— Аліно, завтра до вечері спечи пиріг з капустою, — заявила Людмила Василівна, заходячи на кухню й вмощуючись за стіл. — Давно нормальної випічки не їла, ти все якісь дивні страви готуєш.
Аліна обернулася від плити, де смажила котлети на вечерю. Свекруха сиділа з тим самим вічно незадоволеним виразом обличчя, поправляючи свою незмінну бордову кофту.
— У мене алергія на капусту, Людмило Василівно, — спокійно відповіла Аліна, перевертаючи котлети. — Я не буду цього робити.
— Що значить «не будеш»? — голос свекрухи став різким. — Я попросила, а ти мені відмовляєш? Та хто ти така, щоб мені перечити? В мої часи невістки старших поважали!
— Це не питання поваги, — Аліна поставила сковорідку на іншу конфорку. — Якщо я приготую капусту, в мене почнеться приступ. Якщо дуже хочеться — приготуйте самі.
— Сама? — Людмила Василівна зіскочила зі стільця. — Я тобі не прислуга! Ти господиня в домі — от і готуй, як я кажу! А твоя алергія — вигадки. Просто лінь возитися з тістом!
— Людмило Василівно, до чого тут лінь? — Аліна розвернулася до свекрухи. — Я щодня готую, прибираю, перу. Але пирога з капустою не буде — бо я не можу!
— Не можеш чи не хочеш? — свекруха підійшла ближче, звузивши очі. — Думаєш, раз мій син на тобі одружився, то можеш мені вказувати? Ще подивимось, хто тут головний!
У передпокої задзвеніли ключі — повернувся Михайло. Людмила Василівна миттєво змінила вираз обличчя на стражденний.
— Мишо, синочку, — вона кинулася йому назустріч. — Добре, що прийшов. Твоя дружина зовсім знахабніла! Я попросила пиріг спекти, а вона грубить і відмовляється!
Михайло зняв куртку, втомлено поглянув на дружину, яка стояла біля плити з напруженим обличчям.
— Аліно, в чому справа? — спитав він, вішаючи куртку в шафу. — Чому ти мамі відмовляєш?
— У мене алергія на капусту, Мишо, — тихо сказала Аліна. — Я ж пояснювала Людмилі Василівні.
— Яка алергія? — махнув рукою Михайло. — Мамо, не хвилюйся, завтра Аліна спече пиріг. Правда ж, люба?
Аліна мовчки подивилася на чоловіка, потім на свекруху, яка тріумфально усміхалась. Серце стислося від образи.
— Ні, не спечу, — твердо промовила вона й, знявши фартух, пішла до дверей. — Вечеряйте самі.
Аліна пішла в спальню, зачинивши за собою двері. За стіною чулися приглушені голоси — Михайло з матір’ю спокійно вечеряли, обговорюючи буденні справи. А вона лежала обличчям у подушку, і сльози самі текли по щоках.
За стіною лунав рівний гул голосів — Михайло розповідав матері про роботу, а та уважно підтакувала. Наче нічого не сталося. Наче дружина не пішла розчавлена, а просто зникла.
Вранці Аліна встала раніше, ніж зазвичай. Людмила Василівна ще спала — у квартирі панувала рідкісна тиша. Михайло сидів за кухонним столом із чашкою кави, гортаючи новини в телефоні.
— Мишо, мені треба з тобою поговорити, — Аліна сіла навпроти, зчепивши руки. — Серйозно поговорити.
Він підвів очі від екрана, здивовано насупившись.
— Про що?
— Про твою маму, — Аліна вдихнула глибше. — Я втомилася від постійних докорів. Людмила Василівна чіпляється до всього — як я готую, прибираю, як вдягаюсь. Мені набридло підкорятися їй у власному… у нашому домі.
— Аліно, ну що ти таке говориш? — Михайло відклав телефон. — Мама нормально себе поводить. Просто в неї свої звички.
