Зламані квіти

Олена помирала й чудово це розуміла. Останні чотири роки вона часто лежала в цій лікарні, і тепер, вочевидь, потрапила сюди востаннє. Шанс був лише один — якщо їй знайдуть донора кісткового мозку. Але донора все не було, а час вислизав, мов подих вітру в спекотний липневий день.

Вона присіла на лавку в лікарняному дворику, щоб востаннє насолодитися лагідним сонячним промінням на своїй шкірі. У вухах дзвеніло, від яскравого світла сльозилися очі. Їй хотілося пити, але вона забула воду.

З лікарняного корпусу вийшов хлопець із пакетом у руках. Ставши посеред двору, розгублено озирнувся, потім помітив Олену й попрямував до лавки. Підійшовши, ніяково потупцював, сів на інший край, попередньо запитавши:

— Не заважатиму?

Олена похитала головою.

Хлопець був трохи старший за неї, якийсь смішний, із худими довгими ногами, близько посадженими очима та ріденькою борідкою. Намагався виглядати старшим, ніж був насправді, судячи з його суворої білої сорочки та синіх штанів — і це в таку спеку! На самій Олені було легке жовте плаття у квіточку.

— Теж у відвідини? — запитав він і, не чекаючи відповіді, продовжив: — Ну і шкідлива ця бабця! Яка їй різниця, коли пускати?

Олені стало приємно, що він не впізнав у ній таку ж хвору, як усі, хто лежав у цьому корпусі. І це при її худорбі, синцях під очима й короткій стрижці під хлопця… Мабуть, уперше сюди прийшов.

Олена помітила у нього в пакеті кілька упаковок соку, і він, упіймавши її погляд, широко усміхнувся й запитав:

— Хочеш? Я для друга приніс, не знаю, чи йому можна. Хоча, не зовсім друг — молодший брат друга. А сам друг в армії. Уявляєш, провалив сесію — і забрали. Ми разом на менеджмент вступали. Слухаючи його армійські історії, я так вчитися став! — хлопець розсміявся і запитав: — А ти де навчаєшся?

— Та школу тільки закінчила, — відповіла Олена, зачарована цим щирим сміхом і такою дитячою безпосередністю, якою буквально світився цей хлопець.

— І куди вступаєш?

Олена не знала, що сказати. Куди вона вступає? Та нікуди, вона ніколи не планувала так далеко. Та й навчання останніми роками було лише на папері — вона вчилася за індивідуальною програмою, і більшість оцінок їй просто ставили з жалю. Але вона завжди мріяла бути дизайнеркою інтер’єрів, тому впевнено ляпнула:

— На дизайнера.

— Ого! Круто! А тебе як звати?

— Олена.

— А мене Максим. Взагалі, я нічого не тямлю в дизайні. Це, мабуть, капець як цікаво!

Вони проговорили майже годину. Олена пила сік, призначений для якогось чужого хлопця, сміялася з жартів Максима, не розуміючи, чому так лоскоче в грудях. Ніколи раніше вона не відчувала нічого подібного.

— Ну що, здається, почалися години прийому? — він глянув на величезний годинник, що безглуздо виглядав на його руці. — Йдемо? А ти до кого, до речі?

Добре, що Максим ставив мільйон запитань, тож на половину з них не обов’язково було щось відповідати.

— Та до знайомої.

— Даси свій номер? Треба б ще зустрітися.

Олена розгубилася. Вона дуже-дуже хотіла ще поговорити з Максимом. Але не в лікарні — терпіти не могла, коли в людей витягувалося обличчя, щойно вони дізнавалися про її хворобу. Їй не потрібна жалість. Їй потрібен лише донор.

— Давай краще ти свій, я сама тобі зателефоную, — пообіцяла вона.

Максим витяг із кишені якийсь потертий клаптик паперу, дістав ручку з наплічної сумки, написав ряд цифр.

— Тільки обов’язково подзвони! Ми з тобою ще стільки всього не обговорили!

Олена дочекалася, поки він зник із поля зору, й пішла до свого відділення. Дивне солодке відчуття в грудях ніяк не проходило.

Вона тисячу разів перечитувала його номер, вдихаючи ледь вловимий запах тютюну та прального порошку. Подзвонити? Чи ні? І що вона йому скаже?

Три дні вона не могла наважитися, кусала знекровлені губи, знову й знову перечитувала записку, хоча вже давно знала номер напам’ять. Нарешті зважилася.

— Алло?

— Привіт. Це я… Олена.

— Це нечесно! Ти ж обіцяла подзвонити, я чекав-чекав, думав уже, що ти мене обдурила! — почувся образливий голос Максима, і їй чомусь стало важко дихати.

— Та справ багато було, — відповіла вона хрипким голосом, якому намагалася надати якомога більше безтурботності.

— Давай зустрінемось? Просто зараз?

— Просто зараз не можу. Батьки на дачу відправили. Але ми можемо поговорити так, — запропонувала вона.

— Ну, халепа, — протягнув Максим. — Ладно, це краще, ніж нічого.

Коли вона поклала слухавку, виявилося, що минуло дві години. Думки в голові літали, як метелики, і Олена не могла впіймати жодної. Губи розтяглися в усмішці й ніяк не хотіли повертатися до звичного стану…

Кожен обхід починався з німого запитання Олени й такого ж невимовного погляду лікаря — донора немає.

Раніше їй було байдуже, вона змирилася з думкою про смерть — настільки, наскільки це можливо — але тепер… Тепер у неї був Максим, і це змінювало все. Вона не вірила, що її життя може обірватися отак, що вона більше ніколи не побачить його. Тому що як би їй не хотілося нової зустрічі, вона не дозволить йому себе жаліти.

