Тобі нічого не дістанеться!

«Я подарувала дачний будинок синові. Сама подумай, у нього сім’я, скоро дитина буде. А ти й так розумна. Зможеш у житті влаштуватися».

Записку з такими словами Аня знайшла на паркані. Тоді, коли намагалася відкрити замок. Але її ключ не підійшов. І вона почала думати, в чому справа. Записка від мачухи, згорнута в трубочку, випала із замка…

— Ну і ну… — пробурмотіла Аня, дивлячись на будинок через паркан.

У цей будинок Аня вклала багато коштів. Провела туди воду, облаштувала туалет і навіть купила невеликий зруб під лазню. Саме його й привезли, щоб зібрати на ділянці.

Але замок її не впустив. Та й бажання ставити на «чужій» ділянці свій зруб в Ані тепер не було.

— Ну що, господине? Ключі не знайшли? — запитав робітник.

— Ні. Буду вирішувати з керівництвом. — Вона швидко зв’язалася з фірмою і домовилася, що зруб повернеться на виробництво. Звісно, за зберігання та доставку Ані довелося заплатити, але ця сума була значно меншою, ніж вартість самого зрубу.

Повернувшись додому, Анна насамперед зателефонувала знайомому юристу й описала ситуацію.

— Кому належить дачний будинок? — запитав він.

— За документами — моєму покійному батькові. Я доглядала за ним кілька місяців перед його смертю.

— Він залишив заповіт?

— Ні. Не встиг.

— І тепер його дружина, яка покинула хворого чоловіка на вас, претендує на майно?

— Не просто претендує. Не минуло й дев’яти днів, як вона привласнила майно батька собі. Я взагалі нічого не дізналася б, якби на дачу не привезли зруб. Я замовила його ще за життя батька. Ми з татом мріяли, що він одужає і зможе ходити в цю лазню паритися! — Анна не стримала сліз.

— Батько помер, ви оплатили його похорон, спадкову справу не відкрили, а мачуха вже вважає майно своїм?

— Так. Я просто не встигла піти до нотаріуса. Мені було не до цього.

— Розумію.

— Мачуха хоче забрати все собі. Вона вважає, що раз я вже повнолітня, то мені нічого не потрібно.

— Якщо все, що ви сказали, правда, то ви маєте право на частку в майні.

— Тобто будинок не стане моїм повністю?

— Тільки якщо мачуха відмовиться від своєї частки. Але при цьому й вона не зможе претендувати на повну вартість будинку. Лише на свою частку. Ви обидві є спадкоємицями першої черги, якщо вона була його законною дружиною.

— Так. Вони були одружені. У неї ще є син.

— Але він вам не рідний брат?

— Ні. Він від першого чоловіка. Вже дорослий.

— Треба розбиратися. Спробуйте поговорити з мачухою. Переконайте її продати будинок і розділити гроші. Якщо вона не погодиться, тоді готуйтеся до суду. Але спочатку вам потрібно відкрити спадкову справу. Без цього не вийде продати будинок.

Анна подякувала юристові й лягла на диван. Голова страшенно боліла.

І чому вона посоромилася наполягти на заповіті? Треба було попросити батька, він же неодноразово говорив, що будинок залишиться їй. Невже він не розумів, що тітка Наталя вирішить привласнити собі це майно?..

Анна випила ліки проти головного болю і вирішила поспати. Їй потрібно було відпочити. Але заснути не вдалося. У двері подзвонили.

— Ви хто?! — Аня прочинила двері. На порозі стояла жінка в діловому костюмі.

— Я рієлтор. Прийшла на огляд квартири.

— Квартира не продається.

— А Наталія Іванівна сказала, що…

— Мені байдуже, що сказала Наталія Іванівна! Це квартира мого батька, а не її!

— Вона спадкоємиця і має право її продати чи здати в оренду.

— Я! Я спадкоємиця, а не вона! Я тут живу! Ідіть, поки я не викликала поліцію!

Анна грюкнула дверима й притулилася головою до стіни. Вона не вірила в те, що відбувається. Не хотіла вірити. Потрібна була ще одна консультація.

— Ваша мачуха має право на частку у квартирі, — відповів онлайн-юрист, коли Анна написала своє запитання на форумі.

— Але ця квартира була куплена ще до шлюбу мого батька з нею! — Анна схопилася за голову.

— Це не має значення. Йдеться про смерть, а не про розлучення. Ось якби ваш тато був розумнішим і вчасно розлучився з жінкою, яка за ним не доглядала… І якби він залишив заповіт на свою доньку, тобто на вас… Тоді ви були б єдиною власницею. А тепер доведеться ділити. Ділити все. Втім, зауважу, що виселяти вас вона не має права. На вашому місці я б викупив її частку.

— У мене немає на це грошей.

— Домовтеся про обмін: ви відмовляєтесь від частки дачі з доплатою, а вона від своєї частки у квартирі.

Анна тяжко зітхнула. На неї чекав непростий діалог із Наталією Іванівною.

Дзвонити не хотілося, і Аня вирішила поїхати «в гості».

Двері відчинив зведений брат, Олег.

— О! Які люди! Чого ти прийшла? — запитав він.

