— Ти ж сам подарував авто Юлі, чому тепер у мене гроші просиш? — здивовано подивилась я на чоловіка

— Машо, можна тебе на хвилинку? — Андрій зазирнув до кімнати, де його дружина розкладала документи по теках.

— Так, звісно, — Марія підняла очі від паперів. — Щось сталося?

Андрій присів на край дивану і потер долоні. Такий жест у нього завжди означав, що розмова буде непростою.

— Я тут подумав щодо машини. Мені потрібно щось вирішити з цим питанням. Ти ж розумієш, що я не можу постійно їздити на метро. Це просто нестерпно, особливо коли запізнююсь на важливі зустрічі з клієнтами.

Марія відклала теки вбік і уважно подивилася на чоловіка.

— І що ти пропонуєш?

— У тебе ж є заощадження, — обережно почав Андрій. — Може, позичиш мені на перший внесок? Я потім поверну, як тільки отримаю премію.

Марія насупила брови.

— Ти ж сам подарував авто Юлі, чому тепер у мене гроші просиш? — здивовано дивилася вона на чоловіка. — Ми ж домовлялися, що разом накопичимо на нову.

— Ну Юля — це інше, — Андрій махнув рукою. — Ти ж бачиш, як їй важко. Дітей треба возити до школи, на гуртки, на секції. Вона сама з ними зовсім замучилась.

— Андрію, але мої заощадження — це гроші, які я відкладала роками. І ми планували витратити їх зовсім на інше.

— Машенько, — Андрій узяв її за руку, — ну що тобі коштує? Я ж не прошу віддати все до копійки. Лише на перший внесок. А далі сам виплачуватиму кредит.

— Ні, — твердо сказала Марія. — Я не дам тобі ці гроші. Ти міг би хоча б порадитися зі мною, перш ніж дарувати свою машину сестрі.

— Знову починається, — Андрій встав і пройшовся кімнатою. — Я вже сто разів пояснював — Юлі вона була потрібніша. А тепер, коли мені потрібна твоя допомога, ти відмовляєш. Прекрасно просто!

Він грюкнув дверима й вийшов з кімнати. Марія тяжко зітхнула. Це вже була третя така розмова за тиждень.

Наступного дня Марія зустрілася з подругою Вірою в невеликому кафе неподалік від роботи.

— Уявляєш, він знову просив гроші на авто, — розповідала Марія, помішуючи ложечкою в чашці. — І щоразу, коли я відмовляю, він звинувачує мене в тому, що я не розумію, як йому важко.

— А що Юля? — спитала Віра. — Як вона з новою машиною?

— Не знаю, — знизала плечима Марія. — Вона останнім часом рідко до нас приїжджає. Андрій каже, що у неї багато турбот з дітьми.

Віра якось дивно посміхнулася.

— Що? — насторожилася Марія. — Ти щось знаєш?

— Ну, — Віра знизила голос, — у Юлі з’явився новий залицяльник. Максим, здається. Я бачила їх минулих вихідних у торговому центрі. Він возив її та дітей на своїй машині. Досить дорогій, до речі.

Марія здивовано підняла брови.

— Андрій про це не згадував. Напевно, не знає.

— А ще, — Віра наблизилась, — пам’ятаєш, я працюю в агенції нерухомості? Так от, Юля через нашу компанію здала свою квартиру і тепер знімає трикімнатну в новому будинку. Я випадково побачила її в базі клієнтів.

— Зачекай, — Марія насупилася. — Вона здає свою квартиру? І не сказала Андрієві? Він впевнений, що в неї ледве вистачає на життя.

— Ну, оренда в тому районі приносить непоганий дохід, — зауважила Віра. — Плюс, наскільки я зрозуміла, цей Максим їй фінансово допомагає. У нього якийсь бізнес, пов’язаний з автосервісами.

Марія замислилася. Чому Юля нічого не сказала братові? І чому досі приймає його допомогу, якщо має забезпеченого кавалера?

