— Синочку сказав, що ти отримуєш непогані гроші. А я тут подумала… може, ви мені орендуєте квартирку неподалік? Щоб я могла наглядати за вами…
Лариса завмерла. У скронях застукало. Її роздратування повільно перетікало в лють.
— Вибачте, що? — голос її здригнувся, вона стиснула руки в кулаки. — Ви хочете, щоб я оплачувала вам квартиру?
Лариса вставила ключ у замок, але, ніби відчула, що щось не так. Голоси з квартири були дивними. Валера, як правило, у цей час спав — чергова «творча ніч» у пошуках себе.
— Синочку, тобі потрібно правильне харчування! Подивися, який ти блідий, — пролунав голос, від якого у Лариси стиснулися зуби.
Тетяна Володимирівна. Свекруха. Ну от, хто її тільки не чекав?
Лариса рішуче відчинила двері й увійшла до квартири. На кухні метушилася свекруха, в її руках знову ці улюблені контейнери з їжею. Валера сидів поруч, зовсім як мертва пташка, сонно кліпаючи очима.
— А ось і наша трудівниця! — вигукнула Тетяна Володимирівна, розвівши руками. — Ти подивися, холодильник же порожній. Ну, добре, що я приїхала!
— Добрий день, — Лариса поставила сумку на підлогу. — А ви надовго до нас?
— Дня на три-чотири, — відмахнулася свекруха. — Валера сказав, що ви не проти.
Лариса подивилася на чоловіка. Той винувато знизав плечима.
— Мама зателефонувала вранці, сказала – скучила…
— Авжеж, скучила! — Тетяна Володимирівна погладила сина по голові. — Чотири місяці вас не бачила. А тут ще сусідка розповіла, що ти роботу досі не знайшов…
— Я шукаю себе у творчості, — буркнув Валера. — Не варто розмінюватися на якісь звичайні роботи.
— От-от! — підтримала його свекруха. — А дружина повинна підтримувати, надихати! А не пропадати цілодобово на якійсь роботі.
Лариса стиснула зуби. Все це знайоме. Чотири місяці вона тягнула на собі весь дім — робота, рахунки, їжа. А Валера все шукав себе. Спочатку художник, потім музикант, а тепер ось вирішив стати письменником. Тільки грошей це не приносить.
— Я вам постелила у вітальні, — перебила Лариса. — Вмощуйтесь.
— У вітальні? — здивувалася Тетяна Володимирівна. — А як же диван на кухні? Я завжди там спала, коли приїжджала до вас у перший рік після весілля.
— На кухні тепер мій робочий стіл, — сказала Лариса, стримуючи роздратування. — Я часто беру роботу додому.
— Ну ось, бачиш, Валеро? — обурилася свекруха. — Дружина перетворила дім на офіс! Не дивно, що у тебе немає натхнення.
Валера промовчав і з цікавістю розглядав скатертину.
— Мені потрібно попрацювати, — Лариса дістала ноутбук. — Терміновий проєкт.
— У суботу? — підняла брови свекруха. — А як же сім’я? Я спеціально приготувала твою улюблену печеню, Валерочко.
— Ми ж наче на три дні приїхали? Встигнемо поїсти печеню, — пробурмотіла Лариса, вже налаштовуючись на роботу.
Три дні розтягнулися на тиждень. Тетяна Володимирівна окупувала кухню, і тепер вона була її територією. Щоранку Лариса прокидалася під звуки каструль і довгі монологи про те, як невістка зруйнувала господарство.
— Валерочко, подивися – у шафі всього три каструлі! Невже нормальна господиня може обійтися таким мінімумом?
Лариса мовчки збиралася на роботу, в офісі хоча б можна було знайти хоч якийсь спокій.
— А шпалери в коридорі давно треба змінити. Але це треба руками працювати, а не в телефоні сидіти!
Лариса стримувала гнів. Дні до від’їзду свекрухи тяглися. Але Тетяна Володимирівна явно не поспішала їхати.
— Як я можу залишити сина в таких умовах? — жалібно зітхала вона, коли Лариса обережно поцікавилася планами. — Його дружина цілі дні на роботі, холодильник порожній, порядок не наведено!
— У нас є доставка продуктів, — намагалася пояснити Лариса. — І раз на тиждень приходить клінінгова служба.
— Боже мій! — зітхнула свекруха, закочуючи очі. — Сучасні жінки зовсім розледачіли! У наші часи ми все робили власноруч.
