Недільний обід у свекрухи завжди був для мене випробуванням. Ми з Андрієм приходили до цієї квартири в сталінському будинку раз на два тижні — традиція, яку не можна було порушити. Як казала Ніна Петрівна: «Син має навідувати матір».
Цього разу на столі красувався наваристий борщ у старій супниці з блакитною каймою, котлети на овальній тарілці та соління у кришталевій вазочці — все як завжди. Але щось у повітрі відчувалося не так. Може, це було передчуття?
— Ніночко Петрівно, борщ просто чудовий, — я намагалася, як завжди, бути ввічливою.
Свекруха стиснула губи, ніби почула не похвалу, а образу:
— У мене завжди добрий борщ. Я, знаєш, сорок років його варю.
Андрій мовчки жував котлету, втупившись у тарілку. Він завжди так робив — занурювався в їжу, щоб не брати участі у наших натягнутих розмовах.
— Андрійку, я вчора Зінаїду Михайлівну зустріла, — заговорила свекруха, наливаючи компот. — Її племінниця квартиру продає. Двокімнатна, гарна, у нашому районі.
— Мамо, ми ж обговорювали вже… — почав чоловік, але Ніна Петрівна не дала йому договорити.
— Я не розумію, чого ти чекаєш? Ця квартира тобі тимчасово дісталася. Сам же знаєш, дядько Вітя її тобі пожити залишив.
Ці слова вдарили мене під дих. Тимчасово? Ми живемо там уже п’ять років. Я кожну стіну перекрасила, квіти на підвіконнях виростила, фіранки сама пошила…
Я поглянула на чоловіка. Він продовжував жувати котлету, ніби не почув слів матері. Або… ніби погодився з ними? Від цієї думки кров відлила від обличчя.
— Ніночко Петрівно, але ми ж… — почала я, але чоловік раптом відсунув тарілку і встав.
— Мамо, нам пора. Завтра рано на роботу.
Коли ми прощалися, свекруха міцно обняла сина і холодно кивнула мені. В її очах читалося: «Ти тут ненадовго, дівчинко».
Сходами ми спускалися мовчки. І тільки зараз я зрозуміла — мене ранили не слова свекрухи. Мене вбило мовчання чоловіка.
Розмова в тиші
Андрій завів машину, але музику не вмикав. Зазвичай він одразу тягнувся до магнітоли, ставив свої улюблені пісні вісімдесятих, а сьогодні — тиша. Тільки шелест шин по асфальту і вітер за вікном.
Я дивилася на будинки, що пропливали повз, на вечірні вікна, за якими вгадувалися чиїсь життя. Цікаво, там теж люди почуваються тимчасовими гостями? Чи у них все справжнє?
Горло стиснуло, але плакати не хотілося. Усередині була порожнеча — дивне відчуття, ніби я падаю кудись, але не можу досягти дна.
— Андрію, — мій голос пролунав несподівано спокійно. — Ти справді вважаєш, що я живу у тебе тимчасово?
Він здригнувся, міцніше стиснув кермо:
— Марино, ну що ти починаєш? Мама просто так сказала, не вигадуй.
— Вона сказала, що квартира тобі дісталася тимчасово. Це правда?
Ми зупинилися на світлофорі. Червоне світло залило його обличчя, і воно стало чужим, незнайомим.
— Дядько Вітя… він справді сказав, що я можу там пожити, поки не вирішу, що робити з квартирою далі, — нарешті промовив Андрій.
— П’ять років тому це було, — тихо сказала я.
— Та яка різниця? — він роздратовано вдарив по керму. — Живемо ж! Що ти причепилася?
Зелене світло, машина смикнулася вперед. А в мене всередині щось обірвалося. П’ять років я вважала, що у нас є дім. Наш дім. А виявилося — я просто гостя в чужій квартирі.
— Я все розумію, — прошепотіла я, дивлячись у вікно.
— Та нема чого тут розуміти! — відмахнувся Андрій і увімкнув музику, ніби ставлячи крапку в розмові.
Решту шляху ми їхали мовчки. Мені здавалося, що між нами не метр простору, а ціла прірва. І я не знала, як її подолати.
Коли ми підіймалися у квартиру, я раптом поглянула на неї іншими очима. Тимчасова. Чужа. І я в ній — теж тимчасова.
Чужі стіни
Через три дні задзвонив дверний дзвінок. Я саме закінчувала прибирання, стояла посеред кімнати з ганчіркою в руках.