Того ж вечора Андрій повернувся додому в поганому настрої.

— Уявляєш, — сказав він, заходячи на кухню, — сьогодні втратив великого клієнта. Хотів показати йому нову модель, а він питає: «А на чому ви самі їздите?» А я що мав відповісти? Що на метро? Директор вже натякає, що так справи не підуть.

Марія мовчки вислухала його скарги. Вона все ще обдумувала почуте від Віри.

— Андрію, — нарешті запитала вона, — ти давно говорив із Юлею? Як у неї справи?

— Нормально, мабуть, — знизав плечима Андрій. — Дзвонив їй минулого тижня, вона сказала, що дуже зайнята з дітьми. А чому питаєш?

— Просто цікаво, — ухильно відповіла Марія.

Тієї ночі вона довго не могла заснути, згадуючи, як усе починалося. Три місяці тому Юля почала скаржитися братові на своє важке життя. Кожна розмова з нею закінчувалася тим, що Андрій повертався додому засмучений і пригнічений. «Їй так важко самій з дітьми», — повторював він. Потім з’явилися натяки на те, як добре було б мати авто. «Стільки часу йде на дорогу», «дітей доводиться возити через усе місто на заняття».

І от одного дня Андрій повернувся додому з рішучим виглядом.

— Я віддам Юлі свою машину, — заявив він. — Мені все одно час оновлювати, а їй зараз вона потрібніша.

Тоді Марія не заперечувала. Вона розуміла, як Андрій переживає за сестру, і вважала, що разом вони зможуть накопичити на нову машину. Але все виявилось не так просто. Андрій не просто позичив машину сестрі — він оформив на неї дарчу. А вже через два тижні почав скаржитися на незручності й просити гроші в Марії.

На роботі у Марії теж було неспокійно. Компанія проходила аудит, і в документах, за які відповідав її відділ, виявили помилки.

— Маріє Олексіївно, я дуже розчарований, — суворо говорив керівник, Віктор Семенович. — Такі помилки можуть дорого обійтись компанії. Ви розумієте, що мова може йти про позбавлення премії?

— Вікторе Семеновичу, я особисто перевірю всі документи, — запевнила його Марія. — Знайду і виправлю всі помилки.

Вечорами вона затримувалась допізна, перевіряючи звіти. І поступово почала помічати дивну закономірність — більшість помилок була в документах, які готувала її заступниця, Ольга.

Вдома тим часом атмосфера ставала дедалі напруженішою. Андрій продовжував наполягати на грошах для нової машини, а Марія не збиралася поступатися.

— Ти зовсім мене не підтримуєш, — говорив він щоразу. — Як мені працювати в автосалоні без особистого авто? Це просто несолідно!

— Я тебе не підтримую? — обурилася Марія. — А хто готує тобі обіди на роботу? Хто щодня слухає твої скарги? Хто не сказав ні слова, коли ти віддав машину сестрі, навіть не порадившись зі мною?

— Ти знову за своє! — роздратовано відмахнувся Андрій. — Юля сама з двома дітьми, їй важко.

— А ти впевнений, що вона сама? — не витримала Марія.

— Що ти маєш на увазі? — насупився Андрій.

— Нічого, — Марія похитала головою. — Просто дивно, що вона перестала приїжджати до нас у гості. І дзвонить усе рідше.

— У неї багато клопотів, — буркнув Андрій, але в його голосі з’явилася невпевненість.

У суботу вони поїхали на сімейний обід до батьків Андрія. Юля теж мала приїхати з дітьми.

— Андрійчику, синочку! — Тамара Василівна, мати Андрія та Юлі, обійняла сина, щойно вони переступили поріг. — Як добре, що ви приїхали!

— Добрий день, Тамаро Василівно, — Марія усміхнулась свекрусі.

— Машенько, дорога, заходь, — свекруха обняла і її. — Ми вже накрили на стіл. Юленька з дітками скоро під’їдуть.

Микола Петрович, батько Андрія, міцно потиснув руку синові.

