Телефон у руках Тетяни дзенькнув, і вона здригнулася. Шостий вечір без Миколи. Знову на риболовлю поїхав. Казав — з Петровичем і хлопцями, як завжди.
— Знову твій десь тиняється? — Ірина відсьорбнула чай і похитала головою.
— Риболовля в нього, — Тетяна поставила чашку на стіл. — Скоро два місяці, як на пенсію вийшов, а вдома майже не буває.
— І ти віриш? — Ірина примружилася.
— А чому мені не вірити? Тридцять п’ять років разом прожили.
Тетяна глянула на годинник. Дев’ята вечора. Вона прибрала кухню, попрала, навіть пропилососила — усе, щоб не думати про огидне відчуття, яке гризло зсередини останні тижні.
— Тань, а ти його піджак перевіряла?
— Ти що! — обурилася Тетяна. — Я йому що, слідчий?
— Просто запитала, — знизала плечима Ірина. — Мій Віктор, коли крутив на стороні, завжди парфумами пах. Я одразу чула.
Тетяна завмерла. Учора, коли Коля повернувся, від нього пахло не тільки рибою. Запах був дивний, солодкуватий. Вона тоді ще подумала — може, в машині освіжувач новий?
— Та облиш, Ір. Йому п’ятдесят дев’ять. Які інтрижки?
— Ой, Тань, ти така наївна! Чоловіки в будь-якому віці можуть чудити.
Коли Ірина пішла, Тетяна не витримала. Відкрила шафу й дістала піджак чоловіка. Принюхалася — нічого особливого. Але кишеня… У кишені лежав чек із ресторану. Дорогого. Того, куди вони з Колею ходили тільки по ювілеях.
— Риболовля, значить, — пробурмотіла вона.
Вранці Микола повернувся задоволений, із пакетом свіжої риби.
— Клювало як! — він широко посміхався. — Петрович на спінінг щуку витягнув — отаку!
— Щуку, значить, — Тетяна підібгала губи. — А в ресторан ви теж із Петровичем ходили?
Коля завмер, але швидко опанував себе.
— Який ресторан, Тань? Ми на природі смажили…
— Так? А чек із «Приморського» у твоєму піджаку як опинився?
— Ти в моїх кишенях нишпорила? — обличчя чоловіка потемніло.
— Я речі збирала в прання і знайшла.
— Заїжджали перекусити, коли поверталися. Що такого?
Микола відвернувся і пішов у ванну. Тетяна дивилася йому вслід і відчувала, як усередині щось ламається. Тридцять п’ять років. І тепер ось так просто бреше в очі.
За кілька днів подзвонила Марина Степанівна з колишньої роботи.
— Тетянко, мила, ти як?
— Нормально, Марино Степанівно. А що?
— Та так, дзвоню дізнатися… — голос у слухавці зам’явся. — Слухай, ти тільки не нервуй…
— Що трапилося?
— Бачили твого Миколу в місті. З жінкою.
— З якою жінкою? — серце Тетяни пропустило удар.
— Молодша за тебе. Вони в кафе сиділи, за руки трималися. Любов її звати, вона в банку працює, де наш профком обслуговується.
Тетяна сіла на стілець. Руки тремтіли.
— Ви впевнені?
— Тетянко, я б не подзвонила, якби не впевнена була. Мені Клавдія Петрівна сказала, вона їх бачила. Навіть фотку на телефон зробила, але я посоромилася просити…
У ту ніч Тетяна не спала. Ворочалася, дивилася у стелю, слухала хропіння чоловіка. Тридцять п’ять років вона прала його шкарпетки, готувала борщі, терпіла його хропіння і звичку розкидати речі. Не скаржилася, коли він затримувався з друзями. Завжди була поруч — у хворобі, у здоров’ї, у бідності, у достатку.
