Плітки за спиною

— Саш, ти каву будеш?

— Так, налий! — гукнула Олександра. — Я зараз прийду!

— Ти можеш називати дружину не Саш, а хоча б Олександра? — невдоволено запитала Ірина Сергіївна.

— А що не так, мамо?

— Ну, ніби хлопця кличеш! Сашко… Ну, не жіноче це ім’я!

Ілля тихо засміявся:

— Мам, ну це ж у її батьків треба було питати, чому вони так назвали Олександру.

— От бачиш, так вже краще звучить.

— Мені подобається моє ім’я! — за їхніми спинами з’явилася Олександра, яка чудово чула всю розмову.

Ірина Сергіївна закотила очі, думаючи, що невістку нічим не виправиш. Вона й виглядала, як хлопець — коротка стрижка, спортивний одяг. Ірина не помічала, що така зачіска дуже личила Саші, а одяг у такому стилі був потрібен для роботи.

Саша була геологом і часто носила щось практичне. Але її свекруху це не влаштовувало, як і постійні відрядження та конференції Саші. Вона весь час у чомусь її підозрювала і вважала, що та зраджує Іллі, хоча вголос своїх підозр не висловлювала.

Ілля з цього приводу не хвилювався — він точно знав, що дружина його любить і не буде зраджувати. Його лише засмучувало, що мама так ставиться до Саші. Поки дружини не було вдома, мама часто говорила щось неприємне. Наприклад, «ось знову твоя дружина вдома не ночує», або «цікаво, з ким зараз Сашенька», чи «якби твоя Олександра тебе любила, вона була б удома».

Ось так, потихеньку, Ірина Сергіївна намагалася зробити так, щоб Іллюша покинув свою непутящу дружину, але нічого не виходило. Ілля тільки посміювався і говорив, що вони з Сашею люблять одне одного.

Цього ранку нічого не віщувало скандалу, все йшло, як зазвичай. Навіть причіпки Ірини Сергіївни до Саші вже були звичною справою. Олександра розповідала щось про поїздку, з якої повернулася напередодні, а Ілля із задоволенням слухав.

Раптом Ірина перебила невістку:

— А як ви там спите? В одному наметі чи ні?

— Що?! — Саша ошелешено кліпнула очима.

— Ну, ти й оцей хлопець, яким ти так захоплюєшся!

— Я не захоплювалася Борисом, просто кажу, що він як спеціаліст чудовий. Побільше б таких було.

— Ага… такі спеціалісти-то кращі за звичайного автослюсаря, так?

— Ви що таке кажете?! У чому ви мене постійно звинувачуєте? — на очах Саші з’явилися непрохані сльози, як часто бувало в таких ситуаціях.

— Мамо, припини!

Іллі теж не сподобалося, як мама говорить із Сашею. Він не розповідав дружині, що його мати говорить про неї за її спиною — не хотів зайвих сварок. Але зараз Ірина Сергіївна навіть не стала чекати, поки Олександра поїде.

— Що припинити? Правду казати?! Ілле, скільки разів я тобі твердила, що ці поїздки добром не закінчаться! І ось, будь ласка… Твоя дружина вже захопилася іншим чоловіком!

— Ніким я не захопилася! Я тільки Іллю люблю… — Сашу душили сльози образи та гніву.

— Мамо, якщо ти скажеш ще хоч одне погане слово про Сашу…

— Та навіщо говорити? — різко перебила Ірина. — І так усе зрозуміло!

Олександра в цей час впоралася зі сльозами та злегка тремтячим голосом запитала:

— За що ви так зі мною? Я ж жодного разу не дала приводу, щоб мене ображати! Ви знаєте, що я люблю Іллю і зроблю для нього все.

Ірина Сергіївна зневажливо глянула на невістку і різко кинула:

— Ти, моя дорога, можеш тільки показувати любов, а потім з такими Борисами кувиркатися, поки чоловіка поруч немає!

Саша спалахнула і різко підхопилася. Її ще ніколи не звинувачували в такому, та ще й без жодного приводу.

— Знаєте що?! Я не збираюся терпіти ваші образи! Я більше не житиму з вами в одній квартирі!

— Ти що, виженеш мене? — Ірина сердито подивилася на невістку, намагаючись сховати за злістю страх.

— Так! Йдіть! Шукайте собі нове житло! Робіть що хочете, але щоб у нашій квартирі вас більше не було!

І Олександра майже вибігла з кухні й зачинилася у спальні. Ірина безпорадно глянула на сина, але той лише сердито кинув:

— Мамо, ти сама винна! Навіщо говорити такі речі про Сашу?!

Ірині Сергіївні нічого було відповісти. Ілля махнув рукою і пішов у спальню. Олександра не плакала, але лежала, згорнувшись калачиком, напружено думаючи про свекруху. Вона справді не розуміла причин такого ставлення, адже жодного разу не дала приводу для подібних образ.

Ілля сів поруч і лагідно провів рукою по її спині. Саша повернулася і влаштувалася ближче, поклавши голову йому на коліна.

— Ілле, чому вона така? Чому не любить мене? Чому весь час ображає? Невже я заслужила це?

— Ні, звісно! Саш, не переймайся… Мама вже сама шкодує, що це ляпнула.