— Щось ти похмурий, синку, — зауважив він. — Проблеми на роботі?

— Та так, — невизначено відповів Андрій. — Нічого серйозного.

Вони пройшли до вітальні, де вже був накритий стіл. Незабаром приїхала і Юля з дітьми. Марія одразу помітила, що зовиця виглядає набагато краще, ніж раніше. Нова зачіска, модна сукня, сяючий вигляд.

— Юленько, доню! — Тамара Василівна кинулася обіймати дочку. — Як ви доїхали?

— Чудово, мамо, — усміхнулася Юля. — Нас підвіз Максим.

— Максим? — перепитав Андрій. — Хто це?

— А, я тобі не розповідала, — ніби спохватилася Юля. — Це мій… друг. Ми нещодавно познайомились.

— А де ж він? — поцікавилася Тамара Василівна. — Чому не зайшов?

— У нього справи, мамо, — Юля почервоніла. — Він заїде за нами пізніше.

За столом розмова точилася про дітей, про роботу, про погоду. Марія уважно спостерігала за Юлею і помічала, як та спритно уникає розмов про авто чи фінансові труднощі.

— Юль, як твоя машина? — нарешті спитав Андрій. — Не підводить?

— Нормально, — швидко відповіла Юля. — Все гаразд.

— А як діти? — втрутилася Тамара Василівна. — Зручно тепер на заняття возити?

— Так, звичайно, — Юля кинула швидкий погляд на брата. — Значно зручніше.

Після обіду, коли діти гралися в кімнаті, а батьки займались посудом, Марія скористалася моментом і підійшла до Юлі.

— Давно хотіла спитати, — тихо сказала вона. — Як тобі живеться на новому місці?

Юля здригнулась.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, у новій квартирі, — уточнила Марія. — Віра розповіла, що ти переїхала.

Юля зблідла.

— Звідки вона… А, ну так, вона ж в агентстві працює. Так, я здала свою квартиру і зняла більшу. Дітям потрібно більше простору для ігор і навчання.

— І брату не сказала, — зауважила Марія.

— Не встигла ще, — Юля нервово озирнулась. — Слухай, Маш, давай не зараз. Добре?

У цей момент задзвонив її телефон. Юля швидко відповіла і відійшла вбік. Марія почула лише уривок розмови: «Так, коханий, ми скоро будемо готові… Так, дуже скучили…»

Коли вони їхали додому, Андрій був незвично мовчазним.

— Щось сталося? — спитала Марія.

— Ти помітила, що Юля якась інша стала? — замість відповіді запитав він. — І цей Максим… Вона ж ніколи про нього не розповідала.

— Можливо, у неї є причини, — обережно припустила Марія.

— Які ще причини? — насупився Андрій. — Ми ж завжди були близькими. Вона завжди мені все розповідала.

Марія вирішила, що поки не час розкривати чоловікові все, що дізналася від Віри. Нехай сам розбереться.

Наступного тижня Марія зосередилася на роботі. Вона методично перевіряла всі документи й збирала докази того, що помилки у звітності були допущені Ольгою. І навряд чи це були випадковості.

— Ольго, можеш на хвилинку? — покликала вона свою заступницю до кабінету.

— Так, Маріє Олексіївно? — Ольга зайшла з невинним виглядом.

— Я перевірила всі звіти за останні три місяці, — Марія поклала перед нею теку з документами. — І виявила цікаву закономірність. Усі помилки, які знайшли аудитори, були саме у твоїх документах.

— Це випадковість, — швидко сказала Ольга. — Я могла десь помилитися, але…

— Випадковість? — перебила її Марія. — Дивна випадковість, чи не так? Особливо зважаючи на те, що ти вже двічі натякала Віктору Семеновичу, що могла б краще впоратись з моїми обов’язками.

Ольга зблідла.

— Я не розумію, про що ви…

— Усе ти розумієш, — твердо сказала Марія. — У мене є всі докази. І я збираюся передати їх Віктору Семеновичу. А далі — як він вирішить.

