— Ти взагалі розумієш, що ти робиш? — голос Анни тремтів, але не від сліз — від злості.
— Не починай, будь ласка, — пробурмотів Олексій, не відводячи очей від чашки з холодною кавою. — Зараз не час.
— А коли, по-твоєму, час обговорювати продаж нашої квартири? — вона вдарила долонею по столу так, що ложка відскочила й дзенькнула об край. — Може, коли мене вже виставлять із валізами?
Він мовчав. Сидів у сірій футболці з плямою від кетчупу й удавав, що роздивляється візерунок на кухлі.
— Ти ж навіть не попросив вибачення, — голос Анни став тихішим, але в ньому задзвеніло щось небезпечне. — Ти просто… зробив це. Наче я — меблі. Наче я…
— Я теж вклався в цю квартиру, — нарешті сказав він і підняв очі. Втомлені, каламутні. — Не треба зараз робити трагедію. Я все розрахував. Гроші підуть у справу. Обоє виграємо.
— У яку ще «справу», Льоша? Ти навіть не сказав, чим зараз займаєшся! — вона розвела руками, пройшлася кухнею, ледь не зачепивши коробку з зимовими чоботами, яку він уже третій місяць не міг занести на шафу.
Кухня була маленькою, але затишною. Білий стіл, на якому досі лишалася пляма від соєвого соусу — слід від минулої сварки про його «марафон вебінарів» з інвестування. Магнітики з якихось курортів на холодильнику, хоча вона там ніколи не була. Це він — із колишньою.
Анна раптом відчула, як їй важко дихати. Давило на грудну клітку — не тривога, а щось тупе й зле.
— Я знайшла документи, — сказала вона рівно. — У тій синій теці. Ти забув її на дивані. Вітаю. Там усе: договір, нотаріус, підпис… мій підпис. Тільки це не я його ставила.
Олексій різко підвівся. Його обличчя витягнулось, але він швидко опанував себе.
— Тобі не слід було туди лізти.
— Мені не слід було?! — перепитала вона, майже істерично засміявшись. — А тобі, значить, слід було ПРОДАТИ нашу квартиру без мого відома?!
Тиша. Лише клацав старенький холодильник, а за стіною десь в’яло гавкала сусідська шпіциха — як завжди надвечір.
— Я хотів тобі сказати. Але ти вічно… — він запнувся. — У тебе свої ці… офісні амбіції, наради, звіти. Ти б усе зіпсувала.
— Офісні амбіції? — її голос став крижаним. — Ти це серйозно? Льоша, ти рік сидів на фрилансі, просив мене «ще трохи потерпіти», і я одна тягнула нас. Я — та, хто платила за іпотеку, між іншим.
Він відвернувся, наче щось розглядаючи у вікні. Пальці стиснулись у кулак.
— Знаєш що… ти не вмієш ризикувати. А я — вмію. Я зробив крок, який може змінити все. Ми житимемо по-іншому.
— Ага. Особливо я. Де, цікаво? В орендованій однушці десь у Дарниці?
І саме тут вона зрозуміла. Це не була помилка. Він усе розрахував. Він давно її викреслив. Усі ці плани — без неї.
Думки Анни
Ось так, значить. Ось ти який, Льоша. П’ять років разом, ремонт своїми руками, мої премії, твої «бізнес-ідеї», які я терпіла… і ти навіть не сказав. Не сів і не поговорив. Просто вирішив: Анна — це тимчасово. Як декор у старій квартирі. Вписується — добре. Ні — ну й чорт із нею. І жодного каяття. Він упевнений, що має рацію. Дивиться на мене як на заваду. А я досі ходжу цією кухнею і думаю, чим його нагодувати ввечері… Вона раптом згадала, як вони клеїли шпалери на цій кухні. Як сміялися, коли не зійшлися шви. Як він тоді сказав: «Це ж наша перша справжня квартира. Тут усе буде правильно».
