Сьогодні зранку я усвідомила, що моє життя перетворилося на якийсь абсурдний театр, де я граю роль годувальниці для дорослого чоловіка, який називає себе моїм чоловіком. Коли Михайло вкотре заявив, що хоче продати мою квартиру без мого дозволу, я відчула, як усередині щось остаточно зламалося. Невже я справді пов’язала свою долю з людиною, яка вважає, що може розпоряджатися моїм майном, наче воно його?
Усе почалося пів року тому, коли Міша потрапив під скорочення на своїй колишній роботі. З того часу він ніби впав у сплячку — ліниво переглядає вакансії та скаржиться на несправедливість світу. А я й далі щодня встаю о сьомій ранку, їду в офіс і заробляю гроші на нас обох.
— Міша, коли ти плануєш серйозно зайнятися пошуком роботи? — питаю я, дивлячись на чоловіка, який уже третю годину дня сидить у домашньому одязі.
— Ти що, Лєна, думаєш, я просто так час марную? — відповідає він з легкою образою в голосі. — Ринок праці зараз дуже складний. От будівельні фірми пропонують роботу, але умови просто каторжні — дванадцять годин зміни за копійки.
— А якби в нас з’явилась дитина? — запитую я, намагаючись достукатися до його совісті. — На що б ми жили, якби я пішла в декрет?
— Але ж дітей у нас поки немає, — знизує плечима Михайло. — Навіщо вигадувати проблеми на рівному місці? Якось впораємось.
— Саме цього я й боюся, — не здаюсь я. — Виходить дивна ситуація: ти вдома відпочиваєш, а я тягну все фінансове навантаження. Тобі не соромно?
— Але ж у нас є додатковий дохід із твоєї квартири, — бадьоро зазначає чоловік. — Це ж пасивні надходження.
— Так, тільки ці гроші йдуть на оплату твого житла, — усміхаюся я. — Виходить замкнене коло. Якби ти працював як слід — ніяких труднощів не було б.
Справді, останні місяці мені даються нелегко. Хоч посада в мене і пристойна, утримувати двох дорослих людей — непросто. Особливо коли один із них доволі вибагливий у їжі й не стане їсти вчорашній суп.
— Це мама мене так виховала, — гордо заявляє Михайло. — Вона все життя працювала позмінно й звикла готувати по-різному для нас із татом.
— Час позбавлятися дитячих звичок, — відповідаю я. — У мене фізично немає можливості потурати твоїм примхам, як це робила Валентина Петрівна.
Чоловік часто ображається й приймає позу страждальця, стверджуючи, що я казала зовсім інші речі до нашого весілля. Тоді вже моя черга дивуватися:
— Невже ми обговорювали кулінарні питання під час залицянь? Здається, в нас тоді були зовсім інші пріоритети.
І це чиста правда. Коли ми тільки почали зустрічатися з Мішею, ми повністю розчинились одне в одному, забувши про буденні турботи та літаючи в хмарах кохання, наче герої класичних романів.
Минуло вже майже чотири роки з моменту реєстрації шлюбу, ми притерлись одне до одного — і тепер проявляється неприємна сторона спільного життя.
Ситуацію ускладнює свекруха, яка навідується до нас із завидною регулярністю, ніби це її основна робота. Зазвичай я приходжу додому — а вона вже на місці:
— Нарешті з’явилась! А де покупки? Чим збираєшся годувати чоловіка?
— Добрий вечір, Валентино Петрівно, — киваю я. — Ваш Михайло — повнолітній чоловік, цілком здатний подбати про себе сам. Тим більше що цілий день вдома й нічим не зайнятий.
— Дивлюсь на тебе, Олено, і розумію — не та з тебе дружина вийшла, — зітхає свекруха. — Це просто ненормально!
— А що в мені такого неправильного? — парирую я. — У чому саме полягає моя «ненормальність»?
— Хоч би в тому, що не можеш як слід нагодувати чоловіка, — хмикає Валентина.
— То нагодуйте самі, — відповідаю я. — Що вам заважає? Він імітує пошук роботи, а ви готуєте йому свіжий обід. А гроші в родину приношу я — така вже склалась ситуація.
— Припини нести дурниці! — підвищує голос Валентина Петрівна. — Покірність і терпіння — головні жіночі чесноти.
У такі моменти я не витримую — збираю речі й іду до батьків або просто сиджу в кафе, поки свекруха не завершить свій візит. Зазвичай вона залишається до восьмої години, а потім починається її улюблена телепрограма — і вона вирушає додому.
