— Як підростеш, станеш мені справжньою підтримкою, — такими словами мати завжди описувала свою старшу доньку Поліну.
Але для Олега, який був молодшим сином, ситуація склалася інакше. Попри те, що він теж рідний, у сім’ї йому відводили другорядну позицію, мовби тримали на «запасній лаві». Родина мешкала у трикімнатній оселі, проте скільки Олег пам’ятав себе, то постійно спав у вітальні, яка була прохідною кімнатою. Друга кімната належала матері, а третю займала сестра.
— Ну що, доню, які у тебе сьогодні задуми? — зі звичною теплотою поцікавилася зранку Людмила Миколаївна, накриваючи на стіл.
Поліна, як правило, лише байдуже знизувала плечима або ж розпочинала тривалу історію, яка хоч і була близька до дійсності, проте в її переказі рясніла неймовірними пригодами й несподіваними поворотами.
Проте старша сестра не виявлялася аж надто суворою: влітку, коли їхала до знайомих або якщо Олег занедужував, вона дозволяла йому перебути в її кімнаті. А тепер, після випуску з університету, Олег знайшов роботу й відчув потребу з’їхати від рідних. Мати мала на це власний погляд.
— Виходить, ти вже маєш кошти? — поцікавилася вона одного вечора, коли вони зручно всідалися за столом, а за вікном починали згущатися сутінки.
— Є деяка сума, — невпевнено зізнався Олег. Зрештою, навіщо все приховувати? Він мав роботу, тож і реальні прибутки справді з’явилися.
— Гаразд, — підсумувала Людмила Миколаївна тим же звичним незворушним голосом, що нагадував упевнений початок чогось серйозного.
Вона не квапилася негайно просити грошей, проте, мов вправний психолог, спочатку розпитала, де син працевлаштований, скільки отримує бонусів і чим займаються його співробітники. Лише потім поставила питання про оклад.
Олег не заперечував проти того, щоб підтримувати матір, але суть проблеми полягала в тому, що майже всі передані ним кошти витрачалися на Поліну. Адже та була старшою на три роки й цілком могла б сама дати собі раду.
— Полінці треба придбати пуховик, — цілком серйозно зазначала мати, і в її тоні явно проступала піклувальність. Олег мимоволі вираховував, на чому йому доведеться зекономити, щоб зібрати потрібні кошти.
Минали лічені тижні, і ось Людмила Миколаївна знову підходила, без зайвих натяків прямо повідомляючи, що сестрі потрібні свіжі туфлі, а потім — штани чи сукня. І складалося враження, що цьому переліку немає кінця.
Минуло декілька років.
— Ти надумав одружитися? — з несподіванкою перепитала Людмила Миколаївна, дивлячись на сина.
Олег уже шість років мав стосунки з Алісою: вони разом навчалися, а потім влаштувалися на роботу, хоч і в різні фірми. Втім, контакт не втрачали.
— Так, мамо, — озвався він, намагаючись говорити впевнено.
Та лише скосила на нього незадоволений погляд, пирхнула і, мабуть, п’ять хвилин мовчки поралася зі своїми речами. А згодом підійшла до сина і промовила:
— Грошей не дам.
Олег не очікував такого, адже наречена раніше повідомляла, що її батьки готові підтримати їх фінансово на весілля.
— Геть нічого? — з прикрістю перепитав син.
— Узагалі ніц, — відрізала мати холодним тоном. — Ти, очевидно, забув, що в тебе є сестра.
— Мамо, вона ж уже доросла, — нагадав Олег.
— Вона дівчина, а дівчатам завжди потрібно більше коштів, ніж парубкам, — відказала Людмила Миколаївна й на мить замовкла. Олегу здалося, що мати взагалі його не помічає, аж поки за кілька хвилин вона не додала: — Ти дорослий. Якщо надумав створити родину — от і вирішуй усе сам.
Такої відповіді Олег аж ніяк не чекав. Зрештою, він ще не встиг назвати конкретну суму — можливо, саме тому йому було особливо неприємно.