Ольга вибігла з кабінету, грюкнувши дверима. Марія глибоко зітхнула. Її чекав непростий діалог із керівником.

Увечері, коли вона повернулася додому, на неї чекала ще одна важка розмова.

Андрій сидів у вітальні з похмурим виглядом.

— Нам треба поговорити, — сказав він, щойно Марія зайшла.

— Добре, — вона сіла навпроти. — Я слухаю.

— Я сьогодні дзвонив Юлі, — почав Андрій. — Хотів дізнатися, як у неї справи, розповісти про свої проблеми. А вона… вона сказала, що зайнята, що у неї якась важлива зустріч з Максимом і його батьками.

— І що в цьому такого? — спитала Марія.

— Ти не розумієш! — підвищив голос Андрій. — Вона ніколи раніше так себе не поводила. Ми завжди були дуже близькими. А тепер вона ніби уникає мене.

— Можливо, у неї з’явилося своє життя? — припустила Марія. — Вона доросла жінка, має дітей, тепер от, схоже, й серйозні стосунки намічаються.

— До чого тут це? — обурився Андрій. — Я ж її брат! Я завжди їй допомагав, завжди був поруч. А тепер, коли мені потрібна допомога, вона раптом зайнята!

— Андрію, — Марія подивилася йому просто в очі, — а ти не думав, що, можливо, Юля вже не так потребує твоєї допомоги? Що вона цілком може впоратись сама?

— Що ти маєш на увазі? — насупився Андрій.

— Те, що твоя сестра, можливо, не така вже й безпорадна, як ти думаєш, — сказала Марія. — Ти коли-небудь замислювався, чому вона завжди звертається до тебе по допомогу, а не намагається вирішити свої проблеми сама?

— Бо їй важко одній! — вигукнув Андрій. — Ти просто не розумієш, як це — ростити двох дітей без чоловіка!

— А ти впевнений, що вона одна? — Марія вирішила, що час розкрити карти. — Ти знаєш, що Юля здає свою квартиру й орендує іншу, більшу? Ти знаєш, що цей Максим — власник мережі автосервісів і дуже серйозно до неї ставиться?

Андрій дивився на неї з подивом.

— Звідки ти… Ні, не може бути. Вона б мені розповіла.

— Віра працює в агентстві нерухомості, через яке Юля здає свою квартиру, — пояснила Марія. — І вона бачила твою сестру з Максимом у торговому центрі. Він возив її та дітей на своїй машині.

— Але чому вона мені нічого не сказала? — розгублено мовив Андрій. — Чому приховувала?

— Можливо, тому що їй зручно, коли ти вважаєш її безпорадною? — припустила Марія. — Коли ти готовий віддати їй свою машину, допомагати грошима?

Андрій мовчав, переварюючи інформацію. У цей момент задзвонив його телефон. Він глянув на екран.

— Це Юля, — сказав він і відповів: — Алло?

Марія бачила, як змінювався вираз його обличчя під час розмови. Спершу — здивування, потім — недовіра, далі — гнів.

— Коли ти збиралася мені сказати? — нарешті мовив він. — Ні, зачекай. Ти продаєш машину? Ту саму, яку я тобі подарував? Бо Максим подарував тобі нову?

Він слухав відповідь сестри, все більше хмурячись.

— Зрозуміло, — нарешті сказав він. — Вітаю з заручинами. Так, звичайно, я дуже радий за тебе.

Він поклав слухавку і подивився на дружину.

— Ти мала рацію, — тихо сказав він. — Юля виходить заміж за Максима. А машину, яку я їй подарував, вони продають, бо він купив їй нову. І вона навіть не подумала запропонувати мені викупити її назад.

Марія підійшла й сіла поруч із ним.

— Мені шкода, — щиро сказала вона. — Я знаю, як ти любиш сестру.

— Справа не в цьому, — похитав головою Андрій. — Просто… я завжди думав, що ми близькі. Що вона мені довіряє. А виходить, вона просто користувалась моєю допомогою, коли їй це було зручно.