— Лєнка? — почула я знайомий голос. — Лєнка Петрова? Скільки років не бачились!
Я озирнулась і побачила Аню Кузнєцову — ми разом навчалися в університеті. Ми обійнялись, як старі подруги.
— Ти так схудла, — похитала головою Анна. — На якійсь особливій дієті сидиш?
— Можна й так сказати — дієта під назвою «виснажлива праця», — кивнула я. — А вдома ще мамця чоловіка мозок виносить, тільки й бачить у мені недоліки. Якби знала наперед, як усе складеться, сто разів подумала б перед шлюбом.
— Розумію тебе, свекрухи всюди однакові, — з досвідом киває Анна. — Моя теж «подарунок» — критикує, що не вмію закочувати консервацію на зиму. А сама банки закриває в промислових масштабах, ніби готує на весь батальйон, хоча живе сама.
— І як ти з цим справляєшся? — мені стало цікаво, як Аня вирішила цю проблему.
— Дуже просто! — засміялась подруга. — Але ж не буду розповідати все на вулиці — ходімо кудись, бо вже прохолодно.
Ми влаштувались у найближчому кафе, замовили гарячий чай із тістечками.
— Я зайшла в супермаркет і накупила там усяких солінь — огірки, помідори, кабачкову ікру, усе, що свекруха зазвичай закриває, — сміється Анна. — Принесла додому й кажу чоловікові: «Спробуй і порівняй!»
— Цікаво, — пробурмотіла я. — Яка була реакція?
— Він так накинувся на ті магазинні заготовки, що ледве відірвали, — регоче Аня. — Потім питаю: «Ну що, які смачніші?» Він чесно зізнався, що куповані. Відтоді завжди мене перед матір’ю захищає.
— Історія весела, але мені що робити? — не зрозуміла я. — У мене зовсім інша проблема. Чоловік ніяк не може знайти роботу за фахом. Мені доводиться працювати за двох, як тяглова коняка.
— А хто він за освітою? — спитала Аня. — Може, зможу допомогти? Мій Андрій власну справу відкрив. З партнерами автомайстерню запустили, планують ще мийку додати незабаром.
— Повз касу, — махнула я рукою. — Михайло — перекладач, а в нашому місті зараз лише робочі спеціальності в ціні.
— Зрозуміло, фізично працювати не хоче? — кивнула Анна. — Знаю таких чоловіків, у мене двоюрідний брат такий самий — філолог за освітою.
Я подивилася на годинник — уже пів на дев’яту! Час закінчувати — завтра знову робочий день. Ще треба щось приготувати на вечерю, раз Валентина так суворо мене критикує.
Я попрощалась із подругою та вирушила додому, по дорозі купивши продукти. Михайло зустрів мене з невдоволеним обличчям:
— Де ти була? Я вже хвилюватися почав!
— Якщо не знаєш, людство винайшло мобільний зв’язок, — відповіла я. — Якби справді хвилювався — подзвонив би.
— Що купила? — пожвавився Михайло. — Я б зараз з’їв м’яса з картоплею.
— Пропоную повечеряти варениками, — відповіла я. — Від такої нікчемної дружини, як я, годі чекати чогось більшого.
— Не ображайся на маму, — сказав Міша. — Вона ж бажає нам добра.
— Кому добра, Михайле? — я відчула, що зараз буде продовження, тільки вже без участі свекрухи. — Я поводжусь не по-жіночому, зате ти поводишся як справжній годувальник — уже невідомо скільки часу не можеш влаштуватися на роботу.
— Добре, не сердься, — промовив чоловік. — У мене з’явився один проєкт, щоправда, складний. Треба перекласти наукову статтю — обіцяли добре заплатити.
Хоч щось, подумала я. Якщо чоловік не хоче йти в «робочі», нехай хоча б удома працює — будуть якісь гроші.
У Міші справді з’явилися замовлення на переклади, але платили зовсім мало — грошей ледь вистачало на їжу, й то не завжди.
Михайло відчув себе справжнім годувальником родини й почав натякати, що вже час подумати про дітей. Тільки от біда — його житло надто мале для сім’ї з дитиною.
— Ти не поспішай із подіями? — насторожилась я. — Сьогодні в тебе підробіток, але ж це все дуже нестабільно. У мене просто немає впевненості в майбутньому.
— Виходить, ти мені не довіряєш? — обурився Міша. — Що це за сім’я, якщо дружина не вірить у чоловіка, не підтримує його?
