Вікторія прибрала зі столу залишки сніданку й підморгнула чоловікові.
— Мішо, сьогодні працюю з дому. Такий злив на вулиці, що навіть кур’єри відмовляються виїжджати.
Михайло похмуро кивнув, потягуючи каву.
— Щастить тобі з цим бізнесом. А я знову до свого начальника на килим. Уже втретє за тиждень.
Вікторія звично пропустила його скарги повз вуха. За десять років шлюбу вона вивчила цю пісню на пам’ять.
— Ти б уже давно звільнився, якщо все так погано, — Вікторія сіла поруч, вмикаючи ноутбук.
— І куди? — Михайло дратівливо відсунув чашку. — У твій бізнес візьмеш повноправним партнером?
— Мішенько, давай пізніше. У мене звіти горять.
Він знизав плечима, підвівся й цмокнув дружину в щоку.
— Гаразд, побіг. Не нудьгуй.
Вхідні двері грюкнули, залишивши Вікторію в дзвінкій тиші. Вона видихнула. Ці розмови про бізнес почали дратувати. Жарт чи ні — десять років тягнула справу сама, а тепер — «віддай половину»? Ні вже.
Дощ затишно барабанив у вікна, а Вікторія занурилась у роботу. Четвертий квартал завжди був найнервовішим. Цифри не сходилися.
Десь у глибині квартири задзвонив телефон. Вікторія відірвалася від монітора. Не її дзвінок. Напевно, Михайло забув.
Вікторія неохоче підвелася й попрямувала до спальні. А раптом щось важливе. Телефон лежав на тумбочці біля ліжка. «Я вже знайшла покупців» — висвітилось на екрані. Відправник — «Мама».
Вікторія застигла. Яких покупців? Свекруха Алла Сергіївна щось продає?
Не роздумуючи, Вікторія розблокувала телефон. Код вона випадково підгледіла, коли Михайло відкривав мобільний банк у її присутності.
Всередині наростало тривожне передчуття. Гортаючи переписку вгору, Вікторія натрапила на повідомлення чоловіка, від якого в неї перехопило подих: «Квартиру дружини продамо за місяць».
Її квартиру? Трикімнатну в хорошому районі, куплену ще до шлюбу за гроші від продажу бабусиної нерухомості?
Руки затремтіли. Вікторія продовжила гортати, читаючи повідомлення чоловіка й свекрухи:
— «Мішенько, головне, щоб вона довіреність підписала. Без неї ти нічого не продаси».
— «Я думаю підсунути їй документи разом з якимись паперами для бізнесу. Вона ніколи не читає, що підписує».
— «А бізнес потім оформлюєш на себе?»
— «Звісно, мамо. Машину теж. Десять років терпів її витівки, пора щось отримати натомість».
Вікторія сіла на ліжко, не вірячи очам. Перед нею розгортався план тотальної зради. Її власний чоловік. Людина, якій вона довіряла в усьому.
Телефон вислизнув з ослаблих пальців, глухо вдарившись об підлогу. У голові шуміло.
— Десять років, — прошепотіла Вікторія, притискаючи долоні до скронь. — Ми одружені десять років. А він…
Серце болісно стиснулося. Кожна клітина тіла кричала від зради. Кімната попливла перед очима. Вона раптом згадала всі ті моменти, коли Михайло заглядав через її плече під час підписання документів. Його раптовий інтерес до справ фірми. Дивні питання про оформлення майна.
Вікторія різко підвелася з ліжка. Телефон залишила там, де він упав. Руки тремтіли, але думки поступово прояснювалися.
— Значить так, — промовила вона вголос, намагаючись заспокоїти шалене серце. — Спершу — до юриста.
Вона швидко переодяглася, схопила сумку й вискочила з квартири. Дощ і далі заливав вулиці, але Вікторія його не помічала. Викликала таксі й за двадцять хвилин уже сиділа в офісі своєї юристки Ольги Петрівни.
— Повне безглуздя, — похитала головою юристка, вислухавши Вікторію. — Але нехай спробують. Квартира придбана до шлюбу, бізнес оформлений тільки на вас. Машина також. За законом йому нічого не належить.
— А якби я підписала довіреність?
— Тоді інша справа. Він міг би розпоряджатися майном від вашого імені.
Вікторія заплющила очі. Як близько вона була до катастрофи.
