— Господи, тільки б не спізнитися! — Анна втретє за останні п’ять хвилин глянула на годинник. — Сергію, ми точно встигаємо?
Водій весільного лімузина заспокійливо усміхнувся у дзеркало заднього виду:
— Не хвилюйтеся, Анно. Рухаємось за розкладом.
Розклад. Це слово вже набридло. Останні два місяці говорили тільки про нього. Таймінг церемонії, графік фотосесії, порядок банкету – все розписано по хвилинах.
Олексій, її наречений, наполіг, щоб день весілля пройшов ідеально. Жодної заминки, жодного збою. Він взагалі любив, коли все за планом. Напевно, давалася взнаки його робота фінансовим директором – там без чіткого графіка нікуди.
Анна кинула погляд на Олексія. Той сидів поруч, втупившись у телефон – мабуть, знову перевіряв, чи все йде за планом.
Дивно. Коли вони тільки познайомилися три роки тому, він здавався зовсім іншим. Живішим, чи що.
Їхня перша зустріч була повною протилежністю будь-якому плануванню. Вона спізнювалася на роботу й випадково налетіла на нього у дверях кав’ярні, обливши кавою його білосніжну сорочку. А він замість того, щоб розлютитися, засміявся й запропонував їй випити ще по чашці – вже разом.
Анна усміхнулася, згадуючи той день. Як же давно це було.
Скрегіт гальм розірвав тишу. Анну різко кинуло вперед – добре, що ремінь безпеки втримав.
— Що сталося?! — злякано вигукнула вона.
— Собака, — видихнув водій. — На дорозі. Я не встиг.
Серце пропустило удар.
Анна вискочила з машини, не звертаючи уваги на вигуки Олексія: «Куди ти? Сукню забрудниш!»
На асфальті, прямо перед капотом лімузина, лежала велика світло-руда собака. Вона не ворушилася.
— О боже, — прошепотіла Анна, підбігаючи ближче. — Вона жива?
Водій опустився на коліна поруч із собакою:
— Дихає. Але без свідомості.
— Треба терміново до ветеринара!
— Анно, — Олексій поклав руку їй на плече. — У нас немає на це часу. Церемонія за сорок хвилин.
— Як ти можеш так говорити?! — вона різко обернулася до нього. — Тут жива істота помирає!
— Ми нічим не можемо допомогти. Нас чекають гості, реєстратор.
— Мені байдуже на реєстратора! — в очах Анни заблищали сльози. — Ми не можемо просто поїхати!
На той час інші машини кортежу теж зупинилися. Гості почали виходити, збираючись навколо.
— Що сталося?
— Чому стоїмо?
— Господи, собака! Бідолашна.
Голоси зливалися в гул. Хтось пропонував викликати ветеринара, хтось наполягав їхати далі.
— Сергію, — Анна повернулася до водія. — Ви знаєте, де найближча ветклініка?
— За пару кілометрів звідси. Але…
— Жодних «але»! Ми маємо її відвезти!
— Анно! — Олексій схопив її за лікоть. — Ти при своєму розумі? У нас весілля!
— Так, весілля! — вона вирвала руку. — День, коли двоє людей присягаються любити й підтримувати одне одного. День, коли обіцяють бути разом і в горі, і в радості. А ти готовий залишити вмираючу тварину заради якогось графіка?!
У цей момент звідкись збоку почувся крик:
— Жуля! Жуля!
До них, важко дихаючи, біг літній чоловік. Його сиве волосся розтріпалося, окуляри сповзли на кінчик носа.
— Жуленько, дівчинко моя, — він упав на коліна поруч із собакою. — Що ж ти накоїла? Я ж просив тебе не тікати.
Його руки тремтіли, коли він гладив руде хутро.
— Це ваша собака? — тихо запитала Анна.
— Так, — чоловік підняв на неї сповнені сліз очі. — Вона у мене одна залишилася. Після того як дружина померла… Тільки Жуля допомогла не збожеволіти.
Він знову повернувся до собаки:
— Ну що ж ти, дурненька? Навіщо на дорогу вибігла?
— Ми відвеземо її до ветеринара, — твердо сказала Анна. — Сергію, допоможете?