— Ти підробив підпис, Льоша. Це, між іншим, кримінал, — повільно сказала вона. — Ти думав, я просто це проковтну?
Він знову сів. Наче з нього випустили повітря.
— Я був у глухому куті. Розумієш? Мені запропонували вигідні умови. Я підписав, так. Але потім усе поверну. Ми купимо іншу.
— «Ми»? — вона криво всміхнулася. — Після цього?
Він хотів щось сказати, але не знайшов слів. Лише розвів руками.
— Я йду. — сказала вона це тихо, але твердо. — І подаю на розлучення. Завтра ж. І — так. Я звернуся до юриста. Ти ще відповіси за це, Олексію.
Він засміявся. Втомлено, без радості.
— І хто тобі допоможе? Ці твої… подружки з бухгалтерії?
— Ні. Люди, які вміють розпізнавати підробки, — відрізала вона. — Побачимось у суді.
Анна пішла в кімнату, де на комоді лежав її ноутбук. Взяла його, не кваплячись. Потім — косметичку, паспорт, зарядку. Все. Решта — потім.
Олексій не підвівся. Просто залишився сидіти на кухні, біля своєї холодної кружки, наче нічого не сталося. Наче знову понеділок, і вона просто образилася через шкарпетки під столом.
Але Анна вже вийшла. У дверях вона на мить зупинилася, глянувши на вішак. Його куртка, її пальто. Як у рекламі щасливої пари. Тільки це вже не пара.
Вона вийшла в під’їзд і вдихнула прохолодне вечірнє повітря. Воно пахло сирістю, але, на диво — свободою.
— Я не можу вам обіцяти, що все буде легко, — спокійно промовив Сергій Іванович, підсуваючи до себе теку. — Але те, що це кримінал — так. Тут, схоже, підроблений підпис. А це вже серйозно.
— Він навіть не вибачився, — тихо сказала Анна, ніби не юристу, а самій собі. — Просто сидів, ніби я в нього хліб зі столу вкрала.
Сергій Іванович подивився поверх окулярів. Чоловік років п’ятдесяти п’яти, охайно одягнений, із легкою сивиною й дуже прямою спиною. Таких зазвичай знімають у рекламі банків: надійний, стриманий, майже домашній.
— Це трапляється часто. Знаєте чому? — він примружився. — Бо він вже всередині себе від вас відділився. А раз так — ви для нього більше не партнер, а перешкода. Колишні дружини в таких схемах — зазвичай просто технічний елемент.
Анна опустила очі. На столі лежав блокнот, в якому вона за звичкою вела нотатки. На першій сторінці — список справ на тиждень: «купити корм Рижику», «подзвонити мамі», «перепрати штори». Все ще не викреслено. Наче стара реальність досі триває.
— Я можу залучити експерта, графолога. Цим займеться адвокат. У вас є копія договору?
— Так. Я сфотографувала. Там чітко видно — не мій підпис. І навіть почерк інший. — Вона дістала телефон і показала знімки. — І я знайшла його листування з якимось агентом. Там прямо написано: «з дружиною потім вирішу».
Юрист кивнув.
— Цього достатньо для старту. Питання тільки одне — ви хочете його покарати чи повернути гроші?
— А чому «чи»? — підняла брову Анна.
— Бо це дві різні стратегії. Буває, що жінка йде до кінця — але втрачає час і нерви. А буває — іде на угоду. Я маю розуміти, яка ви людина, Анно.
— Я людина, в душу якій плюнули, — відповіла вона з незрозумілою усмішкою. — І тепер я хочу, щоб йому хоч на хвилину стало так само гидко, як мені зараз.
— Значить, будемо подавати заяву. Адвокат у вас є?
— Порекомендували одну — Ольга Петрівна Левіна. Вона по сімейних справах. Кажуть, зубата, як акула.
