Андрій повільно підіймався сходами до квартири Єлизавети Сергіївни. Подруга матері телефонувала вже третій день поспіль, наполягаючи на зустрічі. «Синівський обов’язок» — ці слова врізалися в пам’ять ще з дитинства.
— Заходь, не стій у дверях, — голос матері пролунав звично владно. — Бачиш, до чого довів рідну матір?
Андрій окинув поглядом чужу кімнату, де тіснилися речі з колишньої великої квартири.
— Довів? — він сів на край дивану. — Я вісім років не мав до твого життя жодного стосунку.
— Не розумничай! — мати різко розвернулася. — Якби ти одружився з гідною дівчиною з порядної сім’ї, все було б інакше! Твій батько не помер би від розладу!
— Мамо, ти ж кандидатка наук, — Андрій нахилив голову, вдивляючись у її обличчя. — Невже справді вважаєш, що інфаркт стався через моє весілля? Чи тобі так зручніше перекласти відповідальність?
— Ти… ти як смієш! Я все життя присвятила тобі, а ти вибрав цю… цю нікчемну вчительку замість матері!
— Я нікого не вибирав замість тебе, люба матусю. Це ти поставила ультиматум: або твій вибір нареченої, або вигнання. Пам’ятаєш? Чи склероз уже добрався й до пам’яті?
У дитинстві Андрій звик до материнських команд. То англійська тричі на тиждень, то плавання, то дзюдо — Єлизавета Сергіївна копіювала досягнення дітей своїх подруг, забуваючи про попередні захоплення вже за кілька місяців.
— Лізочка створена для любові, а не для роботи, — пояснював батько, коли син дивувався, чому мама цілі дні балакає телефоном, поки домогосподарка веде господарство.
— Тату, — питав десятирічний Андрій, — а чому мама ніколи не питає, чого хочу я?
— Сину, твоя мати краще знає, що тобі потрібно. Вона ж освічена жінка.
— Тоді чому вона не працює, якщо така освічена?
Петро Михайлович лише зітхав і йшов читати газети. Він заробляв у будівельній компанії, забезпечуючи дружині безтурботне життя із салонами краси та ресторанами.
Усе змінилося в університеті, коли Андрій закохався в Олю.
— Та страшненька дурепа з педагогічного? — Єлизавета Сергіївна скривилася, ніби скуштувала щось кисле. — Ти збожеволів! Я забороняю тобі з нею зустрічатися!
— Мамо, я її кохаю.
— Кохання! — фиркнула вона. — Я краще знаю, хто тобі підходить! Та сіра миша навіть фарбуватися не вміє! Що про нас подумають мої подруги?
— То що, тепер я маю одружитися з тією, кого схвалять твої подруги? — Андрій усміхнувся. — Мамо, мені двадцять два роки, а не дванадцять.
— Поки не схаменешся, тобі в цьому домі не місце!
— Чудово. Саме цього я й чекав від люблячої матері. Підтримки й розуміння.
***
Андрій пішов — і більше не повернувся. Вони з Олею одружилися відразу після університету, жили в гуртожитку, потім орендували квартири. Батько таємно пропонував гроші, але Андрій відмовлявся.
— Синочку, схаменися, — просив Петро Михайлович під час рідкісних зустрічей у кафе. — Мати переживає.
— Якщо переживає — нехай познайомиться з Олею нормально. Без зневажливих усмішок і дошкульних коментарів.
— Ти ж знаєш, яка вона вперта…
— Тату, рідний, — Андрій нахилився до батька, — ти вже тридцять років живеш із цією жінкою. Невже досі не зрозумів, що її впертість — це просто егоїзм у гарній обгортці?
— Не говори так про матір…
— А як інакше говорити про людину, яка не хоче приймати вибір дорослого сина? Вона що, хоче до старості підбирати мені шкарпетки й дружину?
Лише коли молода сім’я вирішила завести дитину, Андрій погодився на допомогу. Батько купив їм однокімнатну квартиру й влаштував сина в хорошу компанію.
— Тату, — говорив Андрій, приймаючи ключі, — я беру цю допомогу тільки заради майбутньої дитини. Але мама до нас не прийде, поки не навчиться поважати мій вибір.
— Коли з’явиться малюк — вона розтане…
— Побачимо. Хоча я не дуже вірю в її здатність до метаморфоз.