— Можливо, вона просто боялася, що ти не схвалиш її нового обранця? — припустила Марія. — Ви ж із дитинства дуже близькі. Можливо, їй було важко зізнатися, що в її житті з’явився інший важливий чоловік.

Андрій гірко усміхнувся.

— А я думав, що вона так страждає після розлучення. Що їй важко самій. А вона, виявляється, давно все влаштувала.

Вони довго сиділи мовчки. Нарешті Андрій повернувся до Марії.

— Пробач мені, — тихо сказав він. — Я був несправедливий до тебе. Просив у тебе гроші, не думаючи про те, що ти теж багато працюєш, що у тебе свої плани.

— Все гаразд, — Марія взяла його за руку. — Ти просто дуже любиш сестру і хотів їй допомогти.

— Ні, не все гаразд, — похитав головою Андрій. — Я був егоїстом. Думав тільки про себе і про Юлю. А про тебе, про нас із тобою — зовсім не думав.

— Що ж, — усміхнулася Марія, — тепер у тебе є шанс усе виправити.

Через три тижні багато чого змінилося. Марія передала всі докази Віктору Семеновичу, і Ольгу перевели в інший відділ. Марію не тільки не позбавили премії — її підвищили.

Андрій переглянув своє ставлення до роботи й до машини. Він перестав скаржитись на громадський транспорт і почав відкладати гроші на нове авто.

Стосунки з Юлею поступово налагодилися, хоча вже не були такими близькими, як раніше. Вона справді вийшла заміж за Максима, і тепер вони бачилися рідко.

— Не можу повірити, що я був таким сліпим, — говорив Андрій, коли вони з Марією сиділи ввечері у вітальні. — Усі ці роки я вважав, що повинен захищати Юлю, піклуватися про неї. А вона цілком могла подбати про себе сама.

— Ти любиш сестру, і в цьому немає нічого поганого, — відповіла Марія. — Просто іноді ми не помічаємо, що наші близькі вже подорослішали й можуть самі вирішувати свої проблеми.

— Знаєш, — задумливо сказав Андрій, — я все думаю про те, як ти впоралася з ситуацією на роботі. Не стала панікувати, не почала нікого звинувачувати. Просто зібрала докази та передала керівництву.

— А що ще залишалося робити? — знизала плечима Марія. — Істерика справі не допоможе.

— От саме, — кивнув Андрій. — Ти завжди така… зважена. Спокійна. Я багато чому можу в тебе навчитись.

Марія усміхнулася.

— Наприклад?

— Наприклад, тому, що не завжди треба кидатися вирішувати чужі проблеми, — відповів Андрій. — Іноді краще дати людині можливість впоратися самостійно. І ще — що треба цінувати те, що маєш, а не гнатися за чимось новим.

Він узяв її за руку.

— Я так вдячний тобі за те, що ти була поруч увесь цей час. За те, що не влаштувала скандал, коли я віддав машину Юлі. За те, що не залишила мене, коли я поводився як останній егоїст.

— Ну, я теж не без недоліків, — усміхнулася Марія. — Наприклад, я буваю надто впертою.

— Це не недолік, — заперечив Андрій. — Якби не твоя впертість, я й далі потурав би Юлі у всьому і вимагав від тебе грошей на нову машину.

Він помовчав, а потім сказав:

— Я сьогодні розмовляв із директором. Він запропонував мені нову посаду — менеджера по роботі з ключовими клієнтами. Зарплата вища, але й відповідальності більше.

— Це ж чудово! — зраділа Марія. — Вітаю!

— Дякую, — кивнув Андрій. — І знаєш, що найцікавіше? Коли я підрахував, з новою зарплатою ми зможемо швидше накопичити на авто. Якщо будемо відкладати разом — через пів року зможемо купити непогану машину без кредиту.

— Звучить як план, — погодилася Марія.