Наприкінці другого тижня Лариса почала відчувати, як повітря у квартирі стає важким. Здавалося, вже не було жодного куточка, де вона могла б сховатися — всюди хазяйнувала свекруха. Усе перекладалося, усе змінювалося місцями. Начебто безневинно, але від цього нав’язливо відчувався чужий вплив.
— Я ж для вас стараюся! — часто повторювала Тетяна Володимирівна. — Ось, суп зварила. Справжній, наваристий, не те що твої пакетики.
Валера, як завжди, жив у своєму світі. Його мати годувала його улюбленими стравами, прасувала сорочки, вигадувала щось на кшталт «творчої атмосфери» для сина. Вони сиділи вечорами за кухонним столом, обговорюючи його дитинство, ніби час зупинився. Лариса в ці моменти мовчки йшла до спальні з ноутбуком. Робота — ось де її цінували. Там вона була потрібною, важливою. Тут, удома, вона дедалі більше ставала невидимою.
Але одного дня все змінилося. Лариса повернулася пізніше, ніж зазвичай. Проєкт потребував доопрацювання. Коли вона зайшла на кухню, світло вже горіло, а Тетяна Володимирівна щось готувала.
— А, з’явилася! — сказала свекруха, відклавши ополоник. — Ми тут із Валерою розмовляли…
Лариса відчула, як її щелепи стиснулися. Ці розмови зі свекрухою завжди закінчувалися чимось, що підкошувало її сили.
— Синочок сказав, що ти отримуєш непогані гроші. А я тут подумала… може, ви мені знімете квартирку неподалік? Щоб я могла наглядати за вами…
Лариса завмерла. У скронях застукало. Її роздратування повільно перетікало в лють.
— Вибачте, що? — голос її здригнувся, вона стиснула руки в кулаки. — Ви хочете, щоб я оплачувала вам квартиру?
— А що тут такого? — свекруха спокійно розправила плечі, не звертаючи уваги на її обурення. — Ти ж заробляєш! А я буду за вами наглядати, готувати…
— Мам, може, не зараз? — Валера спробував втрутитися, його голос був м’яким, майже як прохання. — Лариса втомилася.
— Звичайно, втомилася! — підхопила Тетяна Володимирівна. — Ось і кажу – треба щось змінювати! А ще… — вона розчинила дверцята холодильника, — тут зовсім порожньо. Ти в магазин заходила?
— Не встигла, — Лариса сіла на стілець, виснажена до краю. — Важливий проєкт, довелося затриматися.
— Голодом морити батьків зібралася? — Тетяна Володимирівна пронизала її поглядом.
— У нас є доставка, — Лариса повернулася до Валери. — Замов що-небудь, будь ласка.
— Доставка?! — обурилася свекруха, вказуючи на Ларису. — Знову ця шкідлива їжа? Ні вже! Жінка повинна готувати сама!
Лариса поглянула на Валеру, сподіваючись на хоч якусь підтримку. Але він лише ворухнувся на стільці, ніби намагаючись уникнути зайвих слів.
— Ну, Лар, може, справді щось приготуєш? Мам, ти ж бачиш, вона працює…
— Не втручайся! — різко відрізала свекруха. — Жінка повинна дбати про сім’ю! А вона тільки про роботу думає.
Лариса зрозуміла, що далі так не буде. Але тієї ночі вона вирішила не сперечатися.
Лариса повільно видихнула, ніби все в її тілі раптом стало на свої місця. У грудях щось стиснулося, і в ту ж секунду пролунав хрусткий звук – ніби лопнула нитка терпіння.
— Знаєте що? — Лариса підвелася з місця, ніби важкий тягар спав із плечей. — Я справді багато працюю. Тому що хтось повинен оплачувати рахунки, поки ваш син шукає себе в цьому «творчому процесі».
— Як ти розмовляєш із матір’ю?! — обурилася Тетяна Володимирівна, її очі округлилися від здивування.
— А як ви розмовляєте зі мною? — Лариса підвищила голос, не стримавши емоцій. — Ви без запрошення заявилися, командуєте тут, кожен мій крок під мікроскопом. А тепер ще й квартиру хочете від мене?
— Лар, ну навіщо ти так… — Валера, як завжди, пробурмотів щось незрозуміле.
— Ти взагалі мовчи! — Лариса розвернулася до чоловіка, дивлячись на нього так, що він майже зіщулився. — Чотири місяці я терплю твої метання, оплачую твої забаганки, утримую сім’ю! А ти навіть мене захистити не можеш?
— Донечко, ти що розійшлася? — Тетяна Володимирівна спробувала схопити її за руку, як завжди, бажаючи втішити.