За вісім років народилися Анечка й Максим, з’явилася трикімнатна квартира в іпотеці. Діти знали лише дідуся — бабуся навіть бачити їх не хотіла.
— Лізо, досить упиратися, — вмовляв дружину Петро Михайлович. — Онуки ростуть, а ти їх не знаєш. Анечка вже читає, а Максим такий тямущий…
— Хай спершу цей невдячний вибачиться й розлучиться зі своєю дурепою! Тоді й поговоримо про онуків!
— Лізо, їм уже п’ять і три роки…
— Мені байдуже! Поки він не схаменеться — жодних онуків для мене не існує!
Коли батька не стало, Єлизавета Сергіївна на поминках накинулася на сина:
— Ти його вбив! Загнав у могилу своєю поведінкою! Якби не був такою невдячною свинею — жив би досі!
— Мамо, — Андрій говорив тихо, але кожне слово звучало чітко, — тато помер від інфаркту. Від атеросклерозу, куріння і стресу на роботі. Але якщо тобі легше звинуватити мене — будь ласка. Ховати правду ти завжди вміла.
— Як ти… На поминках батька!
— На поминках батька його вдова звинувачує сина у вбивстві. Це нормально, так? Дуже по-християнськи.
***
Два роки вони не спілкувались. Потім до Андрія дійшли чутки про Романа — чемного чоловіка років сорока, який втішав 58-річну вдову. Що він їй наобіцяв — ніхто до ладу не зрозумів, але спочатку Єлизавета Сергіївна пустила його жити до себе, потім взяла кредит на його «бізнес».
— Лізо, — попереджала сусідка тьотя Валя, — щось мені твій Роман не до душі. Занадто вже солодко говорить…
— Ви просто заздрите! — відрізала Єлизавета Сергіївна. — Роман — підприємець, у нього своя справа! Не те що деякі невдахи!
— Та я ж до добра кажу…
— Я доросла жінка, сама розберуся в людях!
Коли Роман зник разом із грошима, квартира пішла за борги. І ось тепер мати сиділа навпроти, в чужій однокімнатці, серед залишків колишньої розкоші.
— Я тебе виростила, вигодувала, на ноги поставила! — голос Єлизавети Сергіївни тремтів від злості. — Тепер твоя черга допомагати! Мені нема де жити!
— У тебе є подруги. Ті самі, думка яких була важливіша за щастя власного сина.
— Подруги не зобов’язані мене утримувати! А ти — мій син! Мій єдиний син! — вона підхопилася. — Я вимагаю, щоб ти мене до себе забрав!
— У сім’ю, яку ти вісім років не хотіла знати? — Андрій повільно підвівся. — У дім, де живуть онуки, яких ти називала «дітьми тієї дурепи»?
— Не смій так зі мною говорити! Я твоя мати!
— Мати — це не біологічна функція, люба. Мати не зрікається сина через його вибір. Мати не звинувачує в смерті батька. Мати не відмовляється знати онуків. А ти? Ти просто жінка, яка мене народила. І на цьому, мабуть, материнство закінчилося.
— Ти безсердечний егоїст! Зовсім як твоя дружина!
— Оля? Егоїстка? — Андрій розсміявся. — Жінка, яка вісім років працює в школі, виховує дітей, веде господарство? На відміну від когось, хто все життя прожив на шиї в чоловіка?
***
Той діалог ні до чого не привів. Андрій категорично відмовився прописувати — і тим більше пускати матір жити до себе.
— Андрію, любий, — Єлизавета Сергіївна змінила тактику, — я розумію, що була неправа. Може, спробуємо налагодити стосунки? Я готова познайомитися з твоєю… з Олею.
— Мамо, пізно. Надто пізно. Олю ти вже заочно образила сотні разів. Дітей позбавила бабусі. Мене — матері. Зараз ти готова на все лише тому, що залишилася без даху над головою.
— Я щиро каюсь!
— Щиро? — Андрій усміхнувся. — А якщо завтра тобі подарують будинок — ти знову щиро зневажатимеш мою сім’ю?
Єлизавета Сергіївна намагалася через суд довести свої права на частину квартири — першу покупку зробили ще на сімейні гроші. Не вдалося. Андрій зняв їй тимчасове житло на три дні, потім влаштував до чужої бабусі, яка поїхала жити до села, — за символічну плату.