— Звички? — голос Аліни став різкішим. — Це ти називаєш звичками — командувати дорослими людьми? Мишо, може, варто пошукати твоїй мамі окрему квартиру? Нехай би пожила сама. Ми ж іще молоді, нам потрібно свій простір.
Михайло різко поставив чашку на блюдце.
— Ти пропонуєш виставити мою маму на вулицю? — в його голосі з’явились холодні металеві нотки. — Вона сама попросилася жити з нами, а ти хочеш її вигнати?
— Я нічого подібного не кажу, — Аліна простягнула руку до чоловіка, але він відсахнувся. — Просто окреме житло. Ми могли б допомогти з орендою…
— Слухай, мені це не подобається, — Михайло підвівся, почав збиратися на роботу. — Мама нікому не заважає. Навпаки — вона робить наше життя кращим: готує, допомагає по господарству.
— Коли вона готувала? — Аліна теж підвелася. — Мишо, відкрий очі! Я працюю, повертаюся додому й готую вечерю, прибираю, перу. А твоя мама лише критикує!
— Досить, — відрізав Михайло, натягуючи куртку. — Не хочу більше це слухати. Мама залишається з нами. Крапка.
Двері грюкнули за ним з неприємним металевим звуком. Аліна залишилась одна на кухні, дивлячись на недопиту каву чоловіка. Гіркота розмови розтікалась усередині, мов охолола гірка рідина. Вона повільно взяла чашку, помила її та поставила сушитись.
Аліну дратувала ця несправедливість. Свекруха віддала свою квартиру доньці. А потім напросилася жити до них. І Михайло не бачив у цьому нічого дивного! А Аліні вже набридло жити під наглядом його матері.
За пів години на кухні з’явилася Людмила Василівна. Волосся акуратно укладене, халат застебнутий до останнього ґудзика. Обличчя виражало крайнє невдоволення.
— Ну й театр ти влаштувала, — почала свекруха, навіть не привітавшись. — Така невдячна! Думала, мій син стане на твій бік?
Аліна мовчки наливала собі чаю, намагаючись не реагувати на провокацію.
— Бачиш? — продовжила Людмила Василівна, вмощуючись за стіл. — Мій син підтримав мене! Значить, зрозумів, хто в цьому домі головний. А раз так — ти маєш мені підкорятись!
Аліна поставила чайник на місце трохи різкіше, ніж планувала.
— Сьогодні відчистиш всю квартиру до блиску, — продовжила свекруха повчальним тоном. — Вікна помиєш, підлоги у всіх кімнатах перемиєш, ванну до блиску доведеш. А то ходиш тут, як вельможна пані, а в домі — бруд!
— У домі немає бруду, — тихо заперечила Аліна.
— Як це немає?! — голос Людмили Василівни зірвався на крик. — Учора на комоді в вітальні пил бачила! І дзеркало в коридорі мутне! Будеш сперечатись — поскаржуся сину, скажу, що ти мене не слухаєш!
Щось усередині Аліни обірвалося. Наче туго натягнута струна, яка більше не витримала. Вона різко обернулася до свекрухи.
— Ні! — її голос задзвенів від напруги. — Я не буду цього робити! Я вже надто довго вам підкорялась! Я втратила себе в цьому всьому! Готую, як ви скажете, прибираю, коли ви накажете, мовчу, коли ви кричите! Досить!
Людмила Василівна підскочила з місця. Її обличчя почервоніло від обурення. Вона закричала:
— Що ти собі дозволяєш? Як ти смієш мені перечити?!
Аліна теж підвищила голос:
— Смію! Я жива людина, а не ваша служниця! І я більше не збираюся терпіти ваші докори!
— Будеш перечити — мій син тебе з хати вижене! — вигукнула свекруха, трусячи кулаком.
І тут щось в Аліні наче прорвалося. Роки мовчання, місяці принижень. Усе це вирвалося назовні однією потужною хвилею. Вона випрямилася на повний зріст. І її голос прозвучав так сильно, що Людмила Василівна мимоволі відступила.
