— Алло, Лідо? Це Світлана.
— Яка Світлана?
— Ну… До мене ваш чоловік пішов.
Ліда підняла брови. Вона ніколи не брала незнайомі номери, але чорт смикнув її взяти зараз. А краще б вона цього не робила…
— Що вам треба? — сухо запитала вона.
— Мені потрібен рецепт вашого фірмового пирога з капустою. Анатолій його обожнює, а я не вмію готувати.
Ліда не відповіла.
— Алло? Лідо? А знаєте… Краще не треба мені рецепт. Давайте, ви самі будете його пекти, а я забиратиму вже готовий.
***
Ліда прийшла додому з роботи дуже втомлена. Останнім часом, коли змінилося керівництво, її використовували й у хвіст, і в гриву. Нове начальство категорично не хотіло брати додаткового співробітника, вирішивши, що Ліда вивезе й так.
— У вас зарплата як у міністра, Лідіє Дмитрівно. Тож відпрацьовуйте, встигайте. Ви пані енергійна, — сказав новий бос, Пилип Іванович, підтверджуючи, що відтепер все навантаження лягає саме на неї.
Втім, Ліда і справді у свої п’ятдесят років була як «електровіник». Вона вміла розподіляти сили, не панікувала, коли терміни підтискали, і навіть у найбільш завантажені дні встигала все. Колеги жартували, що якщо її зачинити на складі без світла і комп’ютера, вона все одно здасть звіт, а заразом і теки на полицях розставить за порядком.
Крім того, у неї був такий вік, коли вже накопичено досвід, немає причин для відгулів типу декрету і нескінченних хвороб дітей, а енергії вистачає, щоб звернути гори. Загалом, Ліда була цінним співробітником, і не менш цінною дружиною і мамою. Донька, Аринка, вже жила сама по собі й обіцяла порадувати онуками, а чоловік, Анатолій, жив з Лідою як у Бога за пазухою. Вона і приготує, і прибере, і розважить.
— Які пироги у Ліди шикарні! І як вона все встигає? Це ж тісто замісити, начинку приготувати, зліпити все це і не засмажити ще! — із заздрістю казали дружини друзів чоловіка, коли приходили в гості.
Чоловіки їхні теж нахвалювали Лідину страву, заздрячи Анатолію чорною заздрістю. Анатолій ходив по дому як надутий індик, і все його влаштовувало. До певного часу.
В один не дуже прекрасний момент фірму, де працював Анатолій, закрили. Усіх працівників пустили під скорочення. Анатолій засумував і раптом впав у депресію. Спочатку Ліда намагалася чоловіка підтримати. Пекла його улюблені пиріжки й тортики, сідала поруч, слухала його скарги. Але поступово вона зрозуміла: замість того щоб шукати роботу, чоловік все більше занурюється в ниття.
Він відростив животик, став подовгу зависати перед телевізором і клацати пультом, навіть не вникаючи, що дивиться. У руках майже завжди він тримав банку з пінним.
— Навіщо я піду працювати? Ти й сама добре справляєшся, грошей вистачає, — сказав він якось з упевненістю людини, якій і на думку не спадає, що він паразитує.
— І що ж ти, любий, хочеш? — здивувалася Ліда.
— На пенсію піду.
— У п’ятдесят п’ять років?!
— Ну так. Я говорив із другом, він може допомогти, довідки мені зробить. Якусь інвалідність намалює.
Ліда так і присіла.
— Знаєш, любий, я не хочу в п’ятдесят років мати чоловіка-пенсіонера та інваліда! Ти цілком здоровий хлопець! І годі вигадувати!
— Я думав, ти мене підтримаєш! Собаку заведу, буду на риболовлю їздити…
— А я маю пахати й навколо тебе скакати?! Ну вже ні!
Ліду з того дня, ніби підмінили. З милої дружини вона стала дружиною-фурією. Принаймні, так казав друзям Анатолій.
Вона будила його о сьомій ранку. Якщо він не вставав, влаштовувала «душ» із квіткового пульверизатора. Потім відправляла на пробіжку, а повернувшись, змушувала сідати за комп’ютер і розсилати резюме.
— Я так більше не можу. Дружина як зірвалася з ланцюга! — скаржився Анатолій.
