся посеред кімнати й почав говорити. Звертався до своїх друзів так, наче вони були присяжними, а мене тут взагалі не було. Він розказував, що дружина «не хоче бути дружиною». Що посуд мити не бажає. Що супу не варить. Що маму образила.
Він говорив швидко, плутано, перескакуючи з однієї думки на іншу, але в голосі відчувалася така дитяча, щира образа, наче в нього відібрали улюблену іграшку.
Емма Аркадіївна кивала при кожному його слові, підтискаючи губи. Один із друзів, здається, його звали Сергій, невдоволено хмикнув:
«Павлу, ти б їй це все сказав, а не нам жалієшся».
«Я говорив! – розвів руками Павло. – Я вже сто разів говорив!»
Потім він розвернувся в бік пральної машини, що стояла в кутку кухні, добре видима через відчинені двері. Павло вказав на неї рукою демонстративно, як адвокат на речовий доказ:
«Ось. Ось це. Вона навіть прати не хоче. Я прошу, а вона мені: сам перу».
Я дивилася на його витягнуту руку, на палець, яким він тикав у повітря. Він показував на панель, але не на кнопку, а кудись убік, повз неї. Бо він просто не знав, де та кнопка ввімкнення. Він жодного разу в житті не вмикав пральну машинку – ні в мами, ні тут, у нашому домі.
Я підвелася і спокійно пройшла на кухню. Відкрила шухляду біля плити, дістала той самий конверт. Повернулася до вітальні.
«Можна тепер я висловлюсь?» – спитала я дозволу.
Не в Павла. А в його друзів. Сергій кивнув, інші мовчали, а Микита дивився в підлогу, уникаючи погляду.
Я розгорнула той аркуш і прочитала вголос. Усе, що було там написано. Про сніданок о восьмій, про обов’язковий суп, про те, щоб «крохмалити сорочки», про «підлогу мити щодня» і про дзвінки свекрусі. І, звісно, про приписку: «Павлик звик до порядку».
Сергій присвиснув, хтось із чоловіків закашлявся. Емма Аркадіївна вже збиралася підвестися з крісла, але я не дала їй і слова промовити. Просто зняла з гачка той фартух і поклала його на журнальний столик.
«Це вам», – звернулася я до свекрухи. Потім, витримавши невелику паузу, перевела погляд на чоловіка. – «Павлу, я тобі не прислуга. Мені потрібен чоловік, а не начальник, якого мама підстраховує».
Павло просто сів. Опустився на диван, наче ноги раптом перестали його тримати. Емма Аркадіївна кашлянула, але, на диво, не сказала жодного слова, вперше за весь час.
Я пішла у спальню, дістала сумку, з якою тільки-но переїжджала сюди, і почала збирати речі. Весільне плаття залишила висіти в шафі – воно вже не мало для мене сенсу. Обручку зняла і поклала на тумбочку. Перед тим як піти, я подивилася на Микиту. Він єдиний не відвів погляду. Лише коротко, ледь помітно, кивнув мені.
Євгенія, Микитова дружина, прийняла мене того вечора без зайвих запитань. Просто постелила в маленькій кімнаті, поставила на тумбочку склянку води і тихо сказала:
«Живи стільки, скільки тобі потрібно».
Я пробула в них тиждень, а потім знайшла і винайняла квартиру ближче до своєї роботи. Стригла клієнтів, їздила на роботу автобусом, поверталася ввечері до порожньої оселі. І вперше за довгий час не відчувала себе винною за те, що суп не кипить на плиті, а сорочки не крохмалені.
Павло телефонував. Спочатку часто, потім все рідше, але я жодного разу не підняла слухавки. Емма Аркадіївна, як мені потім розповіла Євгенія (а їй – Микита), знову взялася навідуватися до сина, щоб готувати йому обіди. Звісно, Емма Аркадіївна швидко знайшла винну: невдячна невістка, мовляв, покинула Павлика, навіть обручку лишила. Фартух, до речі, вона теж забрала назад.
Із тих чотирьох друзів, що тоді сиділи на дивані, жоден більше не зателефонував Павлу.
«Так йому і треба», – злорадно подумала я тоді.
Та минув час, я трохи охолола від образ, і в голові почали з’являтися інші думки. А може, я була неправа? Це ж були лише перші кроки, період «притирання». Можливо, варто було дати Павлу, а точніше, нам обом, ще один шанс? Ці сумніви, мов непрохані гості, час від часу навідуються досі.
— На цьому святі вам не раді, — невістка спокійно встала з-за столу й показала свекрусі на двері