Він повернувся у винаймане житло, де мешкав з Алісою; дівчина зустріла його, поцілувала й запросила на кухню перекусити. Цілий вечір вони мріяли про прийдешнє весілля, але Олег усе думав про одне: де роздобути грошей. І єдиним виходом для себе вбачав позику в банку.
За кілька місяців весілля все ж відбулося. Аліса сяяла від радості, а Олег вирішив не сушити голову над грошима: авжеж, іще заробить. Мати, у своєму звичному дусі, після святкування зауважила, що могло б бути ефектніше, і одразу почала уявляти, яким стане весілля її доньки.
Уже за тиждень після розпису Олег подався до банку просити іпотеку. Доля їм усміхнулася: саме набрав чинності закон «Іпотека для молодої сім’ї», і через кілька днів вони дістали схвалення. Порадившись із дружиною, Олег вирішив одразу брати двокімнатне житло: рано чи пізно в них з’явиться малюк, а в одній кімнаті буде затісно.
— Не переймайся, — прошепотіла Аліса, обіймаючи його. — Моя мама підстрахує, я теж піду працювати, а тато вже пообіцяв, і бабуся також долучиться.
Олег невимовно дякував дружині, тещі, швагру та всім родичкам: хтось пожертвував п’ять тисяч, хтось двадцять, і так помалу набралася потрібна сума, що дозволила здійснити перший внесок.
— Подивися, — озвалася Аліса, легенько проводячи рукою по своєму вже округлому животику.
— Ого… — з захватом відгукнувся Олег, торкнувшись його долонею.
Молодята вже підібрали імена — про всяк випадок, і для сина, і для доньки. Спальню відремонтували давненько, тож господар оселі тепер переймався плануванням дитячої.
Кілька разів Поліна навідувалася до їхньої нової оселі, проте зазвичай у ті години, коли Олег був на роботі. Зовиця обходила кімнати, милувалася шторами, ламінатом і диваном — їй усе припало до вподоби. Натомість Людмила Миколаївна лишилася невдоволеною: свекрусі не подобався сонячний бік вікон, тісний двір і ліфт, що часто ламався.
— Не бери їх до серця, — утішав Олег свою дружину. — Ми ж із ними не мешкаємо. І для Аліси цього було більш ніж достатньо.
Минув ще один місяць, і раптом під вечір у двері пролунали дзвінки.
Аліса відчинила і з несподіванкою впізнала на порозі свекруху.
— Добрий день, Лідіє Миколаївно, — привіталася вона, відступивши набік, аби пропустити гостю всередину.
— Здрастуй, люба! — відповіла свекруха, переступивши поріг.
— Тут твоя мама. Олеже! — озвалася дружина, проходячи до кімнати.
Господар помешкання вийшов і привітався з матір’ю:
— Привіт.
— Маю до тебе серйозну розмову, — повідомила Лідія Миколаївна, зиркнувши на брата невістки, котрий пив чай на кухні.
— Ходімо, — кивнула Аліса братові, й вони разом рушили до дитячої.
Лише коли двері зачинилися за ними, свекруха обернулася до сина й промовила:
— Ти мусиш дати мені грошей.
«Ну от, починається», — подумки вилаявся Олег. Він уже здогадався про мотив візиту матері.
— І для чого саме? — максимально спокійно поцікавився він.
— Твоя сестра невдовзі побереться.
— Хай щастить, — байдужим тоном відказав Олег.
— Ти глуха людина чи як?! — обурено вигукнула Лідія Миколаївна. — Вона ж збирається заміж!
— Я все чув. Тож бажаю їй добробуту, — повторив син.
Мати стиснула губи, тоді різко вдарила долонею по столу й сказала:
— Ти зобов’язаний дати гроші!
— І з якого дива я щось винен?
— Бо… — вона завмерла на секунду, тоді додала: — Поліна виходить заміж, а це ж чималі видатки!
— Хм! — прокоментував Олег. — Он як цікаво!