Зайшовши в цю квартиру, Єлизавета Сергіївна ледве не прокляла сина за вбогі умови.
— Боже мій! — застогнала вона у телефон подрузі. — Ти б тільки побачила, у яку барліг він мене запхав! Меблі з минулого століття, шпалери обдерті… Я тут жити не можу!
— Лізо, а що робити? Син хоч щось дає…
— Щось?! Він зобов’язаний мене утримувати!
За місяць прийшла повістка — мати вимагала аліменти у розмірі тридцять п’ять тисяч.
— Тридцять п’ять тисяч? — суддя підняв брови. — На яких підставах?
— Я звикла до певного рівня життя! — заявила Єлизавета Сергіївна. — Мій син добре заробляє, він може собі це дозволити!
— Пані, — суддя зняв окуляри, — у вашого сина двоє неповнолітніх дітей і іпотека. Сім з половиною тисяч — за законом, більше доходи відповідача не дозволяють.
— Сім з половиною?! — кричала Єлизавета Сергіївна в коридорі суду. — На сім з половиною тисяч я з голоду помру! Ти хочеш, щоб твоя мати здохла, як собака?!
— Значить, час пошукати роботу, — спокійно відповів Андрій. — Є така цікава річ — за неї платять гроші.
— Роботу?! У моєму віці?! Ти з глузду з’їхав?!
— Оля працює вчителькою з двадцяти двох років. У будь-якому віці. А ти ж казала, що вона — «сіра миша» і «дурепа». Невже кандидат наук не впорається з тим, що під силу «дурепі»?
— Ти… ти отруйна гадюка! Весь у свою дружину!
— Дякую за комплімент. Якщо я став схожим на Олю — мені пощастило з дружиною.
***
Рішення суду несподівано дало Андрію відчуття свободи. Тепер він платив законну суму і не ніс жодних додаткових зобов’язань. Але материнські візити з вимогами грошей, скандалами й звинуваченнями отруювали життя всій родині.
— Послухай, — сказав він Олі одного вечора, відклавши документи з роботи. — А що, як ми переїдемо?
— Куди? — Оля підняла очі від книжки, яку читала дітям на ніч.
— У Дніпро. Мене туди кличуть на роботу. Гарні умови, гідна зарплата.
— А твоя мати?
— Моя мати отримає свої законні сім з половиною тисяч у будь-якому місті. Банківські перекази працюють по всій країні, — з легкою іронією зауважив Андрій. — Але от ключів від нашої квартири в неї вже не буде.
Оля обійняла його:
— Я згідна. І дітям буде краще. Анечка перестане здригатися щоразу, коли дзвонять у двері.
— А Максим не ховатиметься за диваном при звуці голосу бабусі, — додав Андрій. — Діти не повинні боятися власного дому.
— Коли почнемо збиратись?
— Через тиждень подам заяву на звільнення. За три місяці все владнаю.
Через три місяці квартиру було продано, речі спаковано. У Дніпрі чекала нова робота, нова школа для Анечки, новий дитячий садок для Максима. А головне — чекало життя без постійного страху перед неочікуваними візитами та скандалами.
***
Єлизавета Сергіївна, як завжди, прийшла без попередження — з криками й вимогами додаткових грошей на лікування. У руках вона тримала чергові довідки від лікарів і чеки з аптеки.
— Знову ця вискочка двері не відчиняє! — бурмотіла вона, люто тиснучи на дзвінок. — Налаштувала сина проти мене, гадина!
Двері їй відчинила сусідка.
— Єлизавето Сергіївно? Вони два тижні тому переїхали.
— Переїхали? Куди?
— А хто ж їх знає. Адреси не залишали. Лише квартиру швидко продали та поїхали.
— Як це — не залишили?! Я ж мати! У мене серце болить! Мені потрібні гроші на ліки!
— Ну так гроші вам перераховують, я знаю. А от де живуть — не знаю, — знизала плечима сусідка й зачинила двері.
Єлизавета Сергіївна кидалась по під’їзду, телефонувала колишнім колегам сина, друзям Олі. Ніхто нічого не знав або удавав, що не знає.
— Як це — не знаєте? Ви ж працювали разом! — кричала вона у слухавку колезі Андрія.
— Він звільнився і поїхав. Куди — не сказав. Може, за кордон, може, в інше місто.
— Він не мав права! Я ж його мати!