— Любий, а у що вірити? — щиро здивувалась я. — Не ображайся, але поки що я не бачу серйозних результатів, окрім кількох тисяч гривень.
Але чоловік, наче заведений, твердив про необхідність завести дітей. Мені навіть здалося, що це Валентина його навчила, тільки незрозуміло, яка їй із цього вигода?
Тим часом Михайло став усе наполегливіше пропонувати продати мою дошлюбну квартиру, щоб у нас з’явилися кошти на придбання більшого житла.
— Ми повинні придбати спільне житло, тож доведеться виставити на продаж твою квартиру, — сказав чоловік.
Особисто мені ця ідея здалась невдалою. По-перше, моя нерухомість приносить нам стабільний дохід, а по-друге, я не з тих, хто кидається у сумнівні авантюри з закритими очима. А це, на мій погляд, справжня авантюра.
— Зрозумій, — як могла, пояснювала я чоловікові. — Я не можу розраховувати на те, що ти найближчим часом почнеш добре заробляти. Пробач за відвертість.
Михайло клявся й запевняв, що питання з працевлаштуванням ось-ось вирішиться, що він знайде ще замовлення, але для мене це звучало несерйозно. Мені дуже не хотілося, завагітнівши, залишитися без засобів до існування. Це я й намагалася донести до чоловіка, але він або не слухав, або удавав, що не чує.
А одного разу чоловік перевершив усі очікування. Це було в суботу. Зранку він пішов у справах з якимось загадковим виглядом. Я вирішила скористатися вихідним і приготувати щось особливе — тим паче, що в холодильнику лежала заготовка для піци.
Михайло влетів у квартиру як ураган. Я спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається.
— Все чудово! Недарма я вивчив увесь ринок нерухомості в місті! — радісно повідомив мені чоловік. — Твої орендарі точно вдома, тож дзвони їм, нехай збирають речі. Рівно о другій приїде оцінювач — я все організував.
Я від шоку ледь не впала — добре, що поруч стояв стілець.
— Знаєш що, Михайле, — вимовила я тихо, але дуже чітко. — Краще б ти з таким ентузіазмом шукав постійну роботу, а не розпродував чуже майно.
— Як це чуже? — образився чоловік. — Ми ж у шлюбі, отже, все спільне.
— Ти розумієш, що ці люди орендували житло на тривалий термін? — обурилася я. — Не можна так по-дитячому втілювати свої фантазії в життя. До того ж ти навіть не порадився зі мною.
— Але ж я голова родини, — самовдоволено відповів Михайло. — Так би мовити, приймаю стратегічні рішення!
— Якщо ти такий розумний, покажи свої доходи, — сказала я знайому фразу. — Щось продати — багато розуму не треба. Набагато складніше це щось заробити. Розумієш мою думку?
Михайло почав кричати на мене, що мама мала рацію, що я не хочу покращити наше життя, що дітей не хочу й думаю лише про себе.
— До народження дітей треба підходити відповідально, з розрахунком, розумієш? — почала я пояснювати чоловікові елементарні речі. — Пробач, але я поки що не відчуваю під ногами твердого ґрунту.
— А як же оцінювач? — здивовано спитав чоловік. — Він же скоро приїде, я вже все погодив!
— Це вже твої проблеми, вибач, — відповіла я. — Стосунки з орендарями псувати не буду — інакше мене перестануть поважати. Хоч ображайся, хоч ні, але по-твоєму не буде.
Чоловік почав звинувачувати мене в усіх смертних гріхах, мовляв, я егоїстка і думаю тільки про себе.
— Раз не хочеш жити нормальною сім’єю — забирайся з моєї квартири! — завершив свою полум’яну промову Михайло.
От як? Я-то без чоловіка якось проживу, а от чи зможе без мене Михайло — велике питання.
— Їду до батьків, — сказала я, зібравши в сумку найнеобхідніше. — Сподіваюсь, рано чи пізно у тебе прокинеться совість.
Услід мені неслося образливе бурмотіння, на яке я не звертала жодної уваги. Через місяць Михайло почав мене засипати дзвінками, просити пробачення, навіть тиснув на жалість — мовляв, усі його підробітки закінчилися.
— Ти ж розумна людина — знайдеш вихід, — сухо відповіла я. — Я остаточно вирішила, що ми розлучаємося.
Міша почав щось доводити, але я поклала слухавку — нам більше не було про що говорити. Я вже все обміркувала й зрозуміла: краще бути одній, ніж із таким несамостійним чоловіком.
Чоловік у люті морози вигнав свою молоду дружину з дому. А вона йому лише подякувала