— Ромо, а де мій телефон? — я зайшла в кімнату. — Ніде не можу його знайти.
— Дашо, а він у мене, — спокійно відповів чоловік.
Рома сидів на дивані й копався в моєму телефоні.
— Навіщо ти його взяв? — мені стало неприємно.
— Та так, хотів перевірити, може, ти щось від мене приховуєш або когось, — награно посміхнувся Рома.
— Якби хотіла приховати, поставила б пароль, — гнівно сказала я. — Але тепер точно поставлю.
Чоловік скривився й простягнув мені телефон.
— Забирай.
— Ромо, що відбувається? — я взяла телефон.
— Просто мені стало цікаве твоє життя.
— Міг би й так спитати, — не розуміла я чоловіка.
Раніше він не дозволяв собі таких речей. Усе змінилося, коли його мати переїхала в будинок по сусідству. Рома почав часто до неї ходити, а Поліна Віталіївна, мабуть, промила синові мізки.
— Тепер ти свій, — я простягнула руку.
— Не зрозумів, — Рома дивився на мене виряченими очима.
— Свій телефон показуй, — наполегливіше сказала я.
— Навіщо тобі це? — напружився чоловік.
— Хто знає, може, ти щось приховуєш?
— Та нічого я не приховую.
— Ну ти ж щодня кудись заходиш, — не відступала я.
— Та до мами я ходжу, Дашо, відчепись від мене, — чоловік міцно схопив телефон обома руками.
— А навіщо ти туди ходиш? Щоб мене обговорювати? — примружилася я.
— Та дуже ти нам потрібна, — фиркнув Рома. — Мама просто порадила тебе перевірити, — проговорився чоловік.
— Тобто ти за її наказом заліз у мій телефон?
— Ну, можна й так сказати, сам би я не додумався, сама знаєш.
— Твоя мама порадила тобі перевірити мій телефон, і ти послухався її. А якщо вона скаже розлучитися зі мною, ти теж це зробиш? — я кинула виклик Ромі.
Його очі заметушилися, губи затремтіли.
— Вона такого не скаже.
— Відповідай на запитання, Ромо! — крикнула я.
— Ні, звісно, на це я не погоджуся, ти моя дружина — це не обговорюється!
Кілька хвилин я мовчки дивилася на чоловіка. Я просто не знала, що мені робити: плакати чи сміятися.
— Знаєш, Ромо, ти поводишся, як базарна баба! Сидиш там зі своєю мамою й обговорюєш мене! Навіщо вона взагалі оселилася по сусідству?
Чоловік тільки знизав плечима. Він не знав відповіді на це запитання, зате я знала. Свекруха зробила це спеціально, щоб бути ближче до свого сина, стежити за його життям, а заодно поливати мене брудом.
— Дашо, та не сердься ти на мене, це все дурниці, — намагався виправдатися Рома.
— Базарна баба!
— Не перегинай палицю, яка я тобі баба? — образився чоловік.
— Найзвичайнісінька баба, — стояла я на своєму.
Рома ображено подивився на мене.
— Знаєш що, Дашо?
— Що?
— Я йду від тебе! — заявив чоловік.
— Куди? До мами?
— Це неважливо, — Рома задер підборіддя.
— Ну звісно, біжи до своєї подружки, — єхидно сказала я.
Чоловік ще більше почервонів.
— Так і піду, мама мене хоча б любить!
Рома метнувся в кімнату, схопив валізу й почав туди скидати свої речі.
За десять хвилин грюкнули вхідні двері. Я дивилася у вікно, як чоловік біжить до сусіднього будинку, де жила свекруха. Збоку це виглядало настільки смішно, що я голосно розсміялася.
— Та вже, не про такого чоловіка я мріяла, — сказала я сама собі.
Рома навіть не помічав, як розповідає все своїй мамі. Вона наливала йому тарілку супу, а за трапезою він викладав усе: як Даша просила грошей на нову сумочку, як хотіла щомісяця ходити на манікюр, як змушувала його виносити сміття.
Заспокоївшись, я взялася за роботу, адже працювала віддалено. А ввечері, коли лягала спати, раптом усвідомила, що одній навіть краще. Ніхто не бурчить під вухо, що я пізно лягаю, не хропе, не дихає. А вранці туалет був вільний, а не зайнятий Ромою.
— Без чоловіка навіть краще, — подумала я вголос.
День пролетів непомітно. Я сподівалася, що Рома залишиться довше у своєї матері, але дверний дзвінок усе зіпсував.
— Хто там? — тихо запитала я.
— Відчиняй! — почувся тонкий голос свекрухи.
Я відчинила двері, і у квартиру заплив дирижабль, на ім’я Поліна Віталіївна. Жінка окинула мене бридким поглядом.
— Давно не бачились, — фиркнула свекруха.
— Майже рік, — підтвердила я.
— Куди мені пройти? — поцікавилася вона.
— Проходьте на кухню, в кімнаті безлад.
— Хто б сумнівався! Від такої будь-який чоловік утече! — єхидно кинула свекруха.
Я намагалася тримати себе в руках. Поліна Віталіївна роздяглася й пройшла на кухню.
— Дашо, а в тебе взагалі коли-небудь пахне їжею? — свекруха водила носом по кухні.
— Іноді пахне, але сьогодні не той день.
— Я тебе зрозуміла, — свекруха опустилася на стілець.
Я сіла навпроти неї й тяжко зітхнула.
— Чого зітхаєш? Можна подумати, це ти жертва? — скривилася Поліна Віталіївна.
— Поліно Віталіївно, а ви знаєте — це я у всьому винна, — я знову тяжко зітхнула.
Мені так сподобалося бути одній, що я вирішила трохи підлаштуватися під ситуацію.
— Рома правильно зробив, що пішов від мене, я дуже страждаю й готова далі страждати без нього, — я знову зітхнула й опустила голову.
— Похвально, — просвистіла свекруха. — А Рома вже був готовий бігти до тебе, але я його зупинила.
— І правильно зробили! Поки я не віднесу покарання, навіть не думайте його відпускати, — у душі я просто сміялася.
— Ну гаразд, нехай тоді місяць поживе у мене, а там подивимося.
— Це суворе покарання, — тихо прошепотіла я.
Свекруха посиділа ще хвилину й направилася до виходу.
— І не смій йому дзвонити, — вже стоячи у дверях, сказала Поліна Віталіївна.
— Навіть думати про нього не буду, я не гідна цього!
Свекруха пішла, а я голосно розсміялася. Попереду на мене чекав цілий місяць без чоловіка, без смердючих шкарпеток, без вічного ниття, без хропіння.
Коли Ромі було три роки, незнайомий чоловік привів його до дитячого будинку. Минули роки — і тепер дорослий Рома має намір знайти того, хто змінив його життя