Наталя дивилася на екран телефону, не в змозі поворухнутися. Червона кнопка завершення виклику й досі світилася, а з динаміка долинав приглушений жіночий сміх. Такий молодий, безтурботний… зовсім не схожий на її втомлений голос після дванадцятигодинної зміни в лікарні.
– Андрію, годі! – грайливо прошепотів незнайомий голос. – Нам справді час працювати…
Пальці Наталі похололи. П’ятнадцять років шлюбу промайнули перед очима, як кадри старої кіноплівки: їхня перша зустріч в університетській бібліотеці, скромне весілля, народження Машеньки, безсонні ночі біля дитячого ліжечка… Увесь цей час вона думала, що знає свого чоловіка.
– Я ж казав, що сьогодні затримаюсь, – голос Андрія звучав незвично м’яко. – Важливий проєкт…
Наталя гірко усміхнулася. Важливий проєкт. Звісно. Останні пів року він лише й говорив про роботу, про нову молоду команду, про сучасні підходи до справ. А вона раділа його успіхам, пишалася ним.
Жіночий голос знову засміявся, тепер уже тихіше, інтимніше. Наталя нарешті знайшла в собі сили натиснути на червону кнопку. У квартирі запанувала мертва тиша, яку порушувало лише цокання настінного годинника — весільного подарунка від його батьків.
Вона повільно опустилася на кухонний стілець. На холодильнику все ще висіла їхня остання сімейна фотографія з відпочинку: засмаглі, щасливі обличчя, Машенька між ними, тримає обох за руки. Наталя згадала, як довго вони обирали місце для тієї поїздки, як Андрій наполягав саме на тому курорті…
Телефон завібрував — повідомлення від нього: «Пробач, затримуюсь. Зустріч затяглася. Не чекай із вечерею.»
Наталя подивилася на накритий стіл, на його улюблену страву, яку готувала весь вечір після зміни. На очі навернулися сльози, але вона швидко їх змахнула. Треба було вирішувати, що робити далі. Машенька скоро повернеться з тренування, і донька не повинна бачити її такою.
Підвівшись, вона підійшла до вікна. На вулиці починався дощ, краплі повільно стікали по склу, розмиваючи вогні вечірнього міста. Наталя дістала телефон і відкрила контакти. Палець завис над іменем своєї адвокатки — давньої подруги, яка не раз пропонувала допомогу, помічаючи дивну поведінку Андрія останнім часом.
– Мамо, я вдома! – пролунав дзвінкий голос Машеньки з передпокою.
Наталя глибоко зітхнула, сховала телефон у кишеню і натягнула усмішку. У неї є час подумати, як вчинити. А зараз треба бути сильною — заради доньки, заради себе самої. Адже життя не закінчується зрадою, навіть якщо зараз здається інакше.
– Як тренування, сонечко? – спитала Наталя, виходячи в коридор і допомагаючи доньці зняти рюкзак.
– Чудово! Тренерка сказала, що я готова до змагань. А тато прийде на виступ?
Наталя завмерла на мить, але швидко взяла себе в руки:
– Звісно, люба. Обов’язково прийде.
– А де він зараз? – Машенька оглянула порожню кухню. – Знову на роботі?
– Так, у нього… важлива зустріч, – Наталя відвернулася до плити. – Будеш вечеряти?
– М-м-м, смачно пахне! – дівчинка сіла за стіл. – А можна я татові подзвоню? Хочу розповісти про тренування!
– Давай краще пізніше, сонечко, – м’яко відповіла Наталя, розставляючи тарілки. – Він зараз дуже зайнятий.
Машенька знизала плечима й взялася до їжі, а Наталя дивилася на доньку й думала про те, як багато доведеться пояснити. І як багато доведеться приховати, щоб уберегти її дитяче серце від жорстокої правди дорослого життя.
Коли донька пішла робити домашнє завдання, Наталя дістала телефон і набрала номер свекрухи.
