Бабусю, забери мене, благаю!

— Бабусю, забери мене, благаю. Тато знову п’є. Вчора бив мене. Я не хочу тут жити. Будь ласка…

Голос Михайлика тремтів у слухавці. Галина так стисла телефон, що аж побіліли кісточки пальців.

— Мішенько, де тато зараз?

— Спить. На кухні. Я у ванній замкнувся. У мене телефон Вовки з класу. Свій тато у вікно викинув.

— Я їду. Зараз же їду. Сиди тихенько, чуєш?

— Бабусю, він двері заблокував. Щоб я до тебе не втік.

Галина вже натягувала куртку. Руки тремтіли. В голові стукала лише одна думка — встигнути. Тільки б встигнути.

Таксі їхало нестерпно повільно. Кожен світлофор — як вічність. Галина набирала номер Івана. Не відповідає. Знову. Тиша.

Рік тому померла Олена. Її донька. Рак забрав за три місяці. Галина тоді відразу сказала — забере Мішеньку до себе. У неї й кімната є, і пенсія добра. Впорається.

Іван тоді став у дверях. Вже п’яний — ще на поминках.

— Це мій син. Сам впораюся.

Не впорався. Спочатку пив по вечорах — горе заливав. Потім і зранку почав. Роботу втратив. Жив на пенсію своєї матері та залишки допомоги.

Галина приїжджала. Михайлик відчиняв — худий, очі великі. У квартирі — сморід. На столі — порожні пляшки. Іван на дивані — неголений, брудний.

— Михайлик, поїдеш до мене?

— Тато не дозволяє.

— А що тато каже?

— Каже, якщо поїду — мама на тому світі образиться. Що я зрадник.

Покидьок. Маніпулює померлою донькою. Галина пробувала через опіку. Ті приїхали — Іван зустрів тверезий. Квартиру прибрав. Михайлик вбрав.

— У нас усе добре. Правда, сину?

Михайлик кивав. Що йому залишалося?

Телефон задзвонив. Незнайомий номер.

— Це Вова. Однокласник Михайлика. Він просив подзвонити. Сказати, що батарея сідає.

— Дякую, Вово. Дуже дякую.

Під’їзд. Третій поверх. Галина підіймалась, хапаючись за поруччя. Серце калатало. Лише б не пізно.

Двері зачинені. Дзвінок. Тиша. Стукає.

— Іване! Відкрий! Це я!

Нікого. Або прикидається, що немає вдома.

Галина набрала 112.

— Поліція? У мене онук замкнений з п’яним батьком. Дитина дзвонила, просила допомоги. Адреса…

Чекати довелося двадцять хвилин. Двадцять нескінченних хвилин. Сусіди визирали. Перешіптувались. Галині було байдуже.

Поліція приїхала — двоє молодих. Постукали. Подзвонили.

— Громадянине, відкрийте! Поліція!

Тиша.

— Зламайте двері, — Галина не витримала. — Там дитина!

— Бабусю, ми не можемо просто так…

— Він б’є його! Хлопчик замкнений!

Поліцейські переглянулись. Один пішов по інструмент.

Замок піддався на третій раз. Двері вперлись у щось. Точно — стелаж.

Протиснулись. У квартирі — сморід: перегар, бруд, гниль. На кухні — Іван. На підлозі. Хропе.

— Мішенько! — Галина кинулась шукати.

Ванна замкнена зсередини.

— Мішенько, це бабуся! Відкрий!

Клацання замка. Двері прочинилися. Хлопчик сидів у кутку, обіймаючи старого плюшевого ведмедика. Того самого, якого Олена подарувала йому в три роки.

Синець під оком. Розбита губа. Футболка розірвана.

— Бабусю…

Галина опустилась на коліна. Обійняла. Михайлик вчепився в неї та заплакав. Тихо, стиха. Як плачуть діти, які бояться шуму.

— Все, любий. Все. Я тебе забираю.

Поліцейські розбудили Івана. Той мугикав, не розуміючи, що відбувається.

— Ваше прізвище?

— А ви хто такі? Якого біса в моєму домі?

— Надійшов сигнал про домашнє насильство.

Іван підвівся. Захитався. Побачив Галину з Михайликом.

— А, приперлася. Внучка забрати хочеш? Не віддам!

— Громадянине, заспокойтеся.

— Це мій син! МІЙ! Зрозуміло?

Спробував підвестись. Знову впав.

— Та забирай його до себе, — раптом буркнув він до Галини. — Все одно мені з ним хріново. Кричить постійно. Їсти просить.

