Я не хочу в старості залишитися нікому не потрібною.
Мій син одружився десять років тому. Відтоді вони живуть утрьох — з дружиною та донькою — в крихітній однокімнатній квартирі. Сім років тому Дмитро купив ділянку і почав потроху будувати будинок. Спочатку справи не йшли — тиша. Через рік поставили паркан, залили фундамент. Потім знову затишшя — не було грошей. Так і тягнеться весь цей час: повільно, важко, але він накопичує на матеріали, не здається.
За ці роки встигли звести лише перший поверх. А мріють про двоповерховий будинок, де вистачить місця і їм, і мені. Син у мене добряк, завжди казав: «Мамо, ти житимеш з нами, у тебе буде своя кімната». Щоб вкластися в будівництво, вони навіть поміняли двокімнатну на однокімнатну, а різницю пустили на дім. Але тепер їм тісно, особливо з дитиною.
Кожен їхній приїзд до мене перетворювався на розмови про будову. Розповідають, де буде ванна, як утеплять стіни, яка буде проводка… Слухаю, а серце стискається. Ні слова про моє здоров’я, жодного інтересу до самопочуття — тільки стіни, труби, дах.
І от одного разу я вирішила спитати прямо:
— То що, мені квартиру продавати?
Вони зраділи. Завертілися, стали наперебій розповідати, як добре заживемо разом. Тільки я дивилась на невістку й розуміла — жити з нею під одним дахом не зможу. Вона мене терпіти не може, та і я ледве стримуюсь, щоб не наговорити зайвого.
Але серце болить за сина. Він же старається, бореться. Побудує він той дім років за десять, якщо не допомогти. І справді хочу полегшити йому життя. Але я поставила головне запитання:
— А де мені жити?
Відповідь не змусила чекати. Невістка, як завжди з «геніальними» ідеями, видала:
— У вас же є дача, от і поживете там. Тихо, свіже повітря, нікому не заважаєте.
Дача є. Але це старенький дерев’яний будиночок, йому років сорок. Без опалення. Влітку — так, можна на день приїхати, подихати повітрям, яблуко зірвати. Але взимку як? Дрова рубати? В туалет крізь замети? У мене ноги вже слабкі, тиск скаче. Боюсь туди сама їздити, а вони мені пропонують там зимувати?!
Я спробувала пояснити:
— Та ж холодно там, туалет надворі, жодних умов.
А у відповідь:
— У селах люди якось живуть і нічого, не вмирають.
Отак. Навіть не запропонували пожити в них, поки будинок збудують, не сказали, що будуть поруч. Тільки: «Продавайте квартиру — будова стала!»
А нещодавно випадково почула, як невістка з матір’ю телефоном обговорювала:
— Її б до сусіда переселити, нехай удвох живуть. А квартиру продати, поки не передумала.
У мене ноги підкосилися. Ось воно як. Уже й мою долю вирішили. А я думала — бодай кімната в домі буде. А вони — до сусіда, а ключі від квартири в кишеню…
Я іноді ходжу до Владислава Івановича, сусіда. Він вдівець, живе сам. П’ємо чай, розмовляємо, молодість згадуємо. Але жити з ним?! Та ще й не по своїй волі? Це приниження.
Сиджу, думаю: може, таки продати квартиру? Вкласти гроші в дім, сину допомогти. А раптом він справді потім куток мені виділить? А що як не покине?
А потім дивлюсь на невістку, згадую її слова… І страх підступає: а якщо виженуть потім? А якщо знову відправлять на дачу й скажуть «спасибі»?
Мені скоро сімдесят. Не хочу опинитися на вулиці. Не хочу бути безпорадною старою, яку ганяють з місця на місце. Не хочу вмирати в холодній дачі під ковдрою, з пацюками під підлогою. І вже точно не хочу бути тягарем для сина і його дружини.
Я просто хочу спокійну старість. У своєму домі. У своєму ліжку. Де я знаю, де що лежить. Де не страшно заплющити очі.
Я — мати, так. Але я теж — людина.
Некоханих теж зраджувати не можна