— До твоєї матері. Є розмова.

— Якщо щодо спадщини, то навіть не мрій! — прошипів Олег. — У нас із Ритою скоро поповнення, нам потрібна машина й квартира. Дачу продамо й купимо «колеса», а квартиру батька виставимо на продаж і придбаємо собі житло. Ми з мамусею вже все продумали. Щоб не гаяти час, виставили на продаж усе.

— Ви не маєте на це права!

— Це ще чому?!

— Тому що, крім твоєї матері, є ще я!

— Аня? Чого ти на порозі стоїш? Олеже, пусти гостю до нас. — У коридор вийшла Наталія Іванівна.

Анна хотіла сказати «добрий день», але язик не повернувся.

Тому вона мовчки зайшла в кімнату.

— Як ти, люба? — мачуха зобразила удавану турботу.

— Тримаюся. А ви як? Мій батько ночами не сниться?

— Сниться. — Наталія Іванівна витерла «видавлену» сльозу.

— Сподіваюся, що в кошмарах. Тому що так поводитися не можна! — не витримала Анна.

— Доню, чому ти така груба зі мною?! Я хотіла по-людськи, але бачу, що ти не гідна гарного ставлення.

— А ви не гідні навіть частки у майні батька. — Судячи з настрою мачухи й Олега, який стояв зі злісним виразом обличчя, Анна зрозуміла, що дарма витратила час.

— Ми нічого ділити не будемо. Заберемо все. Залишишся з лямкою від спортивок свого безтолкового татка. — Сказала Наталія Іванівна.

— Дізнаємося в суді.

Минуло пів року. Це був складний час для Анни. Вона збирала гроші на послуги адвоката й ходила до психолога. Радувало одне: поки права на спадщину ніхто не оформлював, виселити Анну не мали права.

«Добросердечна» Наталія Іванівна хотіла було поміняти замки, але Ані вчасно зателефонувала сусідка й викликала поліцію. План мачухи провалився.

За цей час Анна отримала кілька передчасних сивих волосин. Вона навіть була змушена змінити SIM-карту — найбільше дратували дзвінки з різних номерів «щодо продажу квартири».

Коли настав день суду, Анна так хвилювалася, що мало не зомліла.

— Не хвилюйтеся. Я зроблю все, що можу, — заспокоїв адвокат.

Втім, мачуха теж не сиділа склавши руки. Якимось чином вона зібрала довідки про недієздатність сина та про те, що була утриманкою хворого чоловіка.

Анна, зі свого боку, надала докази того, що оплачувала лікування батька, ремонт у дачному будинку та комунальні послуги за квартиру.

Після тривалих розглядів суд усе ж ухвалив рішення про розподіл майна, хоча всі дуже співчували Анні.

Того ж вечора, коли Анна йшла додому, щоб обдумати подальші дії, на неї напали.

На щастя, сусід, який вигулював собаку, виявився кандидатом у майстри спорту з боксу й не тільки зміг знешкодити нападника, а й доправити його до поліції. Там зловмисник і розповів усе.

— Мене найняли, щоб налякати її. Я взагалі не знаю потерпілу, — сказав нападник ламаною українською. Виявилося, що він дуже молодий, нещодавно приїхав до їхнього міста з ближнього закордоння. Промишляв дрібними крадіжками та вів асоціальний спосіб життя.

— Хто вас найняв?

— Не знаю…

Після тривалих переговорів вдалося з’ясувати, звідки «ростуть ноги». Як і припускала Анна, до справи були причетні її «родичі»: зведений брат Олег та його вагітна дружина, які не вигадали нічого кращого, ніж налякати спадкоємицю.

Анна подала апеляцію й долучила до справи записи з камер під’їзду, свідчення сусідів і свідків нападу. Крім того, вона надала роздруківки дзвінків і довела махінації родичів із майном ще до суду — зміну замків, візити покупців і рієлторів. У результаті вона подала до суду на мачуху й брата, щоб отримати компенсацію моральної шкоди, і за допомогою хорошого адвоката змогла повернути справу на свою користь.

Щоб уникнути кримінальної відповідальності, опоненти пішли на угоду: відмовилися від майна на користь Анни.

Тепер вона стала повноправною власницею дачного будинку й квартири, яку все ж продала, щоб «родичі» не знали її нового місця проживання і більше не могли їй нашкодити.

Втім, вона взагалі більше не хвилювалася за своє життя й безпеку — той самий сусід із собакою став її другом. Він допомагав із переїздом, потім допоміг з облаштуванням лазні, зруб для якої нарешті доставили на своє законне місце, а згодом їхні стосунки вийшли на новий рівень, і Анна сказала йому не лише «дякую», а й заповітне «так».

З мачухою й зведеним братом вона більше не спілкувалася. На роковини смерті батька Анни ніхто з них не прийшов. А через два роки Анна дізналася, що мачуха захворіла. Наталія Іванівна через спільних знайомих просила зв’язатися з Анною, благала, щоб та приїхала й допомогла їй у складній ситуації. Як виявилося, син від неї відмовився.

Втім, Анна теж не збиралася за нею доглядати. Мачуха залишилася одна. Ось такий бумеранг.