Ні в дитячі роки, ні коли подорослішала, я так і не збагнула, чому мама так однобічно любить одну зі своїх двох доньок. Навіщо народжувати кількох дітей, якщо серця вистачає тільки для однієї? Або, можливо, я — старша й ніби якась «неправильна»? Але тоді чому через це ще й мій син, єдиний мамин онук, має потерпати?
З раннього дитинства мама вирощувала мою сестру Лесю з неабиякою, а то й болісною опікою. Як наслідок, Леся виросла «домашньою квіточкою», що вміла лише примовляти: «Дайте мені». Всі буцімто мусили їй щось винні: мама — бо народила, я — бо старша. Зрештою, наші сімейні конфлікти навіть стали одним із чинників, чому мене зрештою полишив чоловік.
— Та скільки ж можна, що ти тільки й робиш, що носиш їм гроші? — якось проказав він пізно ввечері, починаючи «серйозну» розмову, після якої, зазвичай, усе розвалюється. — Варто їм щось собі надумати — ти вже мчиш на допомогу. А на мене часу в тебе не лишається.
Я теж мала власні претензії до нього: свекруха не відлипала, втручаючись у нашу сім’ю. От ми обоє й зійшлися на тому, що шлюб не влаштовує. Я часто повторюю, ніби він мене кинув, адже я, може, й досі терпіла б усе. У мене терпець чималий. Та він не витримав — і, можливо, це було правильно. Ми розійшлися без особливих скандалів: квартира лишилася мені, а він прихопив трохи техніки й рушив у інше місто вибудовувати нову родину. Про нашого сина, Максима, рідко згадував — часом надсилав якусь суму та раз на рік питав: «Як він там, здоровий?»
На ту пору Максим був іще зовсім маленький, і майже не зберіг спогадів про батька. Зате згодом я закріпилася на роботі, доробилася до керівної посади й перебралася з сином жити в заміський будинок, який змогла придбати після підвищення. Там і Максиму виявилося комфортніше, і школа була неподалік, непогана.
Квартиру в місті я не продавала, а здавала квартирантам, а гроші йшли на погашення позики за будинок. Могла б її, звісно, продати, проте хотіла, аби житло лишилося моєму синові. Він збирався вступати до університету, а та квартира зручно розміщувалася. Гуртожиток міг і не дістатися, а кататися електричками й маршрутками — справжній клопіт. Та й возити його я вже не зможу, як колись у школу: це зовсім інший напрям, і я б нескінченно сиділа в дорожніх заторах, запізнюючись на роботу.
Таким чином усе у нас було продумано до дрібниць. Сину сімнадцять, незабаром іспити. Якщо не вступить — піде на роботу й згодом спробує знову. Якщо вступить — добре: житиме в центрі, бо квартира двокімнатна. Я навіть дозволила йому, якщо захоче, когось підселити, аби отримувати додатковий прибуток. Або ж знайде там дівчину — то хай живуть у своєму куточку й не шукають орендованих кімнат.
Аж тут у моєї рідні дозріли інші задуми.
Максим успішно склав іспити й уже готувався переїжджати до того житла, звідки я заздалегідь попросила орендарів виїхати. Ми з ним придбали все необхідне для його «дорослого» проживання, і я запланувала, що перший час навідуватимусь туди раз на тиждень, а потім він звикне і я більше не втручатимусь. У моєму заміському будинку хотілося оновити ремонт, і нарешті почати облаштовувати й власне життя: син уже дорослий, вилітає з «гнізда», кар’єру я вибудувала, дім у мене є…
За кілька днів до запланованого від’їзду Максима задзвонила Леся.
Вона майже ніколи мені не телефонувала без потреби «позичити» трохи грошей. Адже саме такою вона й була: крихітна «лялечка», що кліпає оченятами й чекає, поки її бажання виконають без жодних зусиль із її боку. Чоловіків це нерідко приваблювало, проте до заміжжя справа жодного разу не доходила: щось у Леси з особистим життям не складалося. Тож вона, можна сказати, більшість часу жила з мамою, хіба що нетривалий період провела в гуртожитку іншого міста, коли вступала до університету. Але швидко закинула навчання й повернулася назад.
— Привіт, Ленусю! — пролунало в слухавці. Леся нерідко спотворювала моє ім’я, називаючи мене то «Ленусик», то «Ленусьонок», то «Ленулечка», то ще якось.
— Привіт, — відказала я без особливого ентузіазму.
Повисла пауза. Я не збиралася її заповнювати — знала, що сестра згодом сама заговорить про свій клопіт. Мені це було не критично, я мала досить часу, щоб у мовчанні слухати її дихання.