— І ще, — додав Андрій, дивлячись їй в очі, — я хочу, щоб ти знала: я дуже ціную тебе. Не лише за те, що ти робиш для мене, а за те, якою людиною ти є. Розумною, сильною, справедливою. Я дуже пишаюсь тобою.

Марія відчула, як до очей підступають сльози.

— Дякую, — тихо сказала вона. — Це для мене багато значить.

Вони сиділи поруч, тримаючись за руки й будуючи плани на майбутнє. Плани, в яких не було місця залежності й сліпій допомозі. Плани, в яких вони були рівноправними партнерами, що підтримують одне одного.

А десь на іншому кінці міста Юля показувала своєму новому чоловікові фотографію брата і його дружини.

— Вони хороші люди, — казала вона. — Андрій завжди дбав про мене. Можливо, навіть занадто — не давав мені стати по-справжньому самостійною. Але він завжди хотів як краще.

— Я радий, що тепер у тебе є я, — усміхнувся Максим. — І тобі більше не потрібно вдавати безпорадність, щоб отримати підтримку.

— Так, — кивнула Юля. — Тепер я можу просто бути собою. І це прекрасне відчуття.

Три історії, три шляхи до усвідомлення й прийняття себе. Марія, яка завжди знала свою цінність і не дозволяла користуватися собою. Андрій, який нарешті зрозумів, що турбота не має перетворюватися на контроль і залежність. І Юля, яка нарешті знайшла в собі сили стати самостійною й будувати життя за власними правилами.

Минуло пів року. За цей час у житті Марії й Андрія багато змінилось. Як і планували, вони накопичили на нову машину — не таку дорогу, як хотілося б, але цілком надійну й комфортну. Андрій успішно освоївся на новій посаді й тепер із гордістю підвозив клієнтів, розповідаючи, наскільки практичний і економний його автомобіль.

— Машо, не забудь — сьогодні на сім у твоїх батьків, — нагадав Андрій, збираючись на роботу.

— Пам’ятаю, — кивнула Марія. — Заїдеш за мною?

— Звісно. І ще… — він трохи зніяковів, — я запросив Юлю з Максимом. Думаю, нам час зустрітися в неформальній обстановці.

Марія усміхнулася. Після всієї цієї історії з авто стосунки між братом і сестрою помітно охололи. Але поступово, крок за кроком, вони знаходили новий формат спілкування — вже не як опікун і підопічна, а як рівні, самостійні люди.

— Чудова ідея, — схвалила Марія. — Сподіваюся, вони прийдуть.

— Юля казала, що дуже хоче нас побачити, — відповів Андрій. — І перепросила за те, що так довго уникала зустрічей.

— Стосунки — складна річ, — філософськи зауважила Марія. — Особливо сімейні. Іноді потрібен час, щоб знайти правильний баланс.

Увечері в батьків Марії зібралася вся родина. Юля з Максимом приїхали трохи пізніше за всіх.

— Ви, напевно, Андрій? — Максим міцно потиснув руку швагру. — Юля багато про вас розповідала.

— Сподіваюся, не лише погане, — пожартував Андрій, хоча в очах читалася настороженість.

— Та що ви, — усміхнувся Максим. — Тільки те, який ви турботливий брат.

Під час вечері Юля помітно нервувала, часто поглядала на брата. Нарешті, коли всі перейшли до десерту, вона наважилась.

— Андрію, Машо, — звернулася вона до них. — Я хочу вибачитись перед вами. Я поводилася… нечесно. Користувалась твоєю добротою, Андрію, і твоїм терпінням, Машо.

— Юлю, не потрібно… — почав було Андрій, але сестра похитала головою.

— Ні, потрібно. Я мушу це сказати. Мені було зручно, коли ти вважав мене слабкою й безпорадною. Це давало якесь дивне відчуття захищеності. Але насправді я просто боялася бути самостійною, боялася відповідальності.

Вона взяла Максима за руку.