Лідія Миколаївна здивовано втупилася в сина, схилила голову, а тоді взяла чай, залишений швагром, і відпила ковток:
— Скажи, будь ласка, а ти, мамо, колись давала мені гроші на весілля?
— Ти ж хлопець!
— Може, ти фінансувала моє навчання?
— Ти ж чоловічої статі! — удруге нагадала Лідія Миколаївна.
— А, може, ти брала участь у купівлі моєї квартири?
— Досить! — обурено відповіла мати. — Ти мусиш профінансувати Полінине весілля!
— У мене нині купа витрат! — заперечив Олег. — Аліса ось-ось народить, ми облаштовуємо кімнату для малюка, треба стільки всього придбати, отож позичити я не можу.
— Хіба це про борг ідеться? — в її голосі пролунала відверта зневага.
— А, може, дарувати просто так? — перепитав Олег.
Мати лише кивнула:
— Ні, — лаконічно відрізав син. — Не отримаєте!
Ще, мабуть, із чверть години Лідія Миколаївна то благала, то намагалася тиснути, то скаржилася, випрошуючи від нього гроші, але господар лишався незламним.
Кілька разів із дитячої виглядала дружина: слухала їхню розмову, затим важко зітхала й верталась у спальню чи назад. Коли ж ні до чого не змогла домогтися, Лідія Миколаївна очевидно розсердилася, навіть не попрощавшись із хазяйкою квартири, миттю вдяглася й грюкнула дверима, ідучи.
— Ти вчинив правильно, — підтримала Аліса, лагідно провівши рукою по його грудях. Вона знала, що Олег любить матір, але не надто ладнає із сестрою. І їй здавалося, що ті обидві поводилися з ним переважно споживацьки.
— Мабуть… — понуро зітхнув Олег.
— Не переймайся, — промовила вона, обережно взявши його долоню й поклавши на свій живіт. Чоловік одразу всміхнувся, бо відчув, як у глибині борсається їхня майбутня донька.
Коли Поліна почула, що брат відмовився дати гроші, вона глибоко образилася. А мати лютувала настільки, що навіть не сповістила сина про дату весілля доньки. І лише через кілька тижнів Олег дізнався, що Поліна вже пов’язала себе шлюбом.
Надвечір знову пролунав дзвінок. Аліса, як завжди, відчинила й, упізнавши свекруху, привіталася, тоді пішла повідомити чоловіку, що прийшла мати. Жінка закотила у коридор валізу, скинула туфлі, і в цей момент до неї підійшов Олег.
— Привіт, мамо! Що привело вас до нас? — ввічливо поцікавився син.
Він уже давно не відчував тієї теплоти, що була колись у дитинстві. Звісно, він усвідомлював, що це рідна мати і її слід шанувати, однак останніми роками вона ставала дедалі холоднішою, розважливою та, здавалося, чужою людиною.
— Я тут тепер мешкатиму, — промовила Лідія Миколаївна, схопивши валізу й потягнувши її до дитячої.
— Стійте! — сердито окликнув її Олег. — Як це — «мешкатиму у вас»?
— У вас дві кімнати: спальня, а ось тут… — вона прочинила двері до дитячої, — житиму я.
— А як же твоя квартира?
— Та ти ж навіть на весілля не з’явився.
— Чи хтось мене запрошував? — сердито відказав син.
— У моєму помешканні оселяться зять і зовиця, — гордо виголосила Лідія Миколаївна.
Олег глузливо пирхнув.
— І що ж тут такого кумедного?! — обурилася мати.
— Тобто ти вирішила оселитися тут, хоча знаєш, що Аліса на порозі пологів, і зайняти кімнату, призначену нашій дитині?
— Якось переживете. У вас же є інша кімната, — недбало відповіла мати.
Олег аж закипів від обурення: він би негайно схопив її валізу й викотив за поріг. Але в ту мить дружина підійшла, доторкнулася до його руки, натякаючи, що зараз не час сваритися.
— Лишайтеся до ранку, — промовив Олег гучним голосом і, не запропонувавши навіть чаю, подався до спальні.