— Ніночко Петрівно? — здивувалася я, відчиняючи двері. — А ми вас не чекали.
— Хіба я повинна попереджати, щоб навідати сина? — вона пройшла повз мене, навіть не роззуваючись. У руках у неї була якась тека з паперами.
Свекруха кинула сумку на диван і почала оглядатися, як ревізор. Її погляд чіплявся за кожну дрібницю — за мої улюблені фотографії в рамках, за нові штори, які я повісила місяць тому, за горщики з фіалками.
— Що це таке? — вона кивнула в бік нового журнального столика. — Куди поділи старий?
— Він зламався, Ніно Петрівно. Ніжка тріснула, ми…
— Без дозволу викидаєте речі? — перебила вона. — А це що за безлад?
Вона вказала на стос книг біля дивана — мої улюблені романи, які я перечитувала перед сном.
Щось усередині мене почало закипати. П’ять років я терпіла її зауваження, її погляди, її мовчазне несхвалення. П’ять років я намагалася бути гарною невісткою — і все дарма.
— Ніно Петрівно, але це наш дім, — сказала я тихо.
— Ось саме про це я й прийшла поговорити, — вона дістала з теки якісь папери. — Вітина квартира. Треба вирішувати, що з нею робити далі.
— Андрій буде ввечері, — я намагалася говорити спокійно.
— А я з тобою хочу поговорити, — вона раптом підійшла ближче. — Дівчинко моя, зрозумій правильно. Ти тут, бо я дозволила. Бо мій син тебе сюди привів. Але рано чи пізно…
— Ви не маєте права! — слова вирвалися самі собою. Я навіть не впізнала свій голос — дзвінкий, твердий. — Це наш дім! Мій і Андрія!
Вона відступила, явно не очікуючи такого опору.
— Ти тут, бо я дозволила! — її голос затремтів. — Думаєш, надовго? Помиляєшся. Я свого сина знаю краще, ніж ти. Він завжди повертається додому.
Порожня вішалка
Я розповіла Андрію про візит його матері, коли він повернувся з роботи. Очікувала підтримки, розуміння. Але він тільки втомлено махнув рукою:
— Ти все не так зрозуміла. Мама просто переживає за нас.
— Вона сказала, що я тут, бо вона дозволила! — у моєму голосі дзвеніли сльози.
— Марино, ну досить уже! — майже крикнув він. — Весь вечір зіпсувала!
Вранці він поїхав, навіть не попрощавшись. На вішалці в передпокої не залишилося його куртки. Він забрав її з собою, ніби даючи зрозуміти — може не повернутися.
Я довго сиділа на кухні, дивилася, як закипає й вимикається чайник. Потім раптом рішуче встала й пішла до спальні.
Дістала валізу з-під ліжка, відчинила шафу. Руки самі складали речі — акуратно, методично, без поспіху. Футболки, джинси, светри. Моє життя вмістилося в одну валізу. Як і належить тимчасовій людині.
Я склала свої книги, фотографії в рамках, улюблену чашку. Подивилася на фіалки на підвіконні — їх доведеться залишити.
Сльози текли по обличчю, капали на речі, але я їх не витирала. Нехай. Це останні сльози, які я проливаю в цих стінах.
Дивно, але разом із болем прийшло якесь полегшення. П’ять років я жила з відчуттям, що маю заслужити право бути тут. П’ять років намагалася стати гарною дружиною, гарною невісткою. А виявилося — весь цей час я була просто гостею. У якої в будь-який момент могли забрати пропуск.
Я сіла на закриту валізу й оглянула кімнату. Скільки вечорів ми провели тут з Андрієм? Скільки розмов, скільки планів на майбутнє? Я вірила, що будую свій дім. А виявилося — просто прикрашала чужий.
Коли я зачинила вхідні двері, то не обернулася. Навіщо? Це ніколи не було моїм домом. І тепер я це нарешті зрозуміла.
На вулиці мрячив дрібний дощ. Я йшла подвір’ям із валізою й відчувала, що з кожним кроком стаю легшою. Більше не потрібно прикидатися. Більше не потрібно боятися. Я сама зробила вибір.
Точка неповернення
Я сиділа в маленькому кафе неподалік від вокзалу. Не знала, куди поїду, просто чекала, коли рішучість переважить страх. Уже втретє замовляла чай — аби тільки не вигнали.
Телефон дзвонив без упину. Андрій. Двадцять пропущених. Я не брала слухавку — що тут казати? Все й так зрозуміло.