– Алло, Віро Миколаївно? Добрий вечір.
– Наталочко, щось сталося? – У голосі свекрухи прозвучало занепокоєння. – Ти зазвичай так пізно не дзвониш.
Наталя зробила глибокий вдих:
– Скажіть… Останнім часом Андрій не говорив з вами… ну, про мене? Про наші стосунки?
На іншому кінці дроту запала важка пауза.
– Наталю… – голос Віри Миколаївни затремтів. – Ти щось дізналася?
У Наталі в грудях обірвалося. Отже, свекруха знала. Знала – і мовчала.
– Чому ви мені не сказали? – прошепотіла вона.
– Я сподівалася, що він схаменеться, – тихо відповіла Віра Миколаївна. – Вона ж зовсім дівча, його нова помічниця. Я думала, це просто криза середнього віку…
Наталя різко скинула дзвінок. У вухах шуміло. Помічниця. Авжеж. Та сама «перспективна співробітниця», про яку він постійно згадував за вечерею. Як вона могла бути такою сліпою?
Телефон знову завібрував – цього разу телефонував Андрій. Наталя дивилася на екран, де усміхалася їхня спільна фотографія, й думала про те, як дивно влаштоване життя: роками живеш із людиною, довіряєш усі свої секрети, будуєш плани… А потім в один момент розумієш, що навіть його усмішка на фото здається чужою.
Дзвінок припинився, і за кілька секунд прийшло повідомлення: «Я скоро буду вдома. Нам треба поговорити».
Наталя піднялася у спальню й швидко перевірила Машині уроки.
– Сонечко, вже пізно. Час спати.
– А тато? – сонно спитала донька, забираючись під ковдру.
– Тато затримується. Я передам йому, що ти чекала.
Поцілувавши Машу, Наталя спустилася на кухню. У передпокої почувся звук ключа в замку. Вона залишилася сидіти за столом, дивлячись на охололу вечерю.
Андрій зайшов невпевнено, ніби в чужу квартиру. Від нього пахло дорогим парфумом – не тим, що вона подарувала на річницю.
– Наталю… – почав він, але вона перебила:
– Скільки їй років? – голос звучав дивовижно спокійно.
Андрій завмер у дверному прорізі:
– Що?
– Твоїй помічниці. Скільки їй років?
– Звідки ти… – він замовк, помітивши її погляд. – Двадцять шість.
Наталя гірко усміхнулася:
– На чотирнадцять років молодша за мене. Майже як різниця між тобою і Машею.
– Наталю, послухай…
– Ні, це ти послухай, – вона нарешті підняла на нього очі. – Я все знаю. Знаю про вечірні «наради», про «важливі проєкти». Сьогодні ти забув натиснути відбій після нашої розмови.
Андрій зблід і важко сів на стілець.
– Я не хотів, щоб ти дізналася саме так…
– А як хотів? – Наталя відчула, як зрадливо тремтить голос. – Коли остаточно вирішиш, що молода коханка краща за стару дружину?
– Не говори так, – він спробував узяти її за руку, але вона відсторонилася. – Ти нічого не розумієш. На роботі все змінилося, нові можливості, молода команда…
– І молода коханка в комплекті? – Наталя підвелася. – Знаєш, що найстрашніше? Не те, що ти зрадив мене. А те, що ти зрадив Машу. Вона сьогодні питала, чи прийдеш ти на її змагання.
– Звичайно прийду! – вигукнув Андрій. – Я ж її батько!
– Справді? А я думала, ти тепер менеджер з молодих талантів.
Андрій підхопився зі стільця:
– Припини! Ти не розумієш, як мені зараз важко!
– Тобі важко? – Наталя знизила голос до шепоту, щоб не розбудити доньку. – А як мені? Як буде Маші, коли вона дізнається, що її тато…
– Я йду від тебе, – раптом тихо сказав Андрій.
Ці слова зависли в повітрі, як грім серед ясного неба. Наталя відчула, як земля йде з-під ніг.