Яскраве блакитне небо здавалося карикатурним, вона не могла на нього дивитися, як і на сонце, вигорілу жовто-зелену траву, стрімких ластівок десь високо-високо… Яке ж це все несправедливе! Олені хотілося плакати, але не вдавалося вичавити жодної сльозинки.

Через два тижні Максим поставив їй ультиматум.

— Кажи, де ти зараз — я приїду на таксі, поїзді, прилечу літаком — як хочеш! Чи ти просто не хочеш мене бачити?

Олена мовчала.

— Значить, я мав рацію?

У його голосі прозвучало щось таке…

— Пробач, до мене зараз не можна, — видихнула вона. — Я в лікарні.

— У лікарні? Де? Чому? Що з тобою?

Приховувати більше не було сил. І Олена, захлинаючись сльозами, з риданням розповіла йому все. Як давно вона не плакала…

— Ти не маєш права померти! — вигукнув Максим. — Не маєш права!

Олена навіть засміялася.

— Що значить — не маю права?

— А те й значить. Я тебе кохаю. І якщо ти помреш, я теж не житиму.

Олені здалося, що вона ослухалась. Як можна покохати дівчину, яку бачив лише раз у житті? З ключицями, що стирчать, хлоп’ячою стрижкою та темними колами під очима?

— Пообіцяй мені, що ти житимеш, — наказав він.

Мама також завжди так казала. І Олена відповіла точно так, як відповіла б мамі:

— Обіцяю.

Тієї ночі вона майже не спала. Ось якби сталося диво… Якби…

І диво сталося. Вона зрозуміла це з тріумфального виразу обличчя лікаря.

— Донора знайшли, — прошепотів він. — І згоду вже отримали. Поборемось ще, Оленко.

Вона не могла повірити почутому. Невже це правда? Хіба таке буває?

Дива трапляються в цьому світі, але не дуже часто.

Олені зробили пересадку, і це справді допомогло. Вона нарешті стала на шлях одужання, й одного разу навіть дозволила Максиму приїхати. Він одразу ж узяв її за руку — і більше не відпускав.

Після виписки вони разом пішли до квіткового магазину, й Максим купив величезний букет білих троянд.

— Подаруємо його твоїй рятівниці, — сказав він.

— Які гарні! — захоплено мовила Олена.

Вона потяглася до одного бутона, вдихнула аромат троянди й раптом ойкнула — вкололася об шип. Від несподіванки смикнула рукою, і квітка зламалася. На пальці виступила крапелька крові. Олена зблідла.

— Ти що, — злякався Максим, — нічого страшного, зараз пластир знайду, у мене є. Це просто подряпина.

Але Олена продовжувала дивитися на зламану квітку, не в змозі сказати й слова, ніби й не чула його. Лише коли Максим струснув її за плечі, тривожно заглядаючи в очі, вона прошепотіла:

— Це погана прикмета. Я відчуваю, що хвороба повернеться.

— Не кажи дурниць! — голос Максима, натягнуто бадьорий, зрадницьки затремтів. Він узяв ще одну троянду з букета, встромив її у клумбу й сказав:

— От і все, йдемо. Наче ми просто купили на одну квітку менше.

Донором, чий кістковий мозок пересадили Олені, виявилася жінка років тридцяти, темноволоса, усміхнена, працювала вчителькою початкових класів. Її звали Ольга.

Вони вручили їй букет, трохи поговорили, поки першачки крутилися поруч і галасували.

— У тебе все буде добре, — пообіцяла Ольга. — Я така щаслива, що змогла тобі допомогти!

Олені хотілося в це вірити, але страх уже оселився в її душі — вона відчувала гарячу краплю на пальці, і крижаний холод стискав її серце.

Як би Максим не намагався, усмішка, здавалося, назавжди покинула її обличчя. І якщо раніше вона сміливо дивилась у майбутнє, то тепер боялася прокидатися.

Кожен візит на перевірку був для неї каторгою. Щоразу вона думала — ось зараз, ось сьогодні все зміниться, і вона почує те страшне слово — рецидив…

Того разу вона пішла до лікаря сама, не взяла із собою Максима, повністю виснажена нервами. Сиділа, тремтіла в очікуванні.

— Ну що ж, голубонько, все добре, — сказав він, і Олена видихнула.

Вона вийшла з лікарні легкою, наче весняний вітерець, йшла стрибками й мало не танцювала. Побачивши квітковий кіоск, підійшла й купила величезний букет білих троянд. З часу тих перших троянд минув рік, і їх треба просто стерти з пам’яті.

Вона дійшла до школи, дорогу добре запам’ятала, піднялася до кабінету, зазирнула.

За столом сиділа жінка з білим, як сніг, волоссям.

— А де Ольга? — запитала Олена.

Жінка глянула на неї поверх круглих окулярів із товстими лінзами й відповіла:

— Ольга Іванівна? Так вона ж померла… Три місяці тому.

Олені перехопило подих.

— Як це? — жалібно пискнула вона.

— Так, страшна трагедія, — кивнула старенька. — Машина збила, просто на пішохідному переході. Ніколи не знаєш, що принесе завтра.

Олена відступила, стискаючи в руках нікому не потрібний букет. Спустившись униз, вона взяла одну квітку й переламала її навпіл, знову подряпавши палець. Її вона викинула до смітника при вході. А решту квітів поклала на круглій клумбі, подумки дякуючи Ользі й обіцяючи, що в неї все буде добре…