— Ти ж невдячний! — прокричала йому навздогін Лідія Миколаївна.
— Я ж усе життя вам прислужував, — у розпачі пробурмотів Олег, однак Аліса знову доторкнулася до його руки, даючи знати: ліпше не сваритися.
Вранці Лідія Миколаївна прокинулася і подалася до кухні. Олег уже встиг умитися й чекав, поки мати нарешті залишить дитячу.
— Збирайся! — наказав син, зайшов до кімнати й нашвидкуруч упакував її речі у валізу. Потому попрямував до дверей.
Мати довго верещала, проклинала то невістку, то сина, вигадувала все нові покарання, що впадуть на них, якщо він прожене рідну матір. Але Олег не зважав. Він постановив: не хоче їхати разом — хай іде пішки.
Минуло пів години, і він постукав у двері її помешкання. Поліна відчинила, а він, не вітаючись, заніс валізу в коридор і залишив там.
— Слухай уважно! — рішуче вимовив Олег. — Якщо виставите матір — я піду й напишу заяву в поліцію!
— Паскудник! — прошипіла Поліна.
— Спробуєш іще щось сказати — я свою частку в цій оселі продам! — жорстко застеріг Олег.
Тим часом у коридор зайшов якийсь чолов’яга, і брат швидко второпав, що це новоспечений чоловік Поліни.
— І ти мовчи! — так само різко відрубав Олег, звертаючись до Степана.
Той відразу втямив, що зараз краще взагалі не виявляти ініціативи, аби не погіршити ситуацію.
Повернувшись додому, Олег почув від дружини, що мати ще з пів години лаяла невістку, та зрештою пішла.
— Надалі не відчиняй їй двері, — попросив він Алісу.
Дружина лише втомлено всміхнулася й прихилилася до нього.
— Як почуваєшся? — запитав Олег, пригортаючи її.
— Ниюче відчуття. Вже зовсім близько.
А вранці почалися перейми. Викликали «швидку», й Алісу відвезли в пологовий будинок.
Пізньої ночі Олегу подзвонила Ірина Володимирівна, його найулюбленіша теща, і сказала, що він став батьком. За пів години, прихопивши пляшку шампанського, до нього примчав шурин. Борис, старший на кілька років, тис Олегову руку, обіймав, а тоді вони відкоркували пляшку й миттю розпили її, окрилені радістю.
За три дні, озброївшись великим букетом, Олег завітав у пологовий. Яскраві весняні квіти відтіняли сірі лікарняні стіни, додаючи їм радості та свіжості. У коридорі він зустрів Ірину Володимирівну, Бориса й Ніну — подругу Аліси, яка прийшла зі своїм нареченим Віктором. Повітря аж бриніло від щасливих усмішок і розмов про немовля.
Олег аж світився від щастя. Він зробив кілька знімків донечки й одразу надіслав матері, додавши, що це її онука. Проте відповіді не надійшло. Ані від Лідії Миколаївни, ані від Поліни чи її чоловіка — ніхто його не привітав. Його щире прагнення поділитися радістю лишилося без відгуку з боку рідних.
— Не журися, — промовила Аліса, тулячи до грудей їхню крихітку і лагідно всміхаючись чоловікові. — Ми поряд, і нам цього досить.
Натомість Ірина Володимирівна сяяла від утіхи: адже в неї з’явилася онучка! Шурин Борис носив племінницю на руках, мов рідну дитину, і його веселість миттєво передавалася всім довкола. Увесь вечір дружина приймала віншування від близьких, відчуваючи їхню теплу підтримку.
Олега гризло, що мати й сестра так повелися, та водночас йому стало байдуже, чи вони ображаються. Адже тепер поруч — люба дружина й така ж люба донька. Сімейні негаразди лишилися позаду. До того ж у нього була чудова теща та відмінний шурин. Життя котилося далі, пульсуючи стількома барвами, що навіть злість рідних здавалася невартою уваги.
Дізнавшись, що автор пісні «Арлекіно» живе на вулиці, Пугачова купила йому квартиру