— Прекрасний вибір, — Сергій Іванович відклав ручку. — Тоді так: ви зустрічаєтесь з нею, вона складає позов, ми підключаємо графолога. Я тим часом надсилаю запит по угоді та починаю збір доказів. Чим раніше — тим краще.
Анна кивнула. Усе це звучало як сценарій, де її головна роль — «покинута, але бадьора». Тільки всередині все було інакше: каша зі злості, сорому і якогось дивного полегшення.
Я нарешті щось роблю. Не скиглю. Не чекаю, що він повернеться. Не влаштовую істерик. Я сиджу в кабінеті юриста — і це значить, що я вийшла з ролі дружини-жертви. Я — позивачка. Громадянка, яка вимагає справедливості. Я доросла. Я зла. Я не зламалась.
— Як ви? — спитав юрист м’яко.
— Поки тримаюсь. — вона спробувала всміхнутись, але куточки губ тремтіли. — А там буде видно.
— Ще одне, — Сергій Іванович потягнувся до паперу. — Він може казати, що підпис ви поставили самі. Добровільно. Без понятих, без свідків. Все триматиметься на експертизі. Приготуйтеся. Він не здасться легко. І вас буде трусити — теж.
— Трусити буде? Уже трусить. Тільки, мабуть, це й на краще, — Анна подивилася у вікно. Жовтень. Мокрий асфальт. Люди, які біжать з роботи, й не підозрюють, що життя може за один день зруйнуватись прямо в коридорі, між тумбочкою для взуття і котом.
— Він поверне мені мої гроші?
— Якщо все піде, як треба — так. І ви ще можете вимагати моральну компенсацію. Але не поспішайте. Тут треба вибудувати стратегію.
Вона мовчки кивнула. Стисла сумку, ніби від цього залежало, випливе вона чи ні.
Пізніше, в кафе з Ірою:
— Я знала, що він козел, — видихнула Іра, поклавши на стіл лате і тістечко. — Але щоб настільки… Анюто, ти тільки тримайся, гаразд?
— Знаєш, що найогидніше? — Анна колупала крем ложкою. — Що в мене досі звичка перевіряти, чи не забув він зарядку. Хоча я вже дві ночі не сплю у себе вдома.
— Це пройде. Головне — не звинувачуй себе. Це він брехав. Це він продавав. Це він — підробляв. Ти просто жила.
— Я жила з людиною, яка заздалегідь вирішила, що я йому заважаю. От це не відпускає.
Іра потяглася і стисла її руку.
— Ти більше не заважатимеш. Ти тепер будеш перешкодою. В його новому, «геніальному» житті.
Анна всміхнулася.
— І це приємно. Дуже.
Увечері їй подзвонив Олексій.
— Нам треба поговорити, — сказав він.
— Ми вже поговорили. У суді, пам’ятаєш?
— Я хочу все повернути. Без адвокатів. Ми ж можемо домовитись?
— Тепер — тільки через моїх юристів, Льоша.
— Анна, не роби цього. Я все виправлю. Я просто…
— Пізно. Тепер ти — просто продавець. А я — покупець правди. І я готова платити.
Вона поклала слухавку. І заплакала. Не від жалю. Від полегшення.
— Анно Сергіївно, не хвилюйтеся. Ви просто скажете правду. Решта — моя турбота, — голос Ольги Петрівни був спокійний, але твердий, як нова шкіряна сумка: дорого, але зі складками не посперечаєшся.
— А якщо він почне брехати? — голос Анни зрадницьки тремтів.
— Тоді ми його красиво закопаємо. За законом.
Вони стояли в задушливому коридорі суду. Пахло хлоркою, перепеченими пиріжками й нервами. На лавці хтось ридав у телефон. Десь за рогом закричала дитина. В повітрі висіло відчуття чужої біди.
Анна поправила комір пальта. Серце билося в грудях, як пташка в коробці. Олексій уже був усередині, в залі. Побачила краєм ока. Новий піджак. Гладко виголений. Поруч — адвокат, молодий, самовпевнений, з обличчям хлопця, який думає, що життя — це серіал, де все можна переграти в наступному сезоні.