І що тепер? Кохання? Молода? Та яке там молода! Їй, Тані, п’ятдесят вісім. А цій Любові скільки? Сорок п’ять? Ну так, молода…
На ранок рішення визріло. Вона не буде закочувати істерик і плакати в подушку. Ні. Вона влаштує вечерю. І запросить їх обох.
Тиждень минув у гарячковій підготовці. Тетяна діяла тихо й методично. Вона подзвонила синові, Антону, але нічого не сказала про батька.
— Синочку, все нормально?
— Так, мам. А що?
— Так, скучила, — вона зітхнула. — Ти приїдеш у неділю?
— Не зможу. Ми з Настею до її батьків. А щось трапилося?
— Нічого, любий. Усе добре.
Вона поклала слухавку. Краще Антону поки не знати. Впорається сама.
Через знайому з колишнього профкому Тетяна з’ясувала, де працює ця Любов. Банк «Південний кредит», операціоністка. Вона навіть проїхала повз будівлю, щоб побачити її. І побачила – висока білявка в червоному костюмі. Не набагато молодша, але ефектна.
— Ну і чим вона краща? — запитала Тетяна в дзеркала вдома.
Відповіді не було. Дзеркало показувало втомлену жінку зі зморшками та сивими пасмами. Тетяна стиснула кулаки. Досить! Вона дістала старий записник. Знайшла номер перукарні.
— Алло, це салон «Єва»? Можна записатися до Олени?
За два дні Тетяна не впізнавала себе. Нова стрижка, мелірування, брови… Вона купила сукню – синю, із запахом. Вона ідеально сиділа й робила фігуру стрункішою.
— Ого! — присвиснула Ірина, коли зайшла на чай. — Ти куди так вирядилася?
— Нікуди, — посміхнулася Тетяна. — Просто вирішила себе порадувати.
— А Коля що сказав?
— А він не бачив. Знову на риболовлі.
Микола повернувся пізно. Тетяна чекала на кухні.
— Колю, давай поговоримо.
— Про що, Тань? — він напружився.
— Я хочу влаштувати вечерю. У п’ятницю. І запрошу гостей.
— Яких ще гостей? — він насупився.
— Побачиш, — вона посміхнулася. — Тобі сподобається.
Наступного ранку Тетяна відправила два повідомлення. Одне — чоловікові: «У п’ятницю вечеря вдома, о 19:00. Будь обов’язково. Важливо для нас обох». Друге — на робочу пошту Любові, адресу якої дізналася через ту ж знайому.
Відповідь від Любові прийшла за годину: «Я не розумію, про що ви. Яка вечеря?» Тетяна написала: «Усе ви розумієте. Або приходьте, або я сама прийду до вас на роботу. З доказами».
Микола подзвонив в обід.
— Тань, ти що задумала? Яка вечеря?
— Сімейна, Колю. Ти ж сім’ю ще не покинув?
— Тань, у мене справи в п’ятницю…
— Скасуй.
— Та що відбувається?
— У п’ятницю дізнаєшся. О сьомій вечора.
Ірина надзвонювала щогодини.
— Танько, ти з глузду з’їхала! Навіщо тобі цей цирк?
— Це не цирк, — відрізала Тетяна. — Це мій дім і моє життя. Досить прикидатися.
— А якщо він просто не прийде?
— Прийде, — твердо сказала Тетяна. — Коля любить ефектні виходи, але боїться скандалів. А я поки жодного разу голос не підвищила. Він заінтригований.
У п’ятницю Тетяна купила фрукти, вино, приготувала салати та м’ясо. Накрила стіл красивою скатертиною, дістала кришталь. Одягла нову сукню, зробила макіяж. Руки тремтіли, але вона була спокійна.
У двері подзвонили рівно о сьомій. На порозі стояв Микола.
— Ну і кого ти запросила? — запитав він, проходячи до квартири.
— Сюрприз, — посміхнулася Тетяна.
За десять хвилин у двері знову подзвонили.
Тетяна повільно відчинила двері. На порозі стояла Любов — у світлій сукні, з букетом квітів. Виглядала вона розгубленою.