— А потім я зустріла людину, яка повірила в мене. Яка не стала вирішувати мої проблеми за мене, а допомогла знайти сили впоратися самій. І я зрозуміла, що весь цей час не давала собі шансу стати сильнішою.

Андрій задумливо дивився на сестру, ніби бачив її вперше.

— Знаєш, — нарешті сказав він, — я теж маю вибачитись. Я так звик бути твоїм захисником, що не помітив, як почав тебе контролювати. Ніби не вірив, що ти можеш упоратися сама.

— Ми обоє помилялись, — м’яко усміхнулася Юля. — Але головне — ми це усвідомили.

— До речі, — втрутився Максим, — у нас є для вас невеличкий подарунок.

Він дістав із кишені конверт і простягнув його Андрієві.

— Що це? — здивувався той.

— Відкрий, — запропонувала Юля.

Андрій відкрив конверт і дістав чек.

— Це… — він здивовано подивився на сестру.

— Гроші з продажу тієї машини, яку ти мені подарував, — пояснила Юля. — Я знаю, це не поверне всього, що ти для мене зробив. Але я хочу, щоб ти знав: я ціную твою турботу. Просто тепер я хочу будувати стосунки на рівних.

Андрій подивився на чек, потім на сестру, потім на Марію.

— Я навіть не знаю, що сказати, — зізнався він.

— Скажи, що приймаєш, — запропонувала Марія. — І що ми всі починаємо з чистого аркуша.

— Приймаю, — кивнув Андрій і обійняв сестру. — І так, давайте почнемо з чистого аркуша.

Коли вони їхали додому, Андрій був незвично мовчазний.

— Про що думаєш? — спитала Марія.

— Про те, як дивно все склалося, — відповів він. — Я так боявся, що Юля пропаде без мене, що не помітив, як сам став залежним від ролі рятівника. А вона весь цей час росла, міцнішала. Просто я не хотів цього бачити.

— Іноді важко відпустити тих, кого ми любимо, — зауважила Марія. — Дати їм право на помилки, на власний шлях.

— Так, — погодився Андрій. — Але якщо не дати їм цієї свободи, вони ніколи по-справжньому не подорослішають.

Він помовчав, а тоді додав:

— І ще я думаю про нас із тобою. Про те, як я ледь не зруйнував наші стосунки, вимагаючи від тебе того, що сам мав зробити. Дякую, що тоді не здалась. Що не піддалась моєму егоїзму.

— Я вірила, що ти розберешся, — просто відповіла Марія. — Що побачиш, як усе є насправді.

Андрій взяв її за руку.

— Знаєш, що я зрозумів за ці місяці? Справжнє кохання — це не робити за інших те, що вони можуть зробити самі. А бути поруч, підтримувати, вірити в них. Як ти вірила в мене.

— І як ти тепер віриш у Юлю, — додала Марія.

— Так, — кивнув Андрій. — І знаєш, тепер, коли ми бачимося рідше, наші зустрічі стали набагато цікавішими. Ми нарешті розмовляємо як дорослі люди, а не як опікун і підопічна.

Вони під’їхали до будинку й деякий час просто сиділи в машині, насолоджуючись тишею і присутністю одне одного.

— А що ти плануєш робити з грошима, які повернула Юля? — нарешті спитала Марія.

Андрій усміхнувся.

— Насправді в мене є ідея. Пам’ятаєш, ми говорили, що було б добре кудись поїхати разом? Може, на море або в гори? Думаю, обом нам не завадить відпочинок.

— Звучить прекрасно, — Марія стиснула його руку. — Давно мріяла про таку подорож.

— Тоді вирішено, — кивнув Андрій. — Урешті-решт, що може бути важливішим, ніж вкладати у те, що справді цінуєш?

Вони вийшли з машини й попрямували до будинку. Попереду був вечір, наповнений планами на майбутнє. Майбутнє, в якому було місце новим відкриттям, зростанню, справжньому, зрілому коханню. І усвідомленню простої істини: іноді треба відпустити звичне, щоб знайти щось справді цінне.