Малюк, загорнутий у м’яку блакитну ковдрочку, спокійно сопів у неї на руках, іноді морщачи носик і злегка ворушачись. Медсестра запропонувала провести її до виходу, але Юля відмовилася, хоча після пологів все ще відчувала сильну слабкість.
— У мене все добре, я впораюся сама, — пробурмотіла вона, притискаючи сина ближче до себе й намацуючи телефон у кишені.
П’ять довгих днів вона чекала виписки з пологового будинку, уявляючи, як Артем зустріне їх із малюком. Вона мріяла про той момент, коли він підхопить її разом із дитиною на руки, наповнений радістю і любов’ю.
Юля дістала телефон, стараючись не потривожити сина, і побачила повідомлення від чоловіка:
«Вже виїхав. Не виходь без мене».
Її губи розтягнулися в усмішці. Артем завжди любив дивувати, можливо, сьогодні він підготував щось особливе.
Крихітний клубочок у ковдрі заворушився, прицмокнув губками. Юля обережно відгорнула тканину, щоб поглянути на його маленьке личко. Нікітка. Їхнє з Артемом диво, якого вони так довго чекали. Майже сім років вони боролися за цю мрію, стільки ж були одружені.
— Зараз тато приїде, мій маленький, — прошепотіла вона, поправляючи край ковдрочки.
Телефон знову завібрував.
«Тут сталися зміни. Я чекаю, поки ти зробиш тест ДНК, інакше зустрічатися немає сенсу».
Юля перечитала повідомлення кілька разів, намагаючись усвідомити його зміст. Букви розпливалися перед очима, ніби знущаючись з її надій.
— Артеме? Це жарт? — хрипко прошепотіла вона, вдивляючись у порожній коридор.
Телефон задзвонив, на екрані з’явилося ім’я чоловіка. Юля, здолавши тремтіння пальців, прийняла виклик.
— Що це означає? — її голос звучав гостро, неприродно для неї самої.
— Юль, давай без драм, добре? — Артем говорив спокійно, ніби обговорював список покупок у супермаркеті. — Ти ж розумієш, я маю бути впевнений.
— У чому?! — Юля відчула, як у грудях щось обривається. Малюк, ніби відчувши її тривогу, заворушився і почав хникати.
— У тому, що ця дитина справді моя, — терпляче пояснив Артем. — Ми ж стільки років намагалися… самі розумієш.
— Ти це серйозно? — її голос вже тремтів від гніву. — Приїжджай за нами, ми щойно вийшли з пологового. Це твій син, чорт забирай!
— Знаєш, куди можеш засунути свою параною? — прошипіла вона у відповідь, відчуваючи, як гарячі сльози котяться по щоках. — Мама забере нас із Нікіткою. Більше тебе не хочу бачити.
— Юля, не роби дурниць, — його тон залишався холодним. — Подумай гарненько.
Вона завершила дзвінок. Тепер Нікіта плакав у повний голос, його маленьке личко почервоніло від хвилювання.
— Ну-ну, малюче, все добре, — заспокоювала вона його, колисаючи й витираючи сльози.
Тремтячими пальцями Юля набрала номер матері.
— Мам, забери нас, будь ласка, — сказала вона, намагаючись приховати тремтіння голосу. — Артем… він не приїде.
Як пояснити матері, що сталося? Як самій усвідомити, чому чоловік вимагає тест ДНК?
Через двадцять хвилин до пологового будинку під’їхала знайома машина. З неї вибігла Олена Сергіївна, тримаючи в руках оберемок блакитних повітряних кульок.
— Де Артем? — одразу запитала вона, швидко оглядаючи доньку.
Юля лише похитала головою, пригортаючи до себе трохи заспокоєного Нікіту.
— Потім розкажу, мамо. Поїхали додому.
І, не озираючись на будівлю, де ще кілька годин тому вона була найщасливішою жінкою на світі, Юля сіла в машину поруч із матір’ю.
Телефон знову завібрував. Вона машинально глянула на екран.
«Добре подумай, Юлю. Це важливо для всіх нас. І, до речі, я не хотів тебе образити, якщо що».
Вона вимкнула телефон, не бажаючи більше мати з цим справу.
До вечора Нікіта нарешті заснув у старому ліжечку бабусі, яке та дістала з антресолей. Юля сиділа на кухні, обхопивши чашку з м’ятним чаєм. Перед очима все ще пливло повідомлення.
— Сім років, мамо, — тихо мовила вона, вдивляючись у світлі шпалери. — Сім років ми лікувалися, сподівалися, вірили. Лікарі сказали, що проблема була в ньому. А тепер…
Олена Сергіївна важко зітхнула:
— Може, він просто злякався відповідальності? У чоловіків таке буває. Хочеться дитину, а коли це стається, починають панікувати.
— Тест ДНК, мамо! Він вимагає тест ДНК! Наче я йому зраджувала. Причому тут відповідальність?
Юля закрила обличчя руками, і сльози, які вона стримувала весь день, хлинули потоком.
Спогади про минулий рік самі собою спливли в голові. Тоді вона повернулася додому після чергового візиту до лікаря.