— Вітаю, — вона простягнула квіти. — Я… не знала, що принести.
— Проходьте, — Тетяна взяла букет. — Микола вже тут.
Любов увійшла у квартиру і завмерла в коридорі. З кухні виглянув Микола. Його обличчя вмить змінилося.
— Любо? Ти що тут робиш?
— Мене запросили, — вона кивнула на Тетяну.
— Якого біса? — Микола повернувся до дружини. — Це що за жарти, Тань?
— Жодних жартів, — спокійно відповіла Тетяна. — Проходьте до столу. Вечеря готова.
Вони сіли за стіл. Микола виглядав так, ніби проковтнув лимон. Любов нервово смикала серветку. Тетяна розлила вино по келихах.
— За що п’ємо? — хрипко запитав Микола.
— За чесність, — Тетяна підняла келих. — За те, щоб не брехати найближчим людям.
Вони випили. Тиша давила.
— Як давно це триває? — запитала Тетяна, дивлячись на чоловіка.
— Що триває? — Микола спробував зобразити нерозуміння.
— Колю, досить, — Тетяна похитала головою. — Я все знаю. Про ресторани, зустрічі щоп’ятниці. Про вашу… дружбу.
— Тетяно Сергіївно, я… — почала Любов.
— Помовч! — гаркнув Микола, але одразу осікся.
— Ні, нехай говорить, — Тетяна повернулася до Любові. — Я не злюся на вас. Я просто хочу знати правду.
— Ми зустрічаємося пів року, — тихо сказала Любов. — Микола говорив, що у вас усе… що ви вже не живете як чоловік і дружина.
— Он як? — Тетяна посміхнулася. — Цікаво.
— Тань, ну чого ти добиваєшся? — Микола нервово забарабанив пальцями по столу. — Хочеш принизити мене? Чи її?
— Я хочу правди, Колю. Тридцять п’ять років разом — я заслужила хоча б це.
— Якої правди? — він розвів руками. — Ну так, зустрічаємося ми. І що?
— Ти кохаєш її?
Микола замовк. Любов напружено дивилася на нього.
— Я не знаю, — нарешті видавив він.
— А мене? — тихо запитала Тетяна.
— Тань, ну що за дитячий садок? Звісно, кохаю. Ти мати мого сина, ми стільки років разом…
— Це не відповідь, — вона похитала головою. — Не відповідь, Колю.
Любов раптом схлипнула.
— Я піду, — вона встала. — Пробачте. Я не хотіла…
— Сидіти! — Тетяна стукнула долонею по столу. — Ми не закінчили.
Любов слухняно сіла.
— Я не буду влаштовувати істерик, — продовжила Тетяна. — Не буду рвати на собі волосся і проклинати вас обох. Я просто хочу знати — що далі?
— У якому сенсі? — Микола нервово ковтнув.
— Ти йдеш до неї? Чи продовжиш брехати мені?
— Тань, усе складно…
— Ні, Колю, усе дуже просто. Або я, або вона. Вирішуй зараз.
— Не можна так одразу…
— Можна, — Тетяна була непохитною. — Я тридцять п’ять років прала твої шкарпетки, готувала їжу, чекала з роботи. Народила тобі сина. А ти… ти навіть не знайшов у собі сміливості сказати правду.
Микола уткнувся поглядом у тарілку.
— Тань, ну вибач. Я не хотів робити тобі боляче.
— Тому вирішив робити боляче таємно? — вона гірко посміхнулася. — Благородно.
— Я не знаю, що сказати, — він розвів руками.
— Скажи правду. Ти йдеш до неї?
Микола мовчав. Любов дивилася на нього з надією. Тетяна — із викликом.
— Я… — він затнувся. — Мені потрібен час подумати.
— Боягуз, — тихо сказала Тетяна. — Усе життя був боягузом.
— До чого тут боягузтво? — спалахнув Микола. — Ти вимагаєш вирішити все зараз, за п’ять хвилин!