Коли він з’явився у дверях кафе, я не здивувалася. Звісно, він мене знайшов — знає мої звички, знає, що я завжди приходжу сюди, коли мені зле.
Андрій сів навпроти. Обличчя змарніле, очі червоні. У руках якась тека.
— Я був у мами, — сказав він замість привітання.
Я мовчала. Що ж, отже, свекруха мала рацію. Він повернувся додому.
— Поговорив із нею, — продовжив Андрій, дивлячись мені в очі. — Серйозно поговорив. Уперше в житті.
Він поклав на стіл теку і відкрив її. Усередині були якісь документи.
— Дядько Вітя залишив мені квартиру, — голос Андрія затремтів. — Не тимчасово. Назавжди. Ось дарча. Мама знала. Завжди знала.
Я непорозуміло дивилася на папери.
— Чому ж тоді…
— Бо вона боялася, — він узяв мою руку. — Боялася, що якщо в мене буде своє житло, вона втратить контроль. Вона завжди… завжди так робила.
Я мовчала, переварюючи почуте.
— Марино, — Андрій стиснув мою долоню. — Пробач мені. Я не хочу, щоб ти жила в страху. Це має бути наш дім. Тільки наш.
Його голос звучав інакше — твердо, впевнено. Ніби він уперше заговорив як дорослий чоловік, а не як хлопчик, що боїться матір.
— А Ніна Петрівна? — тихо спитала я.
— Мама приходитиме в гості, коли ми її запросимо, — він слабо посміхнувся. — Мені тридцять п’ять, Марино. Пора навчитися казати «ні».
Я дивилася йому в очі й бачила там щось нове. Рішучість? Силу? Я не знала, чи можна цьому вірити. Стільки разів уже обпікалася.
— Я не хочу повертатися туди, — сказала я тихо.
— Тоді давай знайдемо нове місце, — він не відпускав моєї руки. — Тільки наше. Без минулого. Без привидів.
Свої стіни
Минуло три місяці. Маленька двокімнатна квартира на околиці міста стала нашим новим домом. Не престижний район, не євроремонт, зате тільки наше. Купили на гроші від продажу тієї, «дідусевої» квартири.
Андрій розвішував книжкові полиці, а я намагалася придумати, як розставити квіти на підвіконнях. Фіалки ми все-таки забрали — Андрій сам їх упакував, коли ми переїжджали.
— Марино, пакети з цвяхами не бачила? — спитав він, притримуючи полицю.
— У коробці з інструментами, — відповіла я, розправляючи нові штори. — Подивись, як гарно виходить!
Штори були світло-зелені, з дрібним малюнком — саме такі, які я давно хотіла. У старій квартирі здавалося, що вони не впишуться. А тут — саме те. Тепер, коли сонце проходить крізь них, кімната наповнюється теплим зеленкуватим світлом.
Ми вовтузилися до пізнього вечора. Розставляли книги, вішали фотографії, сперечалися, куди поставити диван. І вперше за довгий час я почувалася по-справжньому вдома.
Коли задзвонив телефон, я не одразу зрозуміла, що це свекруха. Ми не спілкувалися з того дня.
— Андрійку, це правда, що ви переїхали? — її голос звучав ображено.
Андрій запитально поглянув на мене. Я кивнула й простягнула руку.
— Ніно Петрівно, доброго дня, — сказала я спокійно. — Так, ми тепер живемо окремо. Приїжджайте на вихідних, якщо хочете. Чаю поп’ємо.
Пауза. Я майже бачила, як вона здивовано підіймає брови.
— Що ж, — нарешті промовила свекруха. — Може, й приїду. Подивлюся, що ви там собі влаштували.
— Приїжджайте, — повторила я. — Тільки зателефонуйте заздалегідь, добре?
Не чекаючи відповіді, я відключилася й повернула телефон Андрію. Він усміхнувся і притягнув мене до себе:
— Знаєш, я пишаюся тобою.
— Поки що рано пишатися, — я притулилася до його плеча. — Подивимося, як піде далі.
Увечері ми сиділи на підлозі посеред вітальні, їли піцу прямо з коробки й пили шампанське з чайних чашок — бокали ще не розпакували. За вікном шумів дощ, а нам було тепло й затишно.
Я більше не почувалася тимчасовою. Вперше за багато років я точно знала — це мій дім. Справжній. І ніхто більше не зможе його в мене забрати.