— Я жила з цією людиною дев’ять років. Ділила з ним ранки, рахунки, квартиру. А тепер ділю з ним юристів. Ось і вся арифметика шлюбу, — подумала вона й зробила крок уперед.
— …І, Ваша честь, ми додаємо висновок графолога, де однозначно вказано: підпис Анни Сергіївни було підроблено. Ба більше, ми маємо у своєму розпорядженні роздруківку листування відповідача з агентом з нерухомості, де він прямо пише: «з дружиною потім вирішу».
Голос Ольги Петрівни звучав упевнено, без тиску, але з таким отруйним присмаком, що навіть секретар суду мимоволі підняла очі.
Олексій сидів, склавши руки. Іноді нахилявся до свого адвоката. Іноді — дивився на Анну. Але цей погляд уже нічого не означав. Він більше не вмів брехати очима. Тільки паперами.
— Ваша честь, мій довіритель визнає, що вчинив угоду без згоди дружини, але стверджує, що діяв в інтересах сім’ї. Кошти від продажу були вкладені в бізнес, який мав забезпечити обом стабільне майбутнє.
— Стабільне майбутнє, — тихо повторила Анна, — у якому я живу в мами, а він — на чужі гроші будує щастя.
Суддя — літня жінка з втомленим, але уважним обличчям — подивилася на Олексія.
— Ви визнаєте, що підпис не Анни Сергіївни?
— Так, — він підвівся. — Але я не хотів зла. Просто був впевнений, що так буде краще. Ми тоді були на межі розлучення… Я думав, це вже кінець.
— А ви не думали просто… спитати її? — запитала суддя й навіть усміхнулася.
Олексій промовчав. І ця пауза була гучнішою за будь-які слова.
Після засідання Олексій наздогнав її в коридорі.
— Аню, послухай. Я… Я готовий усе повернути. Гроші, частину бізнесу, квартиру — ми можемо домовитись. Ти ж знаєш, що я не покидьок. Це все… Я просто злякався.
— Ти злякався — і підробив мій підпис? Ти злякався — і потягнув те, що ми будували?
— Я просто хотів почати спочатку…
— Почати? — вона зробила крок до нього. — То починай. Але без мене. Без моєї квартири. Без мого імені. Без моєї жалості. Ти мені більше ніхто, Олексію. Навіть спогад — і той смердить.
Він подивився на неї з виразом втомленої жалості.
— Ти змінилась.
— Ні. Я просто зняла рожеві штори з очей.
І пішла.
Увечері вона сиділа на кухні в мами. М’ятний чай. Рижик — на колінах. Радіо грало щось зі старих українських хітів, у яких жінки досі сподіваються на любов. Але їй було байдуже.
— Мам, а я от думаю: може, мені нову квартиру взяти. З іпотекою. Але самій. Без «ми». Без мужиків з ідеями. Просто — своє.
Мама підняла брови.
— Анюто, а ти точно не зламалася?
— Ні. Я просто полагодилася інакше.
Телефон завібрував. Повідомлення від Іри:
«Суд вирішив! Олексій зобов’язаний повернути твою частку + штраф. УРА! Пішли святкувати!»
Анна всміхнулась.
— Ну що, Рижику? Час на нову житлоплощу.
За два тижні вона стояла біля дверей нової квартири. Однокімнатна, з облупленими сходами та ліфтом, що пахне фарбою. Але — її.
В руках — пакет із шампанським і зефіром. На щоках — мороз. На серці — свобода.
— Ну здрастуй, нове життя, — сказала вона й вставила ключ.
Він повернувся з першого разу.
Peцenт ідeaльнoгo ʍapuнaдy для гpu6ів. Цeŭ сʍaчнuŭ ʍapuнaд nідхoдuть для всіх вuдів гpu6ів і нe noтpe6yє жoднoї peклaʍu