– Отак просто? – вона опустилася назад на стілець. – П’ятнадцять років шлюбу – і все?
– Катя вагітна, – він відвів очі.
Наталя закрила обличчя руками. Отже, ось як її звати. Катя. І вона вже носить його дитину.
– Мамо? Тату? – сонний голос Маші змусив обох здригнутися. – Що відбувається?
Вони озирнулися. Донька стояла у дверях кухні, розгублено переводячи погляд з одного на іншого.
– Чому ви кричите?
– Машенько, люба, йди спати, – Наталя намагалася усміхнутися. – Ми з татом просто говоримо.
– Ви сваритеся, – Маша насупила брови. – Через ту тітку з роботи, так? Я чула, як бабуся говорила телефоном…
Андрій побілів:
– Що ти чула?
– Що якась Катя забрала тебе з родини, – голос дівчинки тремтів. – Тату, це ж неправда, правда? Ти нас любиш?
Наталя дивилася, як чоловік – тепер уже колишній – безпорадно відкриває і закриває рота, не знаходячи слів. П’ятнадцять років вона любила цю людину, довіряла йому, будувала з ним родину. А тепер він не може знайти слів, щоб пояснити власній доньці, чому руйнує її світ.
– Тато нас дуже любить, – твердо сказала Наталя, підходячи до доньки. – Просто іноді дорослі… заплутуються. Ходімо, я вкладу тебе спати.
– Я нікуди не піду! – Маша вперто похитала головою. – Я хочу знати правду!
Андрій зробив крок до доньки:
– Машенько, сонечко…
– Не підходь до мене! – крикнула дівчинка і вибігла з кухні.
У тиші, що настала, було чутно, як грюкнули двері її кімнати й повернувся ключ у замку.
– Я поговорю з нею, – Андрій рушив до виходу з кухні.
– Ні, – Наталя перегородила йому шлях. – Ти вже достатньо зробив. Збирай речі й іди.
– Це і мій дім теж!
– Був ним. До того, як ти вирішив завести нову родину, – вона подивилася йому прямо в очі. – Зранку я надішлю тобі контакти свого адвоката. І навіть не думай боротися за опіку – ти бачив реакцію доньки.
Андрій опустив плечі:
– Я справді не хотів, щоб усе так вийшло.
– Але вийшло саме так, – Наталя відчула, як у середині зростає холодна рішучість. – У тебе година, щоб зібрати найнеобхідніше. Решту забереш пізніше.
Поки чоловік збирав речі у спальні, вона піднялася до доньки. Постукала у двері:
– Машо, це мама. Можна зайти?
Клацнув замок. Наталя зайшла до кімнати. Донька сиділа на ліжку, обійнявши коліна руками.
– Я не хочу його бачити, – глухо сказала вона.
– І не потрібно, – Наталя сіла поруч, обійнявши доньку за плечі. – Сьогодні тато піде. Але ти повинна знати – він тебе любить. Просто… іноді дорослі роблять помилки.
– Великі помилки, – Маша шморгнула носом. – Знаєш, а Лєнка з паралельного теж через це плаче. У її тата теж інша родина з’явилася.
Наталя пригорнула доньку міцніше. Внизу грюкнули вхідні двері – Андрій пішов.
– Мамо, – тихо покликала Маша. – А ми впораємось?
– Звісно, сонечко, – Наталя поцілувала доньку в маківку. – Ми ж разом. І знаєш що? Завтра я візьму вихідний. Влаштуємо день піци й морозива, як колись.
– А як же тренування?
– А на тренування обов’язково підемо. І на змаганнях ти всім покажеш, яка ти сильна. Ми обидві покажемо.
Маша нарешті ледь усміхнулася:
– Як думаєш, бабуся Віра з нами буде спілкуватися?
– Звісно буде, – Наталя згадала тремтячий голос свекрухи. – Вона тебе любить не менше, ніж раніше.