Матвій розгубився. Здавалося б, гостей сьогодні не чекали. Лєна б його попередила. Але у передпокої стояла валіза. І ще рюкзак.
Матвій роззувся. Звичним рухом повісив на гачок легку куртку й уже збирався пройти до кімнати, щоб з’ясувати у Лєни, що відбувається. Та раптом зупинився, як укопаний.
Він упізнав ту валізу. І рюкзак теж. Це були його речі. Колись, багато років тому, він приїхав із ними до цього міста. А потім, через рік, переїхав до Лєни, перевозячи в них усе своє не багатство.
Матвій стояв мовчки. Липкий страх, що народився в душі, обпік його зсередини.
«Невже все?» — з острахом подумав він.
Він зайшов до кімнати, де його чекала Лєна.
— А чия це валіза? — спитав Матвій, іще не вірячи в те, що відбувається.
— Твоя. Забирай свої речі й іди. Ти тут більше не живеш, — спокійно відповіла дружина, але Матвій бачив, як нелегко їй це дається.
— Лєна, що відбувається? Ти можеш мені пояснити? — прохрипів Матвій.
— Можу, але не хочу. Немає бажання. Мені набагато цікавіше почути, що ти можеш мені сказати.
— Сказати? Про що ти? — голос зрадницьки зламався, став чужим.
— Так… Я ж думала, що в тебе вистачить сміливості самому мені все розповісти. Особливо тепер, коли мені вже все відомо.
Матвій мовчав. У горлі пересохло. У грудях шалено калатало серце.
— Пам’ятаєш, п’ятнадцять років тому, коли ти переїхав до мене, я сказала, що зможу пробачити все, крім зради? — Лєна говорила сумно.
— Пам’ятаю, — ледь чутно вимовив Матвій.
Йому стало спочатку холодно, потім гаряче. Що вона має на увазі? Про що це вона?
— І я прощала, — продовжила Лєна. — Я тобі все прощала. І коли ти цілий рік сидів без роботи, пояснюючи це тим, що не знаходиш «гідної». Тоді я працювала у дві зміни, брала підробітки, щоб нам трьом вистачало на життя. Єва тоді ще маленькою була, небагато їй потрібно. Але я дуже старалася, щоб моя родина ні в чому не мала потреби. І терпляче чекала, коли ти почнеш приносити додому гроші.
Я пробачила й тоді, коли ти збрехав про спадок, сказавши, що твої батьки все ще за життя подарували молодшій сестрі. А насправді ти сам відмовився від своєї частки на її користь. Я не жадібна, Матвію. Мені нічого твого не потрібно було. Ніколи. У мене все є. Але чомусь ти вирішив збрехати. Я і це пробачила. Можливо, в тебе були на це свої причини.
Я прощала й те, що ти забував вітати з днем народження мене і нашу доньку. В тебе завжди були якісь важливіші справи. Пробачила ревнощі до мого колеги, через які ти влаштував скандал на моєму ювілеї в ресторані. Я навіть пробачала відсутність уваги до мене в останні роки. Але зради — ні. І ти це знаєш. То навіщо ти зараз тут?
— Я тебе не зраджував, — відчужено мовив Матвій.
— Ні? А як тоді пояснити те, що ти завів коханку саме в той час, коли я дізналася про свою тяжку хворобу?
— Яку коханку? Лєно, про що ти? — Матвій виглядав щиро здивованим.
— Та хто його знає, яку! Тобі краще знати. Напевно, молода й здорова. А не така, як я тепер.
— Лєно, та годі, серйозно? Ти все це вигадала. Я розумію, тобі зараз важко. Але я ж поруч, ми разом переживемо цей період. Ти обов’язково видужаєш. І все в нас буде як раніше. Все буде добре.
— Так, у мене все буде добре, але тільки без тебе. Я впораюся, звісно. Ти ж мене знаєш, Матвію — я сильна. А ти мені тут більше не потрібен. Можеш вирушати куди очі дивляться. Хоча… про що це я? Тебе ж, мабуть, чекає твоя нова любов Галочка. Поїдеш до неї. Візьмеш свою похідну валізу з рюкзаком — і вперед, до нової мрії. Ти ж не вперше поселяєшся у квартирі коханої жінки. Зручно, чи не так?