— Не називайте мене донькою! — Лариса відсмикнула руку з таким відчаєм, що сама здивувалася. — Я вам не донька. Я – банкомат, який має всіх годувати та мовчати.
Валера підскочив зі стільця, ніби ошпарений:
— Ларисо, припини істерику! Мама ж хоче як краще…
— Краще? — Лариса гірко засміялася, майже крізь сльози. — Знаєш, що для мене «краще»? Знайти роботу! Стати чоловіком, а не ховатися за мамину спідницю!
— Ти зовсім з глузду з’їхала?! — Валера обурився, ніби щойно почув смертельне звинувачення.
— Авжеж! — Лариса схопила свою сумку, так що вона зіслизнула з плеча, і попрямувала до виходу. — Тому що я втомилася! Втомилася бути поганою дружиною, яка не готує. Втомилася бути поганою невісткою, яка працює. Втомилася слухати твої скарги про «творчість» і мамине нудне моралізаторство!
Вона вилетіла в коридор, не чекаючи відповіді. Натягнула куртку, а позаду пролунали обурені вигуки свекрухи й тупіт чоловіка.
— Ти куди? — Валера схопив її за лікоть, намагаючись утримати.
— Туди, де мене цінують, — Лариса розчинила двері. — В офіс. Там хоча б платять за мою працю, а не докоряють кожним шматком хліба.
— Ларисо! А вечеря? — крикнула з кухні свекруха.
— Замовте доставку! — Лариса, не озираючись, поспішала сходами. — За мій рахунок, як завжди!
Холодне вечірнє повітря трохи остудило її гнів. Лариса дістала телефон – п’ятнадцять пропущених від Валери. Вона вимкнула його, як завжди, коли не хотіла слухати.
В офісі горіло світло, команда теж затрималася. Лариса піднялася на свій поверх, де за скляними дверима виднілася знайома постать.
— Кава? — Дмитро, керівник проєкту, простягнув їй стакан із гарячим напоєм. — Я бачив, як ти повернулася.
Лариса вдячно кивнула. Дмитро, як завжди, знав, що їй потрібно. Будь то допомога зі звітом чи просто чашка кави після важкого дня.
— Проблеми вдома? — запитав він обережно, дивлячись на неї.
— Вже ні, — Лариса зробила ковток. — Здається, я щойно зруйнувала свій шлюб.
Дмитро сів на край столу, його погляд був уважним, але не осудливим.
— Знаєш, іноді щось потрібно зруйнувати, щоб побудувати нове.
— Наприклад, кар’єру? — Лариса усміхнулася, але в цьому сміху не було радості.
— Наприклад, життя, — Дмитро простягнув їй папку. — До речі, пам’ятаєш, ми говорили про підвищення? Місце керівника відділу звільнилося…
Лариса розгорнула папку, і її рука здригнулася. Підвищення. Це була саме та ціль, до якої вона йшла останні кілька років. І ось тепер, коли вдома все руйнується…
Телефон знову завібрував. Валера. Лариса натиснула «відхилити» й подивилася на Дмитра.
— Дай мені час до завтра. Треба дещо вирішити.
У квартиру Лариса повернулася лише за північ. На кухні знову горіло світло. Тетяна Володимирівна сиділа за столом. Валера нервово ходив коридором.
— З’явилася! — сплеснула руками свекруха. — Ми тут з розуму сходили, а ти…
— Ви вже повечеряли? — холодно запитала Лариса, знімаючи куртку.
— Яка вечеря?! — обурилася Тетяна Володимирівна. — У нас істерика, а ти…
— У магазині є доставка, — Лариса подивилася на них обох. — У вас обох є гроші. Могли б і замовити.
Тетяна Володимирівна ледь не задихнулася від обурення. Такої нахабності від невістки вона явно не очікувала.
— Лар, ну навіщо так різко? — пробурмотів Валера, ніби сам не розумів, що відбувається. — Мама хвилювалася…
— А про мене хтось хвилювався? — Лариса розвернулася до чоловіка, її очі спалахнули гнівом. — Чотири місяці я тягну цей віз. Працюю, плачу за квартиру, терплю ваші докори. А ти що зробив? Мій чоловік, «творець», — і весь цей час ховався в тіні.
— Я шукаю себе…
— Ні, дорогий. Ти ховаєшся. За моєю спиною, за маминим фартухом. Від відповідальності, від справжнього життя. Ти вічно в пошуках, а життя минає, хіба не так?