— Що мені робити?
— Документи на розлучення готувати, — знизала плечима Ольга Петрівна. — Або у вас є сумніви?
Сумнівів не було. Залишився лише попіл на місці десятирічного кохання.
Того ж дня Вікторія зібрала всі необхідні папери. Сидячи на кухні з документами на розлучення, вона чекала повернення чоловіка. Вхідні двері грюкнули рівно о сьомій.
— Віко! — пролунав голос Михайла з передпокою. — Ти вдома?
— На кухні, — відповіла вона, намагаючись говорити спокійно.
Михайло з’явився у дверному отворі, усміхнений, із букетом червоних троянд.
— Вирішив зробити тобі сюрприз, — простягнув квіти. — Чого така похмура? Звіти не зійшлись?
Вікторія мовчки посунула до нього теку з документами. Усмішка на його обличчі повільно згасла.
— Що це?
— Заява на розлучення. Підписуй.
Букет упав на підлогу. Михайло зблід.
— Ти з глузду з’їхала? Що відбувається?
— Твій телефон дзвонив. Я прочитала переписку з твоєю мамою.
— Ти лазила в моєму телефоні? — Михайло перейшов у наступ. — Це втручання в особисте життя!
— «Квартиру дружини продамо за місяць», — процитувала Вікторія крижаним тоном. — Це ти написав, не я.
— Віко, ти все не так зрозуміла…
— Та невже? А як я повинна була зрозуміти плани оформити на себе мій бізнес? Продати мою квартиру? Підсунути мені довіреність на підпис?
Михайло впав на стілець, його обличчя спотворилося.
— Це був просто жарт. Ми з мамою іноді так жартуємо.
— Жарт? Десять років шлюбу — і такі жарти?
— Віко, люба, — він потягнувся до її руки, але вона відсмикнула долоню, — давай усе обговоримо. Я тебе кохаю.
— Підпишеш добровільно чи мені юристів залучати?
— Нічого я не підпишу! — Михайло підхопився. — Це моя сім’я! Ти моя дружина!
— Це моє майно! — Вікторія підвелась, дивлячись на нього зверху вниз. — І я не дозволю вам із твоєю мамашею мене обікрасти.
Михайло метався кухнею, наче загнаний звір.
— Віко, послухай мене! Це все мати вигадала!
— А ти, значить, безвольна маріонетка? — Вікторія схрестила руки на грудях. — Не сміши мене, Мішо.
— Ти не розумієш! Вона постійно тиснула на мене. Казала, що я ніхто поруч із тобою!
Вікторія похитала головою.
— І тому ти вирішив вкрасти все, що я заробила?
— Не вкрасти, а… — Михайло замовк, зрозумівши, що видає себе.
— А що? Поділитись? Не по закону, а «по-справедливому»? — Вікторія гірко всміхнулась. — Ти навіть зараз брешеш, дивлячись мені в очі.
— Я нічого не збирався робити! Просто балакав із мамою!
— Десять років, Мішо, — тихо сказала Вікторія. — Десять років я вірила, що ми команда. А ти весь цей час плів змову за моєю спиною.
Михайло впав на коліна.
— Віко, пробач! Я був сліпий! Давай усе забудемо! Я порву з матір’ю!
— Пізно, — Вікторія відвернулась. Серце розривалося, але вона не могла дозволити собі слабкість. — Забирай речі й іди.
— Це й мій дім! — раптом вибухнув Михайло. — Ти не можеш вигнати мене, як пса!
— Можу. Квартира моя. Не змушуй мене викликати поліцію.
В його очах блиснуло щось темне, зле. Вікторія раптом побачила справжнього Михайла — того, хто роками ховався за маскою люблячого чоловіка.
— Ти про це пожалкуєш, — прошипів він крізь зуби. — Ми з мамою все одно отримаємо своє.
— Погрози? — Вікторія підвелася. — Чудово. Забирайся негайно!
Він схопив документи й вискочив з квартири, грюкнувши дверима. Вікторія осіла на стілець. Лише зараз вона помітила, що руки тремтять. Вдих-видих. Треба триматись.
Телефон задзвонив майже одразу. Алла Сергіївна. Вікторія скинула виклик і заблокувала номер свекрухи. Потім набрала майстра.