— Лєно, не лякай мене. Яка ще Галочка? Усе, що ти зараз кажеш — маячня. У моєму колі немає жінки з таким ім’ям. Про кого ти?
— Про ту, що сьогодні мені телефонувала. Вона назвалась Галочкою. І сказала, що кохає тебе. І що ти кохаєш її. І що вам дуже добре разом. І що я маю тебе відпустити.
— А чому ти їй повірила? Хто вона взагалі? Це ж повна нісенітниця! А якби мені хтось подзвонив і сказав, що він твій коханець — я теж мав би одразу повірити? Так?
— А чому б і ні? Ти мене не помічаєш, уникаєш. Удаєш, що я — тінь. А ця жінка відкрила мені очі на причину твоєї поведінки. От і все.
— Якої ще поведінки? Лєно, не вигадуй. Я тебе люблю, як і раніше. Просто зараз у нас непростий період. Твоя хвороба, мої проблеми на роботі… Я ніби загубився. Але в мене нікого немає. Це абсурд!
— Я тебе не тримаю, Матвію. Йди.
— Та не піду я нікуди. Я твій чоловік, я тебе люблю. І нашу доньку теж. Що за дурниці, чесне слово!
— Я все сказала. І знаєш, ця розмова мене втомила. Якщо чесно, думала, що в тебе вистачить сміливості зізнатися й піти гідно. Але, мабуть, це не про тебе.
— Мені нема в чому зізнаватися! — розлютився Матвій.
Він пішов у передпокій, узяв валізу з рюкзаком і заніс їх у кімнату. Потім ліг на диван, схрестивши руки на грудях, і замислився.
Лєна пішла на кухню. Ось-ось мала повернутися донька з тренування — і вони сядуть вечеряти.
— Де? Де той номер? Покажи мені номер, з якого дзвонила ця ненормальна! — Матвій забіг на кухню. Його обличчя було розхристане, а погляд — рішучий.
Лєна всміхнулася.
— Он у телефоні. Забув номер коханої подружки?
— Припини! Ти не можеш мене звинувачувати в тому, чого я не робив!
— Боже, як пафосно й красномовно.
Матвій взяв телефон. Знайшов незнайомий номер і спитав — цей?
— Так. І що? Що ти збираєшся робити?
— Дізнаєшся. Алло! Хто це? Алла? Алла Євгенівна? Це ви дзвонили моїй дружині Лєні? Але навіщо?
— А ти сам не здогадуєшся, Веретін? Як ще я могла помститися тобі за те, що ти відкинув моє кохання? А спосіб, який я обрала — просто чудовий, погодься.
— Алло, Алло Євгенівно, як ви могли? Це ж підло! Я вірний своїй дружині, а ви зробили з мене нікчему! Хто дав вам право втручатися в особисте життя своїх підлеглих?
Лєна з подивом слухала діалог, увімкнений на гучному зв’язку, й не розуміла, що відбувається.
— А я сама собі це право дала. Бо я твоя начальниця. І тому, що я не прощаю тих, хто ігнорує мої бажання. Я до такого не звикла. Ну що, жінка тобі влаштувала сцену? Тепер розбирайся!
— Моє особисте життя вас не стосується. Я більше у вас не працюю. Ляльок на мотузках шукайте деінде, Аллочко-Галочко! — випалив Матвій.
— Ну, зрозуміла тепер, хто це був? Чесно кажучи, я такого й боявся. Занадто вже взяла мене в оборот наша нова шефиня.
— Здивував ти мене сьогодні, Матвію, разом із тією твоєю начальницею. Що в неї в голові? Як можна так поводитись із підлеглими? Деякі люди просто не знають меж. Ну, гаразд — залишайся. Але май на увазі: до першого зауваження! Ой, ти ж знову безробітний! Ну й чоловік мені дістався — безробітний ловелас, — усміхнулася з полегшенням Лєна.
Добре, що Матвій її не зраджував. Непутящий він, звичайно. Але вона його любить — такого, як є. І він її теж, Лєна на це сподівається.
У люті морози в двері стукала боса вагітна жінка