— Ні, я вимагаю поваги, — вона встала. — Досить брехні, Колю. Досить.
Любов раптом підвелася з-за столу.
— Вибачте, я не можу більше, — вона нервово поправила сукню. — Миколо, ти обіцяв, що все вирішиш. Що підеш від неї.
— Люб, почекай, — Микола витер піт з чола. — Не зараз.
— А коли? — її голос тремтів. — Два місяці тому ти говорив те саме. Я почуваюся… брудно.
Тетяна посміхнулася.
— Ласкаво просимо до клубу, люба.
— Я піду, — Любов схопила сумочку. — Дзвони, коли визначишся.
Вона швидко вийшла. Грюкнули вхідні двері. Микола і Тетяна залишилися вдвох.
— Задоволений? — Тетяна схрестила руки на грудях. — Тепер обидві зляться.
— Це ти все влаштувала! — Микола стукнув кулаком по столу. — Навіщо?
— Щоб припинити цей фарс, — вона знизала плечима. — Я втомилася, Колю. Втомилася удавати, що нічого не відбувається.
Вони довго мовчали. Потім Микола важко зітхнув.
— Тань, я не знаю, що на мене найшло. Вона з’явилася, посміхалася мені, слухала… я відчув себе молодим.
— А я, значить, стара шкапа? — Тетяна гірко посміхнулася.
— Ні! Ти… ти дружина. Мати мого сина. Але ми вже стільки років разом…
— І це привід шукати іншу?
— Ні, звичайно, — він опустив голову. — Я заплутався, Тань.
— А я ні, — вона встала. — Мені все гранично ясно. Ти хочеш свободи — отримуй.
— У сенсі?
— Я не буду тебе утримувати. Хочеш до неї — іди. Хочеш залишитися — залишайся. Але жодної брехні більше.
Микола розгублено дивився на дружину.
— Ти мене виганяєш?
— Ні, я даю тобі вибір. Уперше за тридцять п’ять років я думаю про себе, а не про тебе.
Наступного дня Микола зібрав речі й поїхав до брата. Сказав — потрібен час подумати. Тетяна подзвонила синові й усе розповіла. Антон примчав за дві години, злий дуже.
— Я поговорю з батьком! Як він міг?
— Не треба, синочку, — Тетяна погладила його по плечу. — Це наші з ним стосунки.
— Але мам…
— Усе добре, Антоне. Правда.
Минуло три місяці.
Микола так і не повернувся до Любові. Іноді дзвонив Тетяні, кілька разів приходив — просив вибачення, говорив, що сумує за домом. Тетяна слухала спокійно, але тримала дистанцію.
— Тань, може, спробуємо знову? — запитав він під час чергового візиту.
— Навіщо, Колю? — вона похитала головою. — Щоб усе повторилося?
— Я змінився!
— Ні, — вона посміхнулася. — Просто тобі незатишно одному.
Тетяна справді змінилася. Вона записалася на курси англійської, стала волонтером у притулку для тварин. Завела нові знайомства. Виглядала молодшою та щасливішою.
— Як ти? — запитала Ірина, зайшовши на чай.
— Знаєш, добре, — Тетяна розлила чай. — Дивно, так?
— Чому дивно?
— Я боялася залишитися сама. Думала, помру без нього. А тепер… тепер я дихаю на повні груди.
За пів року Микола подзвонив і сказав, що подав на розлучення. Зустрів жінку, житимуть разом. Тетяна побажала йому щастя.
— Не злишся? — здивувався він.
— Ні, Колю. Я вдячна тобі.
— За що?
— За те, що все закінчилося саме так. Інакше я б ніколи не дізналася, як це — жити для себе.
У день розлучення вона одягла ту саму синю сукню. Вийшла з суду і глибоко вдихнула. Попереду було літо, поїздка з Іриною на море, заняття з дітьми у притулку. Життя, про яке вона не мріяла, але яке виявилося прекрасним.
Я вас прощаю