— Тату… — Михайлик стиснувся.

— Заткнись! Через тебе мама померла! Народила тебе — і здоров’я втратила!

Галина закрила Михайлика собою.

— Досить! При дитині!

— Дитина… Тягар він, а не дитина. Забирай. Мені легше буде.

Поліцейські складали протокол. Галина збирала речі Михайлика. Трохи — кілька футболок, джинси. Підручники. Ведмедик.

— Документи де? — спитала в Івана.

— Звідки мені знати? Десь валяються.

Знайшла в шухляді столу. Свідоцтво про народження. Медичний поліс. Усе.

На вулиці Михайлик вдихнув на повні груди. Наче цілий рік не дихав.

— Поїхали додому, — сказала Галина.

— До тебе?

— До нас. Це тепер і твій дім також.

У таксі Михайлик мовчав. Дивився у вікно. Галина тримала його за руку. Худа, холодна долонька.

Вдома першою справою — у ванну. Поки Михайлик мився, Галина готувала вечерю. Просту — макарони з сиром. Чай з печивом.

Михайлик їв мовчки. Жадібно. Коли востаннє нормально їв?

— Завтра поїдемо в травмпункт. Треба подивитися на синець.

— Не треба, бабусю. Само пройде.

— Треба, Мішенько. І до школи зайду. Поговорю з вчителями.

— Я давно не був. Мабуть, місяць.

— Нічого. Наздоженемо.

Спати вклала в кімнаті Олени. Так і стояла — неторкана. Галина тільки постелила свіже простирадло.

Михайлик ліг. Притиснув до грудей ведмедика.

— Бабусю, а тато за мною прийде?

— Не прийде. Я не дозволю.

— А якщо суд? Він же батько.

— Не хвилюйся. Я все вирішу. Спи.

Вночі чула — плаче. Тихо, в подушку. Хотіла зайти — не стала. Хай виплачеться.

Зранку поїхали в травмпункт. Потім у службу в справах дітей. Там Галину знали — не вперше приходила.

— Забрали-таки?

— Забрала.

— Документи давайте. Тимчасову опіку оформимо. А далі — побачимо.

Два тижні пролетіли швидко. Галина ходила до школи, домовлялась з учителями. Михайлик почав займатись з репетитором — багато пропустив.

Іван не з’являвся. Не дзвонив. Наче й не мав сина.

Михайлик змінювався. Перестав здригатися від різких звуків. Почав усміхатися. Рідко, але щиро.

Готували разом. Галина вчила пекти млинці — Олена в дитинстві любила.

— У мене не виходить, бабусю. Прилипають.

— Вийде. Сковорідку краще розігрій.

Вечорами читали. Галина — вголос. Михайлик слухав, згорнувшись на дивані. Як кошеня.

Минув місяць. Субота. Галина місила тісто для пиріжків. Михайлик допомагав — ліпив невміло, але старанно.

— Бабусю, можна спитати?

— Звісно.

— Мама… вона справді через мене захворіла?

Галина зупинилась. Витерла руки.

— Ні, сонечко. Ні в якому разі. Мама сама захворіла. Ніхто не винен. Ні ти, ні тато, ніхто.

— Тато казав…

— Тато казав з горя. І з-під горілки. Не слухай. Мама тебе любила понад усе. Ти був її щастям.

Михайлик кивнув. Помовчав.

— Бабусю, дякую, що забрала. Я більше не хочу туди. Ніколи.

Галина обійняла онука. Притисла до себе. Михайлик уткнувся обличчям у фартух.

— І не треба. Ти тепер зі мною. Назавжди.

— А якщо тато…

— Не прийде. А якщо прийде — я не віддам. Обіцяю.

Увечері сиділи на кухні. Пили чай з пиріжками. За вікном падав сніг. Перший у цьому році.

— Знаєш, що мама казала? — Галина усміхнулась. — Що перший сніг — до щастя.

— Справді?

— Справді. Вона завжди раділа першому снігу.

Михайлик дивився у вікно. На обличчі — тінь усмішки.

— Бабусю, а можна я завтра на ковзанку піду? Хлопці з класу кличуть.

— Звісно можна. Тільки ковзани знайти треба. У комірчині десь були.

Нормальне питання. Звичайне. Про ковзанку, про друзів. Не про страх. Не про біль.

Галина дивилася на онука і думала — впораємось. Виросте. Вивчиться. Забуде той кошмар.

Не забуде, звісно. Але навчиться жити. Попри все.

За вікном падав сніг. Перший сніг. До щастя.