— Мені потрібно змінити замки. Терміново.
Того ж вечора у двері Вікторії встановили нові замки. Кілька охоронних камер доповнили захист. Вікторія розуміла, що боротьба лише починається.
Наступного дня Михайло подзвонив їй із невідомого номера.
— Віко, ти не можеш так чинити. Нам треба поговорити, — його голос звучав втомлено, без колишньої агресії.
— Нам нема про що говорити. Ми розлучаємось.
— Просто вислухай мене. Ти все неправильно зрозуміла.
— Я все чудово зрозуміла, Міша. Прощавай.
Дні складалися в тижні. Алла Сергіївна чатувала на Вікторію біля офісу, влаштовуючи гучні сцени.
— Ти розбила серце мого хлопчика! — кричала вона, привертаючи увагу перехожих. — Чорна невдячність за все, що він для тебе зробив!
Вікторія мовчки проходила повз. Що могла вдіяти ця жінка після того, як її план провалився?
Уночі Вікторія не могла заснути. Кадри спільного життя з Михайлом миготіли перед очима. Чи вся їхня історія була брехнею? Чи він справді кохав її, але жадібність узяла гору?
— Наче живу в якомусь жахітті, — зізналась вона своїй подрузі Наталі. — Не можу повірити, що все це відбувається зі мною.
— Ти сильна, — Наталя стиснула її руку. — І правильно вчинила. Таку зраду пробачати не можна.
Бізнес вимагав уваги. Вікторія поринула в роботу, намагаючись не думати про розбиті мрії. Звіти, зустрічі, перемовини заповнювали дні. Рятівна рутина не залишала часу на сльози.
Через два тижні після сварки Михайло надіслав повідомлення: «Я заберу свої речі завтра о 12. Будь вдома».
Вікторія показала повідомлення Ользі Петрівні.
— Я буду з тобою, — запевнила юристка. — Він нічого не зможе зробити.
Михайло приїхав точно опівдні. Він схуд, під очима залягли тіні. У його погляді більше не було злості — лише втома.
— Привіт, — кивнув він Вікторії.
Ольга Петрівна представилась і пояснила правила: він може забрати лише особисті речі, все має бути зафіксовано.
Михайло мовчки кивнув і попрямував до спальні. Вікторія йшла за ним на відстані.
— Я міг би їх залишити, — зауважив він, складаючи одяг у валізу.
— Міг би, — погодилась Вікторія.
— Я просто хотів тебе побачити, — підвів очі. — Віко, я справді тебе кохав.
— Не треба, Міша.
— Це мама все вигадала. Я ніколи не збирався…
— А переписка? — тихо спитала Вікторія. — Ти сам писав про продаж квартири.
Михайло опустив голову.
— Хвилинна слабкість. Не розумів, що роблю.
— Уже не має значення.
Він зібрав речі швидко, на диво не намагаючись прихопити щось зайве. Біля дверей зупинився, ніби хотів щось сказати, але передумав.
— Пробач мені, Віко, — нарешті мовив він.
Двері зачинилися за ним. Ольга Петрівна поплескала Вікторію по плечу.
— Ти добре трималась.
— Я нічого не відчуваю, — зізналась Вікторія. — Усередині порожнеча.
— Це минеться. Дай собі час.
Розлучення оформили швидко. Михайло нічого не оскаржував, підписав усі документи без заперечень. Алла Сергіївна ще кілька разів намагалася влаштувати скандал, але згодом зникла з життя Вікторії.
Весну змінило літо. Вікторія поступово вчилась жити наново. Спершу було особливо важко — звичка шукати чоловіка в порожній квартирі, готувати на двох, обертатись на кожен звук.
— Все минає, — казала їй Наталя. — І це мине.
Одного вечора Вікторія сиділа на балконі з чашкою чаю. Внизу гралися діти, гуляли власники собак, життя текло своїм чередом. Вперше за довгий час їй здалося, що вона може дихати на повні груди.
Телефон пискнув повідомленням з незнайомого номера: «Сподіваюсь, у тебе все добре. Я переїхав в інше місто. Я мав тебе захищати. Пробач. М.»
Вікторія не відповіла. Минуле потрібно було залишити в минулому.
— Якщо завтра ж стадо твоєї рідні не забереться геть, то ти сам опинишся на вулиці! Ти мене зрозумів?