Ірина стояла біля вікна, дивлячись на те, як густий київський сніг падає на місто. Телефонна розмова з чоловіком добігала кінця – звичайний, буденний дзвінок, яких було безліч за їхні п’ятнадцять років шлюбу. Юра, як завжди, звітував про «відрядження» у Львові: усе гаразд, зустрічі проходять за планом, повернеться через три дні.
«Добре, любий, тоді до зв’язку,» – сказала Ірина, прибираючи телефон від вуха, аби натиснути червону кнопку завершення. Але раптом її щось зупинило. На іншому кінці вона чітко почула жіночий голос, мелодійний і молодий:
«Юрочку, ти йдеш? Я вже наповнила ванну…»
Рука Ірини застигла у повітрі. Серце на мить спинилося, а потім закалатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Вона швидко притиснула телефон назад до вуха, але почула лише короткі гудки – Юра вже завершив дзвінок.
Ірина повільно опустилася в крісло, відчуваючи, як підкошуються ноги. В голові несамовито крутилися думки: «Юрочка… Ванна… Яка ванна у відрядженні?» Її пам’ять підкинула дивні спогади останніх місяців: часті поїздки, пізні дзвінки, які Юра завжди приймав на балконі, новий парфум, що з’явився в його авто.
Тремтячими руками вона відкрила ноутбук. Зайти в його пошту не склало труднощів – пароль вона знала ще з тих часів, коли між ними були довіра і чесність. Квитки, бронь готелю… «Люкс для молодят» у п’ятизірковому готелі в центрі Львова. На двох.
У пошті вона натрапила й на переписку. Христина. Двадцять шість років, тренер з фітнесу. «Коханий, я більше не можу так. Ти обіцяв, що розлучишся ще три місяці тому. Скільки ще чекати?»
Ірині стало зле. Перед її очима промайнув спогад про їхнє перше побачення з Юрою – тоді він був простим менеджером, вона – бухгалтером-початківцем. Вони разом збирали на весілля, орендуючи маленьку квартиру. Раділи першим успіхам, підтримували одне одного в невдачах. А тепер він – успішний комерційний директор, вона – головний бухгалтер тієї ж компанії, і між ними зяє прірва довжиною у п’ятнадцять років і шириною у двадцять шість років якоїсь Христини.
У номері готелю Юра нервово ходив з кута в кут.
«Навіщо ти це зробила?» – його голос тремтів від злості.
Христина лежала на ліжку, недбало загорнувшись у шовковий халат. Її довге світле волосся розсипалося по подушці.
«А що такого? – вона потягнулася, як ситий кіт. – Ти ж сам казав, що збираєшся з нею розлучитися.»
«Я сам вирішу, коли і як це зробити! Ти розумієш, що ти наробила? Ірина не дурна, вона все зрозуміла!»
«І чудово! – Христина різко підвелася на ліжку. – Мені набридло бути коханкою, яку ти ховаєш по готелях. Я хочу ходити з тобою в ресторани, зустрічатися з твоїми друзями, бути твоєю дружиною, зрештою!»
«Ти поводишся як дитина,» – процідив Юра крізь зуби.
«А ти як боягуз! – вона підскочила й підійшла до нього. – Подивися на мене! Я молода, красива, я можу народити тобі дітей. А що може вона? Лише рахувати твої гроші?»
Юра схопив її за плечі: «Не смій так говорити про Ірину! Ти нічого не знаєш ні про неї, ні про нас!»
«Знаю достатньо, – Христина вирвалася. – Знаю, що ти нещасливий з нею. Що вона занурилася у роботу й побут. Коли ви востаннє займалися коханням? А в подорож разом їздили?»
Юра відвернувся до вікна. Десь там, у засніженому Києві, у їхній з Іриною квартирі все руйнувалося. П’ятнадцять років спільного життя розсипалися, як картковий будинок, від однієї фрази примхливої дівчини.
Ірина сиділа в темряві на кухні, тримаючи в руках холодну чашку чаю. На телефоні – десятки пропущених дзвінків від чоловіка. Вона не відповідала. Що тут скажеш? «Любий, я почула, як твоя коханка кличе тебе у ванну»?
Пам’ять підкидала картинки їхнього спільного життя. Ось Юра дарує їй обручку, стаючи на одне коліно просто посеред ресторану. Ось вони разом переїжджають у свою першу квартиру – маленьку «двійку» у спальному районі. Ось він підтримує її, коли вона втратила маму. Ось вони святкують його підвищення…
А потім почалися ці нескінченні аврали на роботі, кредити, ремонти…
Коли востаннє вони просто розмовляли відверто? Коли дивилися фільми в обіймах на дивані? Коли будували плани на майбутнє?