— Мав право. Він дорослий чоловік, — спокійно відповів колега й поклав слухавку.
***
А тим часом у Дніпрі Андрій допомагав Максиму збирати новий конструктор, Анечка робила уроки за своїм письмовим столом, а Оля готувалась до завтрашніх занять у новій школі, де її вже прийняли вчителькою математики.
— Тату, а бабуся нас знайде? — спитала Анечка, відкладаючи ручку.
— Ні, сонечко. Не знайде, — Андрій обійняв доньку. — Ми тепер живемо надто далеко.
— А вона більше не буде кричати на маму?
— Не буде. Тепер у нашому домі ніхто не кричатиме.
— І не скаже, що я погано вчуся?
— Ти навчаєшся чудово, розумнице. І ніхто не сміє тобі казати протилежне.
Максим підбіг до батька з зібраним роботом:
— Тату, дивися! Він уміє стріляти!
— Молодець. Ростеш справжнім інженером.
Оля підійшла, відклавши зошити:
— Як же добре, що ми можемо просто спілкуватися одне з одним.
— Без вимог звітувати за кожну витрачену копійчину, — додав Андрій. — П’ятнадцять тисяч я сумлінно переказую щомісяця. Закон дотримано, совість чиста.
— А совість у тебе справді чиста?
— Абсолютно. Я не зобов’язаний терпіти хамство й приниження своєї родини — навіть від рідної матері.
***
Єлизавета Сергіївна й далі шукала сина, телефонувала в різні установи, намагалась дізнатися його адресу через знайомих.
— Людмило Василівно, ви ж дружили з тією Олею! Невже не знаєте, куди вони поділися?
— Та ми особливо й не дружили, Єлизавето Сергіївно. І не знаю я, куди вони переїхали.
— Та як же так?! Син утік від матері! Це ж нечувано!
— А, може, було від чого тікати, — тихо припустила Людмила Василівна.
— Що ви маєте на увазі? Я що, погана мати? Я ж усе життя йому віддала!
— Я нічого не маю на увазі. До побачення.
Слухавка знову замовкла. Єлизавета Сергіївна жбурнула телефон на диван.
— Усі проти мене! Це гадюка всіх проти мене налаштувала! — кричала вона в порожню квартиру.
Але крик луною відлунював від стін і повертався назад. Більше не було кого звинувачувати — син зник, і його адресу ніхто не знав.
***
Минуло пів року. Єлизавета Сергіївна так і не змогла знайти сина. Усі її спроби дізнатися адресу через різні служби не дали результату — Андрій передбачливо оформив тимчасову реєстрацію не за місцем проживання, а дані про нову роботу не вказував ніде.
Гроші й далі справно надходили на її картку кожного п’ятнадцятого числа. Але цього було замало — їй був потрібен контроль, можливість впливати, вимагати, докоряти.
— Він не має права так зі мною поводитись! — казала вона подрузі телефоном. — Я ж його мати!
— А, може, варто було ставитися до нього краще, поки він був поруч?
— Як це — краще? Я все життя йому присвятила! Виховувала, навчала, працювала!
— Виховували — то виховували, а от чи любили?
— Звісно, любила! Як можна таке казати?
— Любов — це ще й повага, і довіра, і прийняття.
— Нісенітниця! Я краще знаю, що для нього добре!
— Вочевидь, він думає інакше.
— Це все через ту гадюку!
— Може, досить уже всіх навколо звинувачувати? Може, варто подумати про свою поведінку?
Слухавка знову замовкла. Подруга поклала трубку — втомилася від нескінченних скарг і докорів.
***
А в Дніпрі життя йшло своїм чередом. Андрій отримав підвищення, Оля стала завідувачкою кафедри математики, Анечка вчилася на самі п’ятірки, а Максим готувався до вступу в школу.
***
Через рік Єлизавета Сергіївна, так і не знайшовши сина, влаштувалась продавчинею в продуктовий магазин — грошей з переказів ледь вистачало на комуналку, а в шістдесят гордість уже не гріла. Стоячи за прилавком і пробиваючи товари, вона іноді думала про онуків, яких не знала, про сина, якого відштовхнула власними руками, і про те, що «синівський обов’язок» — це вулиця з двостороннім рухом. Але розуміння прийшло надто пізно — коли адреси вже не існувало, а номер телефону було назавжди заблоковано.
Час для прощення