— Мамо, ми почнемо чи ні? — нетерпляче випалив хтось із зали, — у мене зустріч через годину, центр міста, сам розумієш.
Ольга відсмикнула рукав шовкової блузки; на її зап’ястку зухвало спалахнув браслет.
Анна Павлівна повільно провела поглядом по дітях. П’ятеро. Четверо дивилися на неї так, ніби вже стояли на пероні й чекали потяга до розкішного майбуття. Лише найменший, Кирило, сидів збоку, мовчав і просто був поруч.
У пам’яті Анни спливла картина: три роки тому їй робили операцію на серці, а Ольга навіть не з’явилася.
«Мамусю, ніяк, — цвірінькала зі слухавки, — у нас сьогодні прийом у посольстві, всі будуть, ти не хочеш, щоб я втратила зв’язки?» Зв’язки, звісно.
— У всіх справи, Олю, — втрутився Петро, чинно підправляючи краватку. — У мене на кону велика угода, але ж для такого приводу… Мамо, ти знаєш, ми тебе любимо.
Він підморгнув тим самим оком, яким рік тому кликав її в «безпрограшний» бізнес на равликах під Києвом: просив великі гроші, а коли вона відмовила, кричав, що мати душить його ініціативу.
— Авжеж знаю, Петю. Я все життя це відчуваю.
Ірина на краю дивана голосно зітхнула.
— Хотіла б я ваші проблеми. Угоди, зустрічі… А в мене іпотека, діти хворіють, чоловік заробляє копійки. Не знаю, чим платити наступного місяця.
У відповідь Анна згадала, як минулої зими, з гіпсом на нозі, благала Ірину привезти їй продукти.
«Мам, я б рада, але в мене депресія, сил немає вийти з дому», — схлипувала донька. За два дні на її сторінці з’явилося фото з ресторану — усміхнена, рум’яна. Така от «депресія».
Старший Дмитро, як завжди, мовчав. Байдужість висіла на ньому мов броня. Нічого не просив і нічого не давав. Навіть після смерті батька прилетів лише на день — відстояв службу з камінним обличчям, пробурмотів про терміновий проєкт і зник.
Перед Анною лежало п’ять конвертів. Вона провела по них долонею.
— Я не стану втомлювати вас юридичною тарабарщиною, — її голос звучав дивно твердим. — Зробила простіше: у кожному — моє особисте послання.
Вона взяла верхній.
— Ольго, починай.
Донька, переможно всміхаючись, підчепила конверт нігтями з вишневим лаком. Папір, здавалося, не важив нічого. Усмішка здригнулася. Вона різко порвала конверт — на долоню впало дешеве пластмасове дзеркальце. Більше — нічого.
— Що це? — голос її зірвався. Вона перевернула порожній конверт. — Це жарт?
У відбитку дзеркала — власне обличчя: здивоване, гнівне.
— Мамо, що це означає? Де документи?
— Саме те, що я захотіла тобі залишити, доню, — тихо відповіла Анна.
І в пам’яті тут-таки спливла інша ніч. Пів року тому їй стало зле, лікар радив, аби хтось залишився поруч. Вона подзвонила Ользі.
«Мам, я замовлю тобі найкращу доглядальницю з приватної клініки. Так зручніше для всіх. Професіонал краще впорається за мене».
Їй були нестерпні будь-які клопоти: бачити матір слабкою, хворою, нестерпно буденною. Заплатити — й виставити між собою та проблемою чужу людину — ось ідеальна схема.
— Зручніше? — примружилася тоді Анна Павлівна. — Кому саме, доню?
Ольга різко підвелася, щоки налилися гнівом.
— Ти… ти знущаєшся? Хочеш нас осоромити? Після всього, що ми…
— Що саме ви? — м’яко врізався у паузу Петро, уже стоячи й водночас заспокоюючи сестру. — Мамо, Оля не так висловилася. Можливо, ми просто не зрозуміли символіку?
Може, справжній спадок захований деінде?
Усміхався він солодко, та в очах уже стрибали крижинки тривоги.
— Нічого прихованого, Петре. Усе лежить тут. Ольга отримала свою частину — можливість поглянути на себе зблизька.
— Як ти смієш! — вигукнула Ольга й жбурнула дзеркальце. Пластик глухо стукнув об полірований стіл. — Я віддала тобі найкращі роки!
— Ні, доню. Ти віддала їх собі. А тепер сядь.
Лід у голосі змусив Ольгу опуститися на стілець, навіть не усвідомивши покори.
Погляди сипалися від доньки до матері. Ірина прикусила губу, Дмитро кам’янів, Кирило вперше підняв очі й зустрів материн погляд — у ньому жеврів біль.
Анна взяла наступний конверт.
— Петре, твоя черга.
Він підійшов неспішно, наче до мільйонного контракту, підхопив конверт двома пальцями, повернувся й розрізав край нігтем. Усередині — таке ж дзеркальце.
Спалах здивування згас, ледь засвітившись. Він покрутив пластик, хмикнув.
— Ефектно. Суто по-твоєму, мамо. Ми маємо розгадати загадку?
— Жодних головоломок. Уся суть — перед тобою.
Посмішка Петра стала ширшою.