Старий доктор у товстих окулярах довго погладжував свою ріденьку борідку, перш ніж заговорити.
— Теоретично шанс є, моя люба, — сказав він. — Але вашому чоловікові знадобиться лікування. На цьому етапі ймовірність зачаття від нього вкрай мала. Можливо, варто розглянути інші варіанти.
Тоді Юля плакала в машині, не наважуючись зайти додому. Як сказати Артему, що їхні шість років зусиль, шість років надій майже нічого не значать? Тільки «майже», бо теоретичний шанс усе ж існував.
Коли вона знайшла в собі сили поділитися цією новиною, Артем її здивував — своєю спокійною реакцією. Він просто взяв її за руку і сказав:
— Ми знайдемо рішення, Юль. Якщо треба, зробимо ЕКЗ. А якщо не вийде — усиновимо дитину.
Тоді вона полюбила його ще більше. Попри труднощі, сварки та образи, він завжди був її опорою.
І тепер це повідомлення про тест ДНК здавалося абсолютно немислимим. Як? Чому? Звідки такий поворот?
— Ви… точно не розглядали ці… ну, донорські варіанти? — обережно запитала Олена Сергіївна, стискаючи губи.
— Мамо! — Юля різко підняла голову, її голос тремтів від обурення. — Які ще донори? Це наша з Артемом дитина! Ми просто… пробували, і вийшло. Диво, розумієш? А він…
Сльози знову хлинули з очей, попри всі її зусилля зберегти самовладання. Олена Сергіївна зітхнула і міцніше обійняла доньку за плечі.
— Ну-ну, заспокойся. Може, чоловіки іноді так реагують на великі зміни. Поговори з ним, поясни все, він зрозуміє.
Юля похитала головою, згадуючи останні місяці своєї вагітності. Артем справді радів майбутній появі дитини, але його радість була якоюсь стриманою, немов вимушеною. Він робив усе, що належить: ходив із нею на огляди до лікаря, вибирав для малюка одяг, іграшки, ліжечко. Але це більше скидалося на виконання обов’язку, ніж на справжню радість.
В пам’яті спливли його запитання, які раніше здавалися їй звичайною тривожністю:
«Ти точно не затримувалася на корпоративі у Сергія? Ти ж казала, що працювала допізна…»
«А чому у тебе Петро з бухгалтерії в друзях у соцмережах?»
Дрібниці, які вона колись не вважала важливими, тепер поставали в зовсім іншому світлі. Можливо, саме вони й підштовхнули Артема до таких думок.
Її телефон, який вона нарешті ввімкнула, завібрував. Нове повідомлення від чоловіка:
«Юлю, ти де? У вас усе добре?»
Юля відклала пристрій убік. Розмова з Артемом була неминуча, але зараз їй потрібно було зібратися з думками.
На третій ранок перебування в маминій квартирі Юлю розбудило яскраве світло та плач Нікіти. Вона потягнулася, намагаючись ігнорувати ниючий біль унизу живота, і взяла сина на руки.
— Зараз, мій маленький, — прошепотіла вона, заколисуючи малюка. І раптом почула дзвінок у двері.
Олена Сергіївна, вже готова виходити, кинула погляд у бік передпокою:
— Я відчиню. Ти зайнята, — промовила вона й зникла за рогом.
Юля напружилася, почувши голос чоловіка. Артем явно не хотів чекати.
— Доброго ранку, Олено Сергіївно. Юля вдома?
— Так, але вона годує Нікіту. Зачекайте трохи.
— Звісно, зачекаю, — відповів він, і в його голосі відчувалося нетерпіння.
Через десять хвилин, коли Нікіта заснув після годування, Юля передала його бабусі й повільно попрямувала до вітальні. Артем стояв біля вікна, крутячись у руках ключі. Побачивши дружину, він завмер.
— Юль, — почав він, підходячи ближче. — Чому ти не брала слухавку? Я хвилювався.
Вона схрестила руки на грудях, ніби вибудовуючи між ними невидиму стіну:
— А ти впевнений, що тобі потрібен був зв’язок зі мною? Хіба не легше було просто забути про нас, поки тест ДНК не розвіяв твої сумніви?
Артем зморщився, ніби від болю:
— Давай поговоримо нормально. Прошу.
Юля вагалася, але все ж кивнула. Вони перейшли на кухню. Артем сів на стілець навпроти, уникаючи її погляду.
— Юль, я хочу бути впевненим, — повторив він, наче це могло все виправдати.
— У чому? — її голос звучав різко. — У тому, що я тобі не зраджувала? Чи в тому, що я не скористалася донорським матеріалом без твого відома? Обидва припущення однаково образливі.
— Це не особиста недовіра, — Артем спробував узяти її за руку, але вона різко відсмикнула її. — Просто лікарі казали, що шанси мінімальні. А тут раптом…
— Мінімальні, але не нульові! — Юля відчула, як усередині все закипає. — Ти навіть не уявляєш, як це боляче — усвідомлювати, що власний чоловік вважає мене здатною на таке!
— Юль, я не хотів тебе образити, — його голос став м’якшим. — Просто… на роботі я наслухався історій…
— Історій? — вона фиркнула. — Цікаво, яких саме?