— Ви забули, кому належить ця квартира! Ви забули, хто впустив вас сюди жити! З чиєї згоди ви не платите за оренду, за комуналку, за продукти, ні за що! Дозвольте нагадати — це моя квартира! Моя, куплена до шлюбу. Куплена ще до знайомства з вашим сином, з усією вашою родиною!
Людмила Василівна застигла з відкритим ротом. Вона явно не очікувала такого повороту.
Аліна не зупинялась.
— І тому з цього дня ви більше не будете мені диктувати умови! Інакше на вулиці опинитеся не я, а ви! Зрозуміли?
Кілька секунд свекруха стояла, наче скам’яніла, потім повільно прийшла до тями. Обличчя налилося фарбою, очі звузилися.
— Як ти смієш, так зі мною розмовляти?! — заверещала вона. — У тебе взагалі прав немає! Я мати твого чоловіка! Я старша за тебе! Ти маєш мене поважати!
— Повагу не віком міряють, а вчинками! — не здавалася Аліна. — І за останні місяці вашого життя тут ви не заслужили навіть краплі поваги!
— Та як ти… — Людмила Василівна задихалася від обурення. — Та хто ти така?! Я — мати Михайла! А ти — так, тимчасова! Він завжди мене вибере!
— Тоді разом і з’їжджайте! — відрізала Аліна. — А я залишусь у своїй квартирі! У тій, за яку плачу я, яку прибираю я, в якій готую я! А ви тільки наказуєте!
— Я… я скажу сину! — лепетала свекруха. — Він дізнається, як ти до мене ставишся!
— Розповідайте! — Аліна схрестила руки на грудях. — Тільки не забудьте згадати, що живете тут безкоштовно!
Людмила Василівна з обуреним виглядом розвернулась. І, гучно тупаючи, втекла до своєї кімнати. Двері грюкнули так сильно, що затремтіли шибки.
За кілька хвилин із кімнати долинув схвильований голос свекрухи. Вона явно телефонувала синові. Аліна розчула окремі фрази: «Зовсім знахабніла… ображає мене… погрожує вигнати…»
Аліна спокійно допила чай і пішла збиратися на роботу. Нехай Людмила Василівна скаржиться — сьогодні вона вперше за довгий час сказала правду.
Увечері Михайло повернувся додому в стані, близькому до люті. Обличчя горіло, очі блищали від гніву. Ледь переступивши поріг, він накинувся на дружину:
— Що ти собі дозволяєш?! — закричав він. — Мама мені все розповіла! Як ти смієш її ображати? Погрожувати вигнати з дому?!
— З мого дому, — спокійно поправила Аліна, знімаючи фартух. — І я не погрожувала. Я попередила.
— Якого твого?! — голос Михайла став ще гучнішим. — Ми ж подружжя! Що твоє — те й моє!
— Ні, любий, — Аліна повернулась до нього. — Ця квартира куплена мною до шлюбу. І я більше не збираюся терпіти хамство твоєї матері.
— Мама нічого поганого не робила! — вигукнув Михайло. — Вона просто просила допомогти по господарству!
— Вона наказувала, — заперечила Аліна. — І принижувала мене. А ти її підтримував.
— Звісно підтримував! Вона моя мама!
— Тоді живіть разом, — Аліна підійшла до вхідних дверей і розчинила їх. — Але не тут. Збирайтесь і йдіть.
— Ти жартуєш? — Михайло недовірливо подивився на дружину.
— Анітрохи, — Аліна вказала на двері. — Ви достатньо користувалися мною, сиділи в мене на шиї. Тепер самі вирішуйте, де і як вам жити далі. А я обираю бути щасливою. Без вас!
З кімнати вибігла Людмила Василівна, почувши крики.
— Що тут коїться? — спитала вона, але, побачивши відчинені двері, все зрозуміла.
— Збирайтесь, — повторила Аліна. — У вас пів години.
Полегшення накрило Аліну хвилею. Вона зробила найскладніший крок.
– Та ти що, зовсім з глузду з’їхала?! Хто тепер гроші в дім приноситиме?! – закричала свекруха, щойно дізналася, що Віка звільнилася