Ліда дізналася про спадщину у четвер зранку, коли пила каву над черговим звітом. Нотаріус щось говорив про покійного дідуся і стару дачу, але слова проходили повз — вона думала, як пояснити чоловікові, що знову затримається на роботі. Дідусь Михайло Іванович помер три місяці тому, і лише тепер усі формальності були владнані.
— Дача під Києвом, ділянка шість соток, — монотонно перераховував нотаріус. — Будинок дерев’яний, збудований у п’ятдесятих роках. Стан… ну, самі побачите.
Ліда кивала, не дуже вдумуючись. Якась перекошена розвалюха, яку доведеться або продати, або знести. Вона слабо пам’ятала діда — високого мовчазного чоловіка, який зрідка з’являвся на сімейних святах і завжди дарував їй книжки. Після смерті бабусі він зовсім замкнувся в собі.
Вдома її зустрів Ігор із незадоволеним виглядом.
— Знову затрималась? Мама дзвонила, питала, чому ми не приїхали на вечерю.
— Вибач, любий, — Ліда втомлено зняла туфлі. — У мене новина. Мені дісталася дача від дідуся Михайла.
Ігор пожвавішав:
— Дача? Де? Скільки соток?
— Шість. Під Києвом. Але, мабуть, у жахливому стані. Дід останні роки майже не їздив туди.
— Та все одно добре. Продамо — додамо до наших заощаджень. Можливо, вистачить на перший внесок за квартиру. Мама вчора бачила чудовий варіант у новобудові.
Ліда промовчала. Щось неприємно кольнуло всередині при згадці про свекруху, але вона не стала сперечатися. Треба спершу побачити, що там узагалі є.
На вихідних вони поїхали втрьох — Ліда, Ігор і Лідина подруга Катя, дизайнерка інтер’єрів. Катя була з тих людей, які можуть побачити потенціал у найбезнадійніших речах, і Ліда сподівалася, що її професійний погляд допоможе оцінити спадщину.
Дача зустріла їх перекошеними віконницями й зарослою бур’яном ділянкою. Дерев’яний будинок справді похилився, веранда просіла, але в його вигляді було щось зворушливо-домашнє. Ліда уявила, як дід сидів на тій веранді літніми вечорами, читав, поливав квіти.
— Жах який, — скривився Ігор. — Знести й усе.
— Почекай, — Катя вже вивчала фасад. — Це ж класичний дачний модерн п’ятдесятих. Подивися на ці різьблені лиштви, на форму вікон. Якщо привести до ладу…
Вони зайшли всередину, і Ліда ахнула. Будинок був заставлений меблями — не просто меблями, а справжніми скарбами. Масивний дубовий стіл, крісла з витонченою різьбою, старовинна гірка з вітражним склом, книжкові шафи до стелі.
— Боже мій, — прошепотіла Катя, обходячи кімнати. — Лідо, ти розумієш, що це таке? Це ж антикваріат! Ось цей комод — з карельської берези, довоєнний. А поглянь на цю оттоманку — вона явно з дореволюційної колекції.
Ігор недовірливо похитав головою:
— Та годі, мотлох усе це. Кому зараз потрібні такі громіздкі меблі?
— Колекціонерам потрібні, — заперечила Катя. — Реставраторам, музеям. Одні тільки ці стільці коштують як машина. А якщо все це привести до ладу…
Ліда мовчки ходила кімнатами, торкалася полірованих поверхонь, вдихала запах старого дерева й минулого. Тут було щось таке, чого бракувало у їхній стерильній орендованій квартирі — душа, історія, коріння. Вона зупинилася біля книжкової шафи, заповненої томами в шкіряних палітурках. Дід був учителем літератури, і його бібліотека вражала.
— Можна було б відновити будинок, — задумливо сказала вона. — Зробити його нашим літнім будинком. Уявляєш: приїжджати сюди на вихідні, читати ці книжки, сидіти на веранді…
— Ти що, — Ігор подивився на неї, ніби вона з глузду з’їхала. — Скільки це буде коштувати? У нас таких грошей немає.