— Мамця сказала, що ти своїх квартирантів уже вигнала, — врешті-решт зважилася вона.
— Точно. Син вступає до вишу, тож йому там належить жити, — кивнула я. — А що трапилося?
— Розумієш, Леночко… — почала вона, затягуючи голос, — я подумала, що могла б туди переїхати. Бо з мамою жити ну зовсім нема сил: вона стає щораз буркотливішою, їй усе не так. А я ще з хлопцем зустрічаюсь — куди мені його запросити, якщо вдома одразу влаштують скандал? Хіба що по кущах вештатися? Ну це ж смішно…
— Стій, Лесю, — урвала я її химерні мрії. — Та квартира призначена Максиму, розумієш?
— А твій Максимчик і в гуртожитку переживе, — відповіла Леся якимось натягнутим тоном. — Навіщо йому така розкіш? А от мені вона потрібна щохвилини.
— Вибач, але ти, видно, щось плутаєш, — холодно мовила я. — Ту оселю колись придбав батько Максима, і загалом вона має перейти в його руки. Ти тут узагалі ні до чого. З якого дива ти вирішила, що я тобі її подарую?
— Ну Ленусю, ти ж не чужа! Та й син твій іще зовсім зелений, хай поживе в гуртожитку…
— Я не бажаю, аби мій син тулився в гуртожитку, коли в нього є власна домівка. А ти краще пошукай роботу, замість витрясати гроші з мене. Давно б уже відклала на своє помешкання.
— Ага, от ти як заговорила! — у її голосі блискавкою свиснуло роздратування. — Гаразд, Лен, я тобі це іще пригадаю!
— І що ж ти зможеш зробити? — пирхнула я. — Квартира оформлена на мене, а Максима там офіційно прописано, бо він неповнолітній. Можеш хоч із ніг на голову стати — тобі не світить нічого. Тому, якщо не хочеш жити з мамою, зароби на орендовану кімнату чи пошукай іншого виходу. Мені байдуже.
Леся врізала розмову, не прощаючись. Я забрала телефон і знову повернулася до перегляду фільму про зомбі. Проте за кілька хвилин у дверях з’явився Максим у рушнику, ще з ванної:
— Мамо, з ким ти так розмовляла на підвищених тонах?
— Та от, із тіткою Лесею, — зітхнула я, вже розуміючи, що спокійно фільм не додивлюся. — Вирішила, що хоче заселитися у твою квартиру, а тебе відправити жити в гуртожиток.
Максим скривився:
— Я не хотів би гуртожитку… якщо в мене є інша можливість…
— Та ніхто й не змушує, — заспокоїла я його. — Це ж твоє житло. Нехай хоч у гніві б’ються, нічого не змінять.
Я сама колись мешкала в гуртожитку і знала, що це не всім до душі. Та й чому моєму сину має бути гірше, якщо в нас є кращий варіант? Як на мене, і думати про Лесині вимоги не варто.
Минуло якихось пів години, як задзвонила мама — і заходилася дорікати мені, що я сестру «довела до сліз». Фільм я вимкнула: марно було намагатися продовжити.
— Що ти їй наговорила? — картала мама. — Вона там плаче, каже, ти відмовляєшся їй допомогти, бідолашна…
— Усього лиш сказала «ні» на її претензію жити в моїй квартирі, — знизала я плечима. — Їй нестерпно жити з тобою, а працювати для власного житла вона не хоче.
— І ти думаєш, це підстава доводити рідну сестру до істерики?
— Мені зовсім байдуже, якими емоціями вона накручується.
— Он воно як… — промовила мама незадоволено. — А квартира в тебе все одно пустує. Невже не могла б на час впустити сестру?
— А з чого їй пустувати? — здивувалася я. — Скоро туди переїде твій онук, інакше куди йому? Ти пропонуєш вигнати його, аби Лесі вгодити? І, будь ласка, не розповідай мені про якісь гуртожитки — Макс прописаний у цьому самому місті, ніхто йому відомчу кімнату не виділить. А навіть якби виділили, це безглуздо — шукати кут у гуртожитку, маючи власне житло.
— Дозволь мені вставити слово, Лено! — зітхнула мама. — Лесі це помешкання потрібніше, їй же треба майбутнє влаштовувати…
— А моєму синові не треба? Де ж йому діватись — на вокзалі чи в підворітті? Дівчину туди ж вести? Якісь дурні поради… Скажи йому в очі, що ти, як турботлива бабуся, виганяєш його з дому, на який ти жодних прав не маєш.