Телефон знову завібрував. Цього разу прийшло повідомлення: «Іра, давай поговоримо. Я все поясню.»
Що тут пояснювати? Що вона постаріла? Що загрузла у побуті? Що молода тренерка з фітнесу краще розуміє його потреби?
Ірина підійшла до дзеркала. Сорок два роки. Зморшки біля очей, сивина, яку вона ретельно зафарбовує щомісяця. Коли це почалося – ця втома в очах, ця звичка жити за розкладом, ця нескінченна гонитва за стабільністю?
«Юро, де ти ходиш?» – Христина зустріла його невдоволеним поглядом, коли він повернувся до номеру після чергової спроби додзвонитися до дружини.
«Не зараз,» – він упав у крісло, послаблюючи краватку.
«Ні, саме зараз! – вона встала перед ним, вперши руки в боки. – Я хочу знати, що буде далі. Ти ж розумієш, що тепер доведеться все вирішувати?»
Юрій подивився на неї – красиву, впевнену в собі, сповнену енергії. Колись такою була Ірина п’ятнадцять років тому. Боже, як він міг так вчинити з нею?
«Христино, – він втомлено потер обличчя руками, – ти права. Треба все вирішувати.»
Вона засяяла, кинулася до нього: «Коханий! Я знала, що ти приймеш правильне рішення!»
«Так, – він м’яко відсторонив її. – Нам потрібно припинити це.»
«Що?!» – вона відсахнулася, наче її вдарили.
«Це була помилка, – він підвівся. – Я люблю свою дружину. Так, у нас проблеми. Так, ми віддалилися один від одного. Але я не можу… не хочу перекреслити все, що було між нами.»
«Ти… ти просто боягуз!» – сльози покотилися по її обличчю.
«Ні, Христино. Боягузом я був, коли почав цей роман. Коли брехав жінці, яка п’ятнадцять років ділила зі мною все: радості, печалі, перемоги, поразки. Ти права – я нещасливий. Але щастя потрібно будувати, а не шукати його десь на боці.»
Дзвінок у двері пролунав близько півночі. Ірина знала, що це він – прилетів першим рейсом.
«Іро, відкрий, будь ласка,» – його голос лунав приглушено через двері.
Вона відчинила. Юра стояв на порозі – неголений, у зім’ятому костюмі, з винуватими очима.
«Можна зайти?»
Вона мовчки відступила вбік. Вони пройшли на кухню – туди, де колись мріяли про майбутнє, де ухвалювали важливі рішення.
«Іро…»
«Не треба, – вона підняла руку. – Я все знаю. Христина, двадцять шість років, тренерка з фітнесу. Я читала твою пошту.»
Він кивнув, не знайшовши слів.
«Чому, Юро?»
Він довго мовчав, дивлячись у вікно на нічне місто.
«Тому що я слабак. Тому що злякався, що ми стали чужими. Тому що вона нагадала мені тебе – тебе колишню, сповнену енергії та планів.»
«І що тепер?»
«Тепер… – він повернувся до неї. – Тепер я хочу все виправити. Якщо ти дозволиш.»
«А вона?»
«Все скінчено. Я зрозумів, що не можу втратити тебе. Не хочу втрачати. Іро, я знаю, що не заслуговую на прощення. Але давай спробуємо почати спочатку? Сходимо до психолога, почнемо більше часу проводити разом, станемо тими, ким були раніше…»
Ірина дивилася на чоловіка – постарілого, посивілого, до болю рідного. П’ятнадцять років – це не просто цифра. Це спільні спогади, звички, жарти, зрозумілі тільки їм двом. Це вміння мовчати разом. Це здатність прощати.
«Я не знаю, Юро, – вперше за вечір вона заплакала. – Я просто не знаю…»
Він обережно обійняв її, і вона не відсторонилася. За вікном падав сніг, вкриваючи Київ білою ковдрою.
А десь у Львові, у номері готелю, плакала дівчина, вперше стикнувшись із жорстокою правдою: справжнє кохання – це не пристрасть і не романтика. Це вибір, який потрібно робити щодня.
А тут, на кухні, двоє немолодих людей намагалися зібрати уламки свого життя. Попереду на них чекав довгий шлях – через образи й недовіру, через сеанси у психолога й болісні розмови, через спроби заново пізнати одне одного. Але вони обидва знали: іноді потрібно втратити щось, щоб зрозуміти його цінність.
Увійшовши до лісової хижі, утікач натрапив на матір, яка сиділа біля ліжечка дочки. Згодом сталося несподіване