— Тобі й справді, Анатолію, треба скинути трохи. Привести себе у форму. А то і довідки не доведеться підробляти: клюне тебе який-небудь інфаркт — і станеш у дружини на шиї офіційно сидіти, — жартував приятель.
Анатолій тільки сміявся. Він вважав себе «мужиком хоч куди». Але працювати йому не хотілося. Удар по самолюбству виявився занадто сильним: його розрахували й навіть не запропонували місце в новоствореній фірмі.
— Раз мене не цінують, я з ними жодних стосунків більше не буду підтримувати, — сказав він дружині, коли та обережно натякнула, що можна б подати резюме туди ж.
— Роби щось! Під лежачий камінь вода не тече! — твердила Ліда, втомлена слухати його нескінченні відмовки.
— Я роблю! Стараюся! Але і ти така ж! Не цінуєш мене!
Їхня суперечка і сварки були щодня. Ліда приходила пізно, а замість затишного дому і вечері бачила кисле обличчя чоловіка в треніках і з пляшкою пінного, і її роздратування зростало.
— Знаєш, що? Ти сьогодні на дивані спиш! — сказала вона, коли чоловік вчергове повечеряв пінним з часниковими грінками на доставку. Він навіть не спромігся подумати про те, що буде їсти втомлена дружина.
Анатолій відчув себе ображеним хлопчиком. Поживши з дружиною-тираном, і не отримуючи колишньої поваги й розваг, Анатолій вирішив завести інтрижку на стороні на зло дружині.
Бажаюча знайшлася не одразу, але все ж знайшлася.
Світлана працювала в перукарні через дорогу від їхнього дому, і пару разів Анатолій зайшов до неї на стрижку.
Жінка постійно робила компліменти Анатолію. І волосся у нього гарне, і сивини майже немає. І взагалі, такий чудовий чоловік. Шкода, що одружений. І ось в один із днів він візьми й ляпни:
— А я з дружиною розійшовся!
— Та ну? — у Світлани від радості навіть ножиці випали з рук.
— Загалом, тепер я готовий до нових стосунків.
Світлана від щастя кинулася Анатолія обіймати й цілувати. А вже наступного дня вона чекала його «на чай із продовженням».
— Ти що, не залишишся? — засмутилася вона.
— Ми ще ділимо майно. Якщо я покажу Ліді, що мені є куди йти, вона в мене квартиру відбере! — збрехав Анатолій.
— Так… Ну ти давай, тримайся. Я за тебе! — підтримала Світлана.
Вона дивилася на Анатолія закоханими очима і вже уявляла, як скоро переїде до нього, і вони одружаться.
Її очі світилися такою відданістю, що Анатолій розцвів. На відміну від Ліди, яка тепер тільки вказувала на його недоліки, Світлана дивилася на нього так, ніби він її герой.
Він хвалився друзям:
— Я ось до Світлани приходжу, вона мені в рот дивиться, посміхається, обожнює. Тільки п’яти не цілує… А Ліда мені всю голову проїла!
Ліда ж у цей час діяла по-своєму: влаштувала чоловіка через знайомого у фірму. Анатолій невдоволено бурчав, але розумів: Світлані потрібні подарунки, залицяння. Заради цього він і вийшов на роботу.
Спочатку стосунки в родині навіть налагодилися. Ліда перестала тиснути, а він повертався додому задоволений, як березневий кіт.
Але незабаром Світлана стала Анатолія дратувати буквально в усьому. Готувала вона несмачно, вдома було не надто чисто. Вона постійно запитувала, коли Анатолій уже залишиться з нею назовсім. Його почали навіть дратувати любов в очах і улесливі промови.
Ліда ж так і залишилася дамою самодостатньою, хазяйновитою і добре забезпеченою. Їй було боляче бачити, як деградує чоловік. Начебто він і працював, а грошей у сім’ї не додавалося. Та й підозри в неї почали з’являтися, коли вона вловила чужий запах парфумів на його сорочці.
Коли одного разу він прийшов додому дуже пізно і напідпитку, вони сильно посварилися, і він у запалі гніву сказав, що є у нього така Світлана. Молода, красива і шалено закохана в нього. Не те що відьма Ліда.
— Ну й чеши до своєї кралі! А я без тебе чудово проживу! — Ліда тримати чоловіка не стала, вигнала. І йому довелося йти до Світлани назовсім. Хоча до неї він іти не хотів.