— Отже, ти вважаєш нас недостойними. Однак закон пам’ятає про обов’язкову частку. Твій спектакль…
— Закон? — погляд матері загартувався. — Добре, згадай батькову «Волгу».
Плечі Петра сіпнулися.
— Ту розвалюху? Я ж допоміг тобі позбутися її, щоб не гнила.
— Тоді ти запевнив, що виручив лише двадцять п’ять тисяч. Я підписала угоду. Пам’ятаєш?
Картина спалахнула: Петро схиляється над нею, медовий голос — «Хто тепер таке купує? Бери, поки дають, тобі ж потрібні ліки».
— А за тиждень сусід із гаража розповів, як твій приятель переганяв машину колекціонерові. Семисот п’ятдесят тисяч, Петре.
Посмішка щезла, лишився камінь.
— Марення старого.
— Він показав оголошення з фото і ціною. Ти поцупив не просто гроші. Ти поцупив пам’ять про батька. Поглянь у дзеркало: побачиш не ділка, а дрібного злодюжку, що обікрав власну матір.
Петро підхопився, губи перекосило.
— Ти… ти при своєму глузді? Я приведу юристів! Визнаємо тебе недієздатною, і не дістанеться нікому!
— Погрози? — її голос не здригнувся. — Це все, на що ти спроможний?
Ірина, досі стиснута жахом, раптом вибухнула слізьми — голосно, демонстративно.
— Господи, за що нам це… Ми ж сім’я… Мамо, навіщо?.. Ми ж тебе любимо…
Вона ридала, ховаючи обличчя в долоні, та крізь пальці пильно стежила за реакцією матері: її головний козир — роль вічної жертви, невиправно скривдженої доньки.
Анна Павлівна дивилася на доньку спокійно, без натяку на співчуття. Дочекалася, доки схлипування вщухли, – і потягнулася до третього конверта.
— Ірино, тепер твоя черга поплакати по-справжньому.
Сльози обірвалися, мов відрізало. Ірина розгублено витріщилася на матір. Руками, що тремтіли, вона обережно прийняла конверт. Розірвала край – і побачила таке саме дешевеньке люстерко.
— Не розумію, мамо… Чим я завинила? Я ж завжди була поряд, завжди співчувала тобі!
— Ти шкодувала не мене, а себе – поруч зі мною, – відказала Анна. — Згадай, як благала гроші на “лікування” сина. Нібито рідкісна алергія, уколи з-за кордону… Я віддала все, що відкладала. А потім на світлинах побачила вас усіх у сонячній Іспанії, де “смертельно хворий” онук жваво наминав апельсини.
Ірина зблідла.
— То була ремісія! Лікарі порадили змінити клімат!
— Чи, може, ти просто захотіла пожити красиво за мій рахунок? Ти перетворила злиденність на професію – ідеальне виправдання власної ліні. Подивися у дзеркало: там не жертва, а жебрачка-акторка, що обрала найпростіший шлях.
Не чекаючи заперечень, Анна взяла четвертий конверт і глянула на найстаршого.
— Дмитре.
Син, який досі мовчав, підвів очі. У погляді – нічого: ані жадоби, ані страху. Лише холодна цікавість. Він мовчки розкрив конверт, витяг люстерко й так само спокійно поклав його на стіл.
— У чому мій гріх? – тихо спитав він. — Я не просив, не крав, не брехав.
— Точнісінько. Ти взагалі нічого не робив. Коли батько помирав, ти дзвонив раз на тиждень: “Ну як він?” – ніби прогноз погоди. Про мене не спитав жодного разу. Після похорону просто щез. Я для тебе – порожнеча. Тому й ти тепер порожній для мене. Це чесно.
Вона повернулася до наймолодшого. Кирило сидів, схиливши голову. Брат і сестри дивилися на нього з ненавистю – зрадник, мамин улюбленчик, зараз і він отримає дзеркало.
— Кириле, – лагідно промовила вона.
Хлопець здійняв вологі очі.
— Мамо, не треба… прошу.
— Треба, сину.
Анна простягнула останній, значно важчий конверт. Кирило здивовано розірвав його – і замість люстерка витягнув синю теку з гербовим папером: заповіт.
Першою зрозуміла Ольга.
— Що?! – її крик різонув, мов метал об скло. – Що це?!
— Моя воля, – спокійно промовила Анна. – Усе, що маю: дім, рахунки, активи – переходить Кирилу, єдиному синові.
— А ми?! – заревів Петро. – Хто ми?!
— Ви отримали те, що заробили: шанс нарешті глянути на себе й збагнути, чому у ваших долонях – лише порожнеча.
Вона перевела погляд на Кирила. Він привозив їй продукти не з жалю, а тому, що вона – його мама. Сидів вечорами, бо не хотів, щоб вона лишалася самотньою. Єдиний, хто бачив у ній людину, а не гаманець, тягар чи вакуум.
— Справедливість не падає з неба, – мовила Анна Павлівна, дивлячись на перекошені гнівом обличчя чотирьох дітей. – Її створюють. Сьогодні я зробила свою. А тепер ідіть. Усі. Крім Кирила.
«Йому до лікарні треба», – промовила замерзла дівчина на трасі, тримаючи на руках дитину