— Навряд чи вона шкодує! — Саша зітхнула, потім сіла і серйозно подивилася в очі чоловіку. — Ілле, я не жартувала. Я хочу, щоб твоя мати більше з нами не жила! Хай іде!

— Куди ж вона піде?

— Як куди? У неї ж непогана пенсія! Нехай знімає собі кімнату або квартиру, але жити з нею я не буду!

— Саш, я не можу так. Як я вижену рідну матір? — в очах Іллі стояв біль. Він розривався між дружиною і мамою, однаково дорогими для нього людьми.

— Ілле, вона ж не перестане мене ображати. Я впевнена, що поки мене немає вдома, твоя мати каже про мене всякі гидоти, так?

Ілля відвів очі, і Саша остаточно переконалася, що свекрусі не місце в їхньому домі. Але як переконати чоловіка? Втім, у Саші був козир у рукаві.

— Саш, я поговорю з нею, мама більше не буде тебе ображати! Обіцяю!

— Не можна обіцяти щось за іншу людину, Ілле. Ти ж не знаєш, що у неї на думці.

Запала тиша, а потім Олександра не дуже охоче зізналася:

— До речі, мені запропонували місце в одному з університетів, тут у місті.

— Справді? Ти ж цього давно хотіла!

— Так, хотіла… Це означає, що я більше не буду їздити у відрядження.

— Круто! — Ілля розплився у широкій усмішці. — Ти погодилася?

— Ще ні.

— Чому ні? Якщо ти будеш тут, ми навіть зможемо народити дитину!

— Ми? — Саша скептично підняла брову, і Ілля знітився.

— Ну, ти… Саш, це ж нічого не змінює! Якщо буде дитина, то в університеті тобі буде легше, ніж бігати по експедиціях. Тобі не доведеться надовго їхати! Ну, хоча б перший час. Посидиш рік-два вдома, а там знову повернешся до роботи. Тебе ж усюди з радістю приймуть.

— Є одна проблема.

— Яка? Ми все вирішимо!

Ілля, який і сам не любив, коли дружина їхала у відрядження, був готовий на все, аби Саша працювала в університеті й залишалася поруч.

— Яка? Ну, дай подумати, Іллю… Може, твоя мама, яка постійно мене ображає?

— Але я не можу просто взяти й позбутися її.

— Я й не кажу, що ти маєш від неї позбавлятися! — Саша змусила себе глибоко вдихнути й заговорила вже спокійніше. — Ілле, коли в нас буде дитина, йому потрібна буде дитяча кімната. А в нас усього дві кімнати. Думаю, ти розумієш, до чого я веду. І, якщо чесно, я вже втомилася терпіти її образи. Раз твоя мама почала говорити такі речі про мене — вона не зупиниться.

Ілля сидів, опустивши голову. Він розумів, що дружина права. Їм потрібно місце для дитини, та й мама зайшла надто далеко. Він трохи подумав, а потім тихо сказав:

— Саш, я поговорю з нею, запропоную зняти квартиру. Половину буде платити вона, половину — ми, щоб їй було легше. Тебе це влаштує?

— Так, влаштує, — заплатити грошима за можливість жити в тиші та спокої? Чудова ідея!

Ілля знав, що перед ним стоїть непросте завдання, але він уже зробив свій вибір і не збирався відступати. Він любив маму, але тепер його родиною була Саша. А ще він мріяв про сина чи доньку, а для цього потрібно було створити відповідні умови.

Посидівши ще трохи з дружиною, Ілля підвівся й повільно пішов до кімнати матері. Та сиділа на дивані й навіть не глянула на сина, коли він увійшов.

— Мам, треба поговорити…

— Кажи одразу, що прийшов мене з дому виганяти! — Ірина скосила погляд на сина. — Думаєш, я не чула вашої суперечки? Ти став на її бік?

— Мам, я тебе люблю, але в мене тепер своя сім’я. І ми будемо тобі допомагати. Ми просто не хочемо жити у ворожнечі.

— Тому ти вирішив позбутися мене?!

— Та ніхто від тебе не позбувається, мам! Ти ж сама весь час кажеш, що хочеш бути господинею у своїй квартирі! То хто тобі заважає?

— Це все відмовки! Ти просто мене не любиш…

Ілля зітхнув, розуміючи, що мама знову тисне на його совість, і твердо сказав:

— Ні, мам, я тебе люблю, і ти сама це знаєш. Якщо ти переїдеш, так буде краще для всіх. Ти зможеш приходити в гості, а коли у нас з’явиться малюк…

— Що? Саша вагітна?

— Ще ні, але, запевняю тебе, ми над цим працюватимемо.

Ірина замислилася, потім кивнула й жалібно запитала:

— Ілле, ви ж допоможете мені? Моєї пенсії на все не вистачить.

— Звісно, я ж сказав, що допоможемо. Не хвилюйся, мам, ми все одно залишаємося однією сім’єю.

Ілля вийшов із кімнати й видихнув. Усе минуло краще, ніж він очікував. Можливо, справа була в згадці про дитину, адже його мати часто заводила розмови про онуків. А можливо, мама й сама хотіла з’їхати, просто прикидалася ображеною. Ілля цього не знав, але він міг лише радіти, що все складається більш-менш вдало і що тепер його Саша буде щаслива поруч із ним.