— Але меблі можна частково продати, — втрутилася Катя. — Залишити найгарніше, а решту пустити на реставрацію. Якщо чесно, за найскромнішими підрахунками, лише меблі тягнуть на половину вартості будинку. А може, й більше.
— От бачиш, — зрадів Ігор. — Значить, продамо все й вистачить на квартиру.
— Я не хочу продавати, — раптом сказала Ліда. — Хочу відновити. Це ж дідусів будинок. Тут історія нашої родини.
Ігор насупився:
— Лідо, будь реалісткою. Нам потрібне житло, а не музей.
Але Ліда вже не слухала. Вона бачила цей будинок відремонтованим, із новим дахом, але зі старими меблями. Бачила себе, як читає у дідусевому кріслі, Ігоря — як працює в саду. Це було правильно — зберегти те, що дід створював усе життя.
Додому вони поверталися мовчки. Ліда була занурена у свої думки, а Ігор явно щось обмірковував. Удома їх чекала свекруха — Галина Петрівна, жінка залізної волі та незаперечних переконань.
— Ну, як з’їздили? — запитала вона, щойно вони переступили поріг. — Ігор розповів про спадщину. Добре, що хоч щось дісталося.
— Мамо, там таки меблі, — заговорив Ігор. — Катя каже, що антикваріат. Можна продати за великі гроші.
— От і славно, — кивнула Галина Петрівна. — Якраз вистачить на перший внесок. Я вже з рієлтором говорила, знайшла чудову двійку в новобудові. Тільки будинок треба продавати швидко, поки ціни не впали.
— Зачекайте, — втрутилася Ліда. — А якщо ми не будемо продавати? Якщо відновимо будинок?
Галина Петрівна подивилася на неї так, ніби та запропонувала полетіти на Марс:
— Відновити? Навіщо? Гроші на вітер викидати?
— Це не гроші на вітер. Це наш будинок, наша історія. Ми могли б їздити туди відпочивати.
— Який відпочинок? — фиркнула свекруха. — Там комарі, сирість, зручності на вулиці. Ні, треба все продавати до нуля.
— Але чому ви не спитали моєї думки? — насмілилася Ліда. — Це ж мені дісталася спадщина.
Галина Петрівна випросталась, і в її очах з’явився знайомий сталевий блиск:
— Рота закрий, поки я з сином розмовляю, — гаркнула свекруха, але одразу ж отримала відповідь:
— Як ви смієте, так зі мною розмовляти? — Ліда зблідла від обурення. — Я не дитина і не ваша прислуга!
— Лідо, не кричи на маму, — спробував втрутитися Ігор.
— Я не кричу, я захищаю своє право на власну думку! — голос Ліди тремтів. — Це моя спадщина, і я вирішу, що з нею робити.
— Спадщина-то твоя, — холодно промовила Галина Петрівна, — але родина спільна. А в родині рішення ухвалюються разом.
— Разом чи як ви накажете? — запитала Ліда.
Запала важка тиша. Ігор розгублено переводив погляд з дружини на матір. Ліда зрозуміла, що стоїть на роздоріжжі. Можна зараз вибачитися, проковтнути образу і покірно погодитися на продаж. А можна…
— Я їду, — сказала вона. — До себе. У дідусів будинок.
— Лідо, не роби дурниць, — занепокоївся Ігор.
— Дурниця — це терпіти хамство, — відрізала вона. — І цього я більше не робитиму.
За годину Ліда вже пакувала валізу. Ігор метушився по квартирі, намагаючись її переконати, але вона була непохитна. Вона зателефонувала Каті, пояснила ситуацію, і та, не роздумуючи, погодилася поїхати з нею.
— Правильно робиш, — сказала Катя. — Час тобі нарешті навчитися відстоювати свої інтереси.