Водій кивнув і обережно підхопив Жулю на руки. Собака була важка – кілограмів тридцять, не менше. Її безвільно звисаючі лапи й запрокинута голова змусили Анну похолонути від страху.
— Треба щось підстелити, — спохопилася вона, оглядаючись довкола.
Хтось із гостей простягнув плед:
— Ось, візьміть. Тільки обережніше.
Розстеливши плед на задньому сидінні лімузина, вони вчотирьох – Сергій, Анна, Олексій та Іван Петрович – обережно переклали собаку. Її руда шерсть здавалася неприродно тьмяною у світлі салону.
— Жуленько, люба моя, — шепотів дідусь, погладжуючи собаку тремтячими руками. — Тільки не помирай.
Анна сіла поруч, влаштувавши голову Жулі у себе на колінах.
Білосніжна весільна сукня тут же вкрилася рудими шерстинками, але вона навіть не помітила цього.
— Сергію, поїхали! — скомандувала вона. — Тільки обережніше на поворотах, будь ласка.
Усю дорогу до клініки Анна не переставала гладити собаку, перебираючи пальцями її м’яку шерсть. Вона відчувала, як нерівно б’ється серце тварини, бачила, як здригаються у сні лапи.
«Тримайся, мала. Ми вже майже приїхали. Ти тільки тримайся.»
Іван Петрович тихо схлипував поруч, витираючи сльози тремтячою рукою.
— Не хвилюйтеся, — Анна вільною рукою стиснула його долоню. — Все буде добре. Ми встигнемо.
Вона відчула, як Олексій, що сидів попереду, обернувся й уважно подивився на неї. У його погляді читалися здивування й захоплення. Але їй зараз було не до цього.
Жуля раптом слабо поворухнулася й тихо заскімлила.
— Тихо, тихо, маленька, — зашепотіла Анна, обережно гладячи собаку по голові. — Ми поруч. Ми з тобою.
— Анно, — у голосі Олексія звучало роздратування. — Ми спізнюємося.
— Значить, спізнимося.
Вона повернулася до гостей:
— Вибачте, але церемонію доведеться трохи відкласти. Сподіваюся, ви зрозумієте.
Дивно, але ніхто не заперечив. Навпаки – багато хто схвально закивав.
— Я поїду з Сергієм, — сказала Анна. — А ви їдьте в РАЦС, попередьте, що ми затримаємося.
— Ні, — несподівано сказав Олексій. — Я їду з тобою.
Вона здивовано подивилася на нього:
— Справді?
— Справді, — він слабо усміхнувся. — Ти права. До біса розклад.
Година потому.
Весільний кортеж усе-таки добрався до РАЦСу. З запізненням на сорок хвилин, але це вже нікого не хвилювало.
Жуля залишилася у ветклініці – з невеликим струсом і забоями, але жива й відносно здорова. Іван Петрович залишився з нею.
— Знаєш, — сказав Олексій, коли вони підіймалися сходами до РАЦСу, — я давно не бачив тебе такою справжньою.
— У якому сенсі?
— Ну, коли ти сперечалася зі мною через собаку. Коли наполягала на своєму. Ти була такою живою, такою щирою. Як тоді, у кав’ярні.
Анна усміхнулася:
— А ти був таким самим занудою, як завжди.
— Гей! — він жартома штовхнув її плечем. — Між іншим, я теж поїхав у клініку!
— Так. Поїхав, — вона зупинилася й серйозно подивилася на нього. — Дякую.
— За що?
— За те, що не залишився занудою до кінця.
Він засміявся й притягнув її до себе:
— Знаєш, а це знак.
— Який ще знак?
— Ну, те, що сталося. Може, нам варто трохи… розслабитися? Не намагатися все контролювати?
— Хто ти і що зробив із моїм нареченим? — удавано жахнулася Анна.
— Я серйозно! — він помовчав. — Слухай, а давай…
— Що?
— Пам’ятаєш, ми говорили про весільні подарунки? Може, замість цього…
— Так?
— Може, віддамо ці гроші у притулок для тварин? Ну, на згадку про сьогоднішній день?