Мама важко видихнула:
— З тобою марно говорити, ти мов стіна…
— Та це ви з Лесею даремно стукаєтеся об мене, — заявила я. — У вас не вистачає здорового глузду. Розбирайтеся самі зі своїми проблемами, до мене й Макса не лізьте. Мені й так набридло, що ви тягнете з мене гроші, ніби з гаманця на ніжках.
Не стала прощатись, просто вимкнула виклик. Розлютили мене наполегливість та нерозуміння. Не розумію, навіщо мама влазить у наші дорослі суперечки, ще й визначає, хто винен, хто ні.
Минуло декілька днів, і я перевезла Максима у квартиру, попросивши його дотримуватися порядку й раціонально харчуватися, а у разі потреби — одразу мені телефонувати. Попрощавшись, я поїхала в офіс і запевнилась, що вчинила правильно: від квартири в місті до мого робочого місця — години заторів, і щодня так їздити я не змогла б.
Я попросила Максима телефонувати мені щовечора о дев’ятій, щоб у мене даремних тривог не виникало, і він погодився. А от у суботу він подзвонив десь опівдні, коли я варила обід. Я враз відчула, що щось неладне.
— Мамо, — прозвучав його схвильований голос, — тітка Леся зі своїми клунками завітала й каже, що не піде. Я розгубився… Може, поліцію викликати? Але ж вона наша рідня…
— Нічого не роби, чекай. Я виїжджаю, — мовила я, приглушивши плиту. — Головне, не встрявай у суперечки й нікуди не виходь, а то хто знає, що їй у голову збреде.
Миттю зібравшись, я влетіла до синової квартири. Там Максим стояв, розгублено оглядаючи безлад. Леся вже «хазяйнувала» на кухні, варила щось на плиті й підспівувала.
— Я рахую до трьох, — заявила я, навіть не знімаючи взуття. — Якщо після «три» ти не заберешся геть, викличу копів і оформлю заборону на твоє наближення до мого сина.
Не знаю, чи передбачено це законодавством, але мені було байдуже. Леся, найімовірніше, такого теж не знала. Тож я сподівалася на залякування, щоб вона відстала від Максима.
— Та не погрожуй ти мені, Ленусь! — проспівала вона цукровим тоном, не припиняючи помішувати кашу.
Я зрозуміла, що розмова не спрацює. Дочекалася, поки вона відвернулася від плити, вхопила її за лікоть і силоміць потягла до передпокою. Залишати ввімкнену плиту без нагляду було небезпечно, але я не мала вибору — треба було припинити весь цей цирк.
— Візьми собі до уваги, люба сестро, — гримнула я, стискаючи їй руку. — Мама тебе боготворить і все тобі пробачає. Але в мене є син, і він головний у моєму житті. Якщо ще хоч раз наскочиш сюди без дозволу, я викличу поліцію й домагатимуся, щоб тебе жорстко покарали. Зрозуміла?
Мої слова були багато в чому «з неба взяті», зате я була впевнена, що Леся злякається мого тону. Їй завжди сходила з рук жалісна поведінка, але зі мною такий фокус не пройде.
Леся почала кричати й пручатись, та я невідступно вивела її з кухні, наказавши забрати речі. Тоді вона влаштувала справжню істерику: схлипуючи, сіла на підлогу й заламувала руки. Я ж мовчки стояла й чекала, доки їй це не набридне. Мені було не до милосердя: я розуміла, що лагідністю тут нічого не досягнеш.
Максим, приголомшений, спостерігав за цією сценою, а коли Лесю врешті накрило байдужістю, вона підхопила свої клунки й мовчки пішла, ніби затаївши проти мене велику злість.
— Чи не занадто різко? — невпевнено прошепотів син. — Якось шкода її.
— Вона саме на це й сподівалася, — махнула я рукою. — Я давненько вивчила її з бабусею: вони будуть тиснути, поки не отримають бажане. Іншого виходу я не мала. Якщо раптом вона знову заявиться, відразу мені дзвони, і ми тоді вже по закону вживемо заходів.
Того ж вечора мама зчинила величезну сварку телефоном. Я вислухала пів хвилини й поклала слухавку, більше не відповідаючи. Хай скільки хочуть, ображаються: це моє остаточне рішення. Вони роками сиділи на моїй шиї, я це терпіла. Але намагатися скористатися моїм сином я їм не дозволю.
Киянка з величезними вилицями відсвяткувала 34-річчя, показавши, як виглядала до пластики