— Ну… Ігнат з нашого відділу маркетингу, — почав Артем, явно добираючи слова. — Його дружина народила, а потім з’ясувалося, що дитина не його. Уявляєш, як йому було? Та й в інтернеті повно таких випадків. Люди пишуть коментарі, пропонують робити тести прямо у пологовому. Це ж не просто так.
— Що? — Юля не могла повірити своїм вухам. — Ти порівнюєш мене з жінками з чужих історій? З тими, хто справді зраджував своїх чоловіків? Як ти можеш взагалі такі паралелі проводити?
— Я не кажу, що ти така ж, — Артем явно нервував. — Просто хочу переконатися.
— Переконатися? — вона гірко засміялася. — Після семи років шлюбу? Після всього, що ми пройшли разом? Ось так просто ти вирішив перевірити мене?
Нікіта, ніби відчувши напругу, знову заплакав в іншій кімнаті. Юля різко підвелася:
— Досить. Мені набридло це обговорювати. Якщо тобі так важливий цей тест — роби його. Але знай: після цього все буде інакше.
Вона вийшла з кухні, залишивши Артема сидіти з кам’яним обличчям. Підійшовши до сина, Юля притиснула його до себе, шепочучи заспокійливі слова. Але всередині все тріщало по швах.
Процедура забору ДНК виявилася простою. Юля стояла поруч, тримаючи сина, і не дивилася на чоловіка. Кожен їхній контакт тепер викликав лише біль.
— Результати будуть через тиждень, — повідомила медсестра, акуратно запаковуючи зразки у спеціальні контейнери.
— Тиждень? — Артем нетерпляче постукав пальцями по стійці. — Можна швидше?
— Є експрес-аналіз. За додаткову оплату результати будуть через три дні.
— Чудово, давайте так, — Артем дістав картку, не зводячи очей з дружини.
Юля мовчки спостерігала за цією сценою. Три дні чи тиждень — різниці вже не було. Головне — довіра між ними зникла.
Виходячи з клініки, Артем спробував узяти її під руку.
— Обережніше, — сказав він, допомагаючи спуститися зі сходів.
Вона різко відсмикнула руку:
— Не треба удавати, що тобі є діло до мого благополуччя.
— Я справді хвилююся за тебе, — його голос звучав щиро, але Юля більше не вірила жодному його слову. — Юль, чому ти так агресивно реагуєш? Чому не можеш зрозуміти мою позицію?
— Зрозуміти? — вона зупинилася посеред тротуару, привертаючи увагу перехожих. — Як я повинна реагувати? Радісно кивати, коли мій чоловік вважає мене здатною на зраду? Коли він обирає сумніви замість довіри?
— Я не казав, що ти зраджувала! — Артем підвищив голос, але тут же змінив тон. — Просто… бувають різні ситуації.
— Наприклад? — Юля подивилася йому прямо в очі. — Розкажи мені хоча б одну причину, яка змусила тебе засумніватися.
Артем замовк, явно гублячись. Нарешті, він пробурмотів:
— Я просто… хочу бути впевненим. Ось і все.
— Впевненим? — її голос здригнувся. — Після всього, що ми пережили разом? Після всіх наших спроб, надій, страхів? Тобі це не здається дивним?
Він мовчав, лише нервово смикав комір сорочки. Юля знала, що відповіді не буде. Іноді краще не знати причин, щоб зберегти хоча б краплю власної гідності.
Вдома вона поклала Нікіту у колиску і сіла поруч, закривши обличчя руками. Тепер вона розуміла: їхні стосунки вже ніколи не будуть такими, як раніше. Довіру неможливо відновити, якщо вона зруйнована одним словом, одним сумнівом.
До вечора третього дня Артем зателефонував. Його голос звучав напружено:
— Юлю, можу зайти? Нам потрібно поговорити.
— Приїжджай, — коротко відповіла вона, хоча всередині все стискалося.
Коли він увійшов, вона зустріла його холодним поглядом. Артем простягнув їй квіти, але вона відвернулася.
— Ти маєш рацію, — почав він, опускаючись на край дивана. — Я мав би одразу довіритися тобі. Але ці історії… вони мене налякали. Я боявся опинитися в ситуації, як Ігнат.
— І що? — її голос був тихим, але кожне слово проймалося болем. — Невже можна порівнювати мене з чужими людьми, яких ти навіть не знаєш?
— Ні, звичайно. — Він зробив крок вперед, але вона відступила. — Юль, я кохаю тебе. І Нікіту теж. Цей тест нічого не змінить.
— Змінить, — її голос тремтів. — Він уже все змінив. Ти сам зруйнував те, що ми будували роками. Тепер це лише питання часу, коли я вирішу, чи варто нам продовжувати ці стосунки.
Артем опустив голову, розуміючи, що зробив помилку, яку вже неможливо виправити. Юля ж знала: дороги назад більше немає. Навіть якщо тест покаже, що Нікіта — його син, щось між ними розбилося назавжди.
— Якщо ти сьогодні ж не повернеш мені борг по-хорошому, синку! То завтра вже будемо розмовляти по-поганому