— Як ти розмовляєш із чоловіком?! — схопилася Тетяна Володимирівна, наче хтось дав їй ляпаса.
— А як ви розмовляєте зі мною? — Лариса стояла, стискаючи кулаки. — Даремно я, напевно, повернулася сьогодні. Все одне й те саме! — Вона схопила сумку з гачка і швидко застебнула куртку. — Якщо чекаєте вечерю — готуйте самі. Я йду.
— Куди? — Валера, як завжди, перегородив шлях. Не хотів її відпускати. Але у Лариси не залишилося більше сил на поступки.
— Туди, де мене поважають, — спокійно відповіла вона і, не чекаючи відповіді, вийшла.
Тетяна Володимирівна застигла з відкритим ротом, ніби не могла повірити в те, що відбувається. Вона, мабуть, чекала, що Лариса почне виправдовуватися чи просити вибачення. Але Лариса нічого не сказала. Вона просто вийшла — і все. А за її спиною грюкнув останній акорд.
Тиждень Лариса жила в готелі неподалік від офісу. Робота над проєктом вимагала зосередженості, і вона не могла дозволити собі відволікатися. Телефон розривався від дзвінків Валери, але вона не відповідала. Як давно їй не було так спокійно!
У п’ятницю ввечері у двері готельного номера постукали. Лариса встала, подивилася в вічко. Валера. Він виглядав виснаженим, неголеним. Від нього пахло дощем і якоюсь дивною тяжкістю. Він, здається, нічого не їв.
— Мама поїхала, — сказав він без привітання, ніби це все, що вона повинна була почути. — Повернешся?
— До чого? — втомлено запитала Лариса. — До твоїх пошуків себе? До маминих повчань? Чи ти хочеш, щоб я повернулася і продовжувала все оплачувати?
— Я влаштувався на роботу, — сказав Валера, опустивши очі. — У книжковий магазин. Буду писати вечорами.
— Чудово, — кивнула Лариса. — Рада за тебе.
— Ти навіть не спитаєш, чому?
— Бо припекло? Нікому готувати, прати, платити за квартиру? — відповіла Лариса, не приховуючи сарказму.
Валера мовчав, як завжди. Він щось намагався сказати, але слів не знаходив. За його спиною промайнула знайома постать — Дмитро. Він йшов коридором із папками в руках. Побачивши Ларису, кивнув і пройшов повз, наче нічого не сталося.
— Значить, правда, що казала мама, — тихо процідив Валера, не піднімаючи очей. — У тебе роман із начальником?
Лариса подивилася на нього й кивнула, але нічого не сказала. Єдине, чого їй хотілося — це піти, швидко і не оглядаючись.
— Ні, — сказала вона нарешті. — У мене роман із роботою. Там мене цінують, поважають і не докоряють кожним шматком хліба.
Валера зітхнув і, здається, вирішив, що це його шанс сказати бодай щось.
— Пробач, — раптом видихнув він. — Я був слабаком. Ховався за твоєю спиною, за маминим захистом… Почнімо все спочатку?
Лариса дивилася на нього й відчувала лише втому. Це не була трагедія. Це була буденність, із якою їй довелося зіткнутися. Любов пішла не сьогодні, не вчора. Вона зникала поступово, у кожному його погляді, у кожному мовчазному моменті, коли він не міг її підтримати.
— Ні, Валеро, — спокійно сказала вона. — Пізно. Я подала на розлучення.
— Що?! Коли?! — його голос здригнувся від здивування.
— Сьогодні вранці, — Лариса не відвела погляду. — І ще — я прийняла підвищення. Тепер я керівник відділу. А, так, квартира моя, тож збирай свої речі якомога швидше.
Валера зблід, ніби земля під ногами провалилася.
— Значить, все-таки начальник… — прошепотів він, на мить завмираючи.
— Значить, все-таки робота, — відрізала Лариса. — Бо якщо чоловік не може захистити свою дружину навіть від власної матері — він не чоловік.
Минав місяць, і Лариса сиділа у своєму новому кабінеті. Документи на столі, чашка з кавою, трохи потерта фотографія на полиці. Це була фотографія з корпоративного заходу — команда відділу, всі усміхаються, навіть вона сама. Вперше за довгий час.
Задзвонив телефон. Тетяна Володимирівна. Лариса, не вагаючись, натиснула «відхилити». Усміхнулася. Деякі історії потрібно завершувати, щоб розпочати новий розділ.
— Мабуть, Новий рік тобі доведеться зустріти без мене, — сказав чоловік, навіть не підозрюючи, який сюрприз на нього чекає