Свати запросили нас у гості. Коли я побачила, як вони накрили стіл, я була просто приголомшена.
Три дні я готувалася до зустрічі зі сватами, мов перед якоюсь особливою перевіркою. Мій рідний дім розташований у невеличкому містечку Київської області, де гостинність не просто цінується, а вважається священним обов’язком. З дитинства мені втовкмачували: жоден гість не повинен піти голодним, навіть якщо для цього потрібно віддати останнє. У нас удома на столі завжди було повно частувань — різноманітні м’ясні страви, домашні сири, овочеві нарізки, пироги, салати. Це не просто пригощання, а символ сердечності, затишку й невичерпної щедрості.
Наша донька Альона нещодавно вийшла заміж. З батьками зятя ми зустрічалися раніше лише в нейтральних місцях — у кафе чи на весіллі. Ніколи вони ще не були у нашій затишній квартирі на околиці міста, і я дуже переймалась, як усе мине. Я сама запросила їх прийти в неділю, аби ми змогли ближче подружитися й дізнатися одне про одного більше. Сваха, Людмила Іванівна, відразу сказала «так», і я взялася до приготувань: закупила потрібні продукти, принесла фруктів, морозива, а ще спекла свого фірмового торта з горіхами й ніжним кремом. Любов до гостинності, вочевидь, у мене в крові, тож я зробила все можливе, щоб вони не розчарувалися.
Свати виявилися людьми освіченими: обоє викладають в університеті, манери витончені, мислення глибоке — одразу відчувається певна повага до них. Спершу я хвилювалась, що нам буде важко знайти спільну мову, що може запанувати незручна мовчанка. Проте вечір виявився напрочуд приємним. Ми говорили про майбутнє дітей, розповідали кумедні історії, сміялись, засиділися аж до пізна. Альона з чоловіком підтягнулися лише під ніч, і тоді стало ще веселіше. Під кінець свати запросили нас відвідати їх уже наступного тижня. Я зрозуміла: їм сподобалося перебувати в нашому домі, і це теплом відгукнулося в моєму серці.
Від майбутнього візиту я була у захваті. Навіть купила нову темно-синю сукню з делікатним вирізом — щоб виглядати гідно. Звісно ж, я знову спекла тортик — ці магазинні зовсім не надихають, адже в них відсутня «душа». Чоловік, Олексій, уранці бурчав, що хотів би трішки поїсти перед виходом, та я його відмовила: «Людмила Іванівна казала, що готується до нашого приходу. Якщо з’явишся ситим — вона ж образиться! Терпи». Він лиш зітхнув, проте погодився зі мною.
Ми завітали до їхньої міської квартири — і я була в захваті від її оформлення. Здавалося, наче потрапили у дизайнерське видання: свіжий ремонт, розкішні меблі, стильні акценти. Очікувала, що стіл буде відповідати тій самій атмосфері — затишній, розкішній. Але тільки-но ми зайшли у вітальню й поглянули на їхній стіл — у мене мов дух перехопило. Він був… порожній. Жодних тарілок, ніяких наїдків, навіть серветок не видно. «Хочете чаю чи кави?» — запитала сваха з такою легкістю, неначе все це було абсолютно природно. Єдине частування становив мій власний торт, який вона похвалила й одразу попросила поділитися рецептом. Тобто чай і шмат торта — весь «бенкет», так би мовити.
Я дивилася на той порожній стіл і відчувала, як усередині наростає прикрість і здивування. Мій Олексій сидів поруч, і я вловлювала в його погляді розчарування через голод. Він щиро мовчав, але я розуміла: він ледь чекає, коли ми вже повернемося додому. Я мимоволі усміхнулася і сказала, що нам пора. Ми щиро подякували, попрощалися, а свати, ніби нічого дивного, запевнили, що планують знову завітати до нас за тиждень. Ще б пак — наш стіл, як відомо, завжди ломиться від наїдків, а не виглядає самотньо із самісіньким чаєм.
У машині дорогою додому ця картина не йшла мені з голови. Як узагалі можна так приймати гостей? Я розмірковувала про різницю в нашому ставленні до гостинності, яка проявилася просто разючим контрастом. Для мене повний стіл — це не лише їжа, це про турботу й душевне тепло, а для них, вочевидь, у цьому немає особливої потреби. Олексій сидів мовчки, дивився у вікно, але я здогадувалась: він думає про курку, запечену вдома, яку я не дозволила йому з’їсти вранці. І зараз він мав вираз ображеної людини, яка відчула себе обманутою. Я й сама почувалася так само — не від відсутності їжі, а від цієї холодної байдужості, чого я зовсім не чекала від тих, хто вже став частиною нашої родини.
Я влаштувалася доглядальницею до літньої жінки, але ночами з нею коїться щось дивне…