Прожив Анатолій зі Світланою два місяці, після чого спільний побут став нестерпним. Та й друзі з родичами чомусь від нього відвернулися… залишилася тільки Світланка. Гірше гіркої редьки.
Світлана не хотіла обслуговувати чоловіка, але вимагала навіть більше ніж дружина: їй потрібні були ще й гроші, тоді як Ліда сама забезпечувала себе.
І тоді Анатолій почав Світлану лаяти й порівнювати з колишньою.
— Ось Ліда мені пироги пекла. І борщі варила… А ти? Тільки й можеш, що волосся бабцям стригти й гроші з мене питати.
— Пирогів хочеш? Будуть! — Світлана злякалася, що Анатолій піде, і вирішила ще більше про нього «піклуватися»: стала пекти пироги, та ледь не спалила квартиру.
— Тьху… Ну й хазяйка! — вилаявся Анатолій, згадуючи Ліду.
І так було в усьому.
Світлана ж сприйняла це порівняння як виклик. І не придумала нічого кращого, ніж зателефонувати колишній дружині Анатолія.
— Алло, Лідо? Це Світлана. Мені треба рецепт вашого фірмового пирога з капустою. Анатолій його обожнює.
Ліда мовчала.
— Лідо? Ви тут? А знаєте, краще не треба мені рецепт. Давайте, ви щовихідного будете його пекти, а я забиратиму. Ну наче це моїх рук справа. Тільки скажіть, о котрій приїхати. У п’ятницю мені о 7 годині зручно. Алло? Ви на зв’язку?
— Світланко, люба, ви мені більше не телефонуйте. Я пироги на замовлення не печу. І нових жінок колишніх чоловіків господарству не навчаю, — сказала Ліда і скинула виклик.
Світлана здивувалася так, що навіть розповіла Анатолію. Він кричав, називав її дурною. А незабаром сам зателефонував Ліді.
— Рецептів пирогів не даю, — одразу сказала вона.
— Я зустрітися хочу. Поговорити. Давай у нашому кафе?
— Не думаю, що є сенс витрачати час, — пробурмотіла Ліда.
— Дуже прошу! О восьмій сьогодні.
Ліда подумала і пішла. Було дуже цікаво, що скаже зрадник.
Анатолій прийшов у кафе в зім’ятій сорочці.
— Лідочко, можна я повернуся додому? Не можу, скучив… Ця дурепа непролазна з тобою не зрівняється!
— Думати треба було, коли до неї бігав, — сказала Ліда. Чоловік був жалюгідний, і їй зовсім не хотілося, щоб він повернувся. Навіть коханку він самостійно обрати не зміг. Усе завжди робив завдяки Ліді. І роботу знайшов, і харчувався правильно… Тепер ось скаржиться їй же на свою пані.
— Я все усвідомив! Прошу! Хочеш, на коліна встану!
— Не треба, не ганьби мене! — Ліда підняла руку.
— Що мені робити? Лідо!
— Іди від неї, якщо не любиш.
— А як жити?
— Знайди собі гарну пані. Самотніх жінок багато. Тільки моя тобі порада: цінуй її, не поводься так, як зі мною.
— Я шукав! Навіть на побачення сходив! Вона начебто розумна, не те що Світлана.
— І що? — Ліда ледь не розсміялася.
— Не підійшов я їй.
— Чому?
— Тому що чесно сказав, що зрадив дружину з перукаркою. На зло!
Ліда відкрито розсміялася і похитала головою.
— Що? — почервонів Анатолій.
— Думаю, Анатолію, тобі треба повернутися до Світлани й одружитися з нею. Розумна баба тобі не підійде. Тільки така ось пані, як вона.
— Чому?!
— Тому що ти такий самий, Анатолію. Повний дурень.
Ліда встала з-за столу і пішла.
Більше з Анатолієм вона не спілкувалася. Квартиру вони не ділили: вона була дошлюбна. Машину забрав він, і Ліда не стала судитися — нехай хоч щось залишиться людині на схилі років.
Сама вона тепер активно ходить на побачення. Виявляється, є не тільки самотні пані за 50 років, а й чоловіки. І серед них вона напевно знайде розумного і приємного, який скрасить її найкращий вік, коли вже все можна і нічого не пізно.
Новий річний салат «Шишки» — неймовірно смачний та оригінальний