Вони приїхали на дачу в неділю ввечері. Будинок зустрів їх тишею і запахом старого дерева. Ліда запалила свічки — електрику ще не провели, — і вони сіли на веранді, обговорюючи плани.
— Спочатку треба зробити інвентаризацію, — говорила Катя. — Я знаю оцінювача, він приїде завтра. Частину меблів справді треба продати — не все поміститься в будинку після ремонту. Але найцінніше й найгарніше залишимо.
— А скільки коштуватиме ремонт?
— Якщо робити поступово, своїми силами, то цілком підйомно. Дах, звісно, треба міняти в першу чергу, провести комунікації. Але в тебе є час, ніхто не квапить.
Ліда кивала, плануючи. Вперше за довгий час вона почувалася господинею власного життя. Не дружиною, не невісткою, не підлеглою — просто собою.
Ігор телефонував щодня, просив повернутися, обіцяв поговорити з матір’ю. Але Ліда не поспішала. Вона облаштовувала дім, перебирала дідусеві речі, читала його книжки. Оцінювач підтвердив слова Каті — меблі справді коштували ціле багатство.
— Лише оттоманка й комод тягнуть на триста п’ятдесят тисяч гривень, — сказав він. — А якщо ви вирішите продати весь комплект…
Ліда замислилася. Вона могла б продати третину меблів, відремонтувати будинок на ці гроші й жити тут. Не розкішно, але гідно. І головне — незалежно.
— Знаєш, — сказала вона Каті, коли вони сиділи ввечері на відремонтованій веранді, — я, здається, розумію, чому дідусь став відлюдником. Тут так спокійно. Ніхто не вказує, що робити, не вирішує за тебе.
— А як же Ігор? — обережно запитала Катя.
— Ігор… — Ліда помовчала. — Він зробить свій вибір. Або я, або мама. Але я більше не гратиму роль мовчазної невістки.
Телефон знову задзвонив. Ігор.
— Лідо, ну скільки можна? Мама вибачилася.
— Переді мною? — здивувалася Ліда.
— Ну… вона сказала, що перегнула. Повертайся, ми все обговоримо.
— Ігорю, я не повернуся, доки не отримаю вибачень особисто від твоєї мами. І доки ми не домовимося, що рішення щодо мого спадку приймаю я.
— Лідо, будь розсудливою…
— Я розсудлива. Можливо, вперше в житті.
Вона вимкнула телефон і подивилася на будинок, освітлений місячним світлом. Завтра приїдуть робітники лагодити дах. За тиждень почнуть проводити труби. А далі — далі вона житиме так, як захоче. У будинку, повному гарних речей і спогадів, де ніхто не скаже їй заткнутись.
Це був її дім тепер. Її життя. І вона не дозволить нікому його зруйнувати.
Катя принесла чай у старовинних порцелянових чашках — ще один дідусів скарб.
— Знаєш, — сказала вона, вмощуючись у кріслі-гойдалці, — твій дід був мудрою людиною. Він зібрав тут не просто меблі, а цілий світ. Гарний, спокійний світ.
— Так, — погодилася Ліда. — І я хочу в ньому жити.
Вони сиділи в тиші, попиваючи чай і слухаючи, як потріскують у печі дрова. Ліда думала про те, яка дивна ця штука — життя. Іноді треба виїхати, щоб зрозуміти, де твій дім.
А дім був тут. У цих стінах, серед цих речей, у цій тиші, де її ніхто не квапив і не змушував приймати чужі рішення. Дім, де вона могла просто бути собою.
Вранці Ліда прокинулася від сонячних променів, що пробивалися крізь мереживні фіранки. Вона встала, підійшла до вікна й подивилася на ділянку. Треба розібрати сад, посадити квіти, як робив дід. Треба все привести до ладу — не поспішно, з любов’ю.
Тепер у неї був час. Час і свобода вибору. А це, як виявилося, — найцінніша спадщина.
— Я заради твоєї сестри не збираюся жодної гривні зі своєї заначки віддавати, — заявила дружина