Анна відчула, як до очей знову підступають сльози. Тільки цього разу – від щастя.
— Ось тому я й виходжу за тебе заміж, — прошепотіла вона.
— Тому що я такий добрий?
— Ні. Тому що ти вмієш змінюватися. І не боїшся цього.
Церемонія почалася із запізненням. Сукня нареченої була трохи пом’ята. У нареченого збилася краватка.
Але коли вони промовляли свої клятви, кожне слово звучало щиро й правдиво. Особливо про «в горі та в радості».
А через тиждень, повернувшись із весільної подорожі, вони перш за все поїхали навідати Жулю та Івана Петровича.
І знаєте що? Розклад цього візиту вони складати не стали.
Бо іноді найкращі моменти в житті трапляються спонтанно. Без планів і розкладів.
Просто тому, що так має бути.
А Жуля? Вона повністю одужала. І тепер у неї з’явилися нові друзі – молода пара, яка часто заходить у гості з ласощами та бере її на прогулянки.
Іван Петрович каже, що ніколи не бачив свою собаку такою щасливою. Хоча ні, збрехав – сам він ніколи не був таким щасливим. Бо тепер у нього теж є друзі.
А все чому? Тому що іноді потрібно просто зупинитися. Навіть якщо поспішаєш. Навіть якщо запізнюєшся.
Зупинитися й допомогти. Просто тому, що можеш це зробити.
І тоді світ стає трішечки кращим.
А весілля… що ж, воно все одно було ідеальним. Просто трохи не за розкладом.
Минув рік.
У невеликій квартирі Івана Петровича зібралася дивна, але дуже тепла компанія. За святковим столом сиділи він сам, Анна з Олексієм і, звісно ж, винуватиця урочистості – Жуля.
— З днем порятунку! — Анна підняла келих із соком. — Рівно рік тому доля звела нас разом.
— І перевернула все життя, — усміхнувся Іван Петрович. — Знаєте, я ж тоді зовсім один був. Після смерті Марії – це моя дружина – зовсім замкнувся. Тільки з Жулею й розмовляв.
Він погладив собаку по голові. Та вдячно лизнула його руку.
— А тепер у мене ціла родина з’явилася. Ви часто заходите, гуляємо разом. Навіть спілкуватися в інтернеті навчили – тепер я в усіх цих, як їх, соцмережах сиджу!
— У групах допомоги тваринам, — підказав Олексій.
— Так-так! Уявляєте, я там уже трьом собакам допоміг знайти дім. Просто розповів їхні історії – і все!
— А пам’ятаєте, як ми притулку допомагали? — Анна мрійливо усміхнулася.
Ще б не пам’ятати! Три місяці тому вони з Олексієм вклали частину своїх заощаджень у створення невеликого притулку для бездомних тварин. Іван Петрович став там частим гостем – допомагав із собаками, ділився досвідом.
— До речі, — Олексій дістав із портфеля якісь документи, — у мене для вас новина. Пам’ятаєте ту ділянку землі біля притулку? Яку ми хотіли купити для розширення?
— Ну так, — кивнула Анна. — Тільки там якісь проблеми з документами були.
— Більше немає проблем! — урочисто оголосив Олексій. — Усе вирішилося. Тепер притулок зможе прийняти ще більше тварин.
— Справді?! — Анна кинулася йому на шию. — Ти просто диво!
— Я? — він розсміявся. — Це ти у нас диво. Якби не твоя впертість рік тому.
— Якби не Жуля, — виправила його Анна.
Собака, почувши своє ім’я, радісно гавкнула.
— Так, якби не Жуля, — погодився Олексій. — Знаєте, я тоді дуже сердився. Думав – як можна через собаку порушити всі плани? А тепер розумію – іноді треба порушити плани, щоб життя стало правильним.
— Це точно, — кивнув Іван Петрович. — Ось Марія, вона теж завжди казала…
І він почав розповідати чергову історію зі свого життя. Анна слухала, поклавши голову на плече чоловіка. Олексій розсіяно перебирав її волосся. Жуля дрімала у них під ногами.
Лавровий лист: секретний стимулятор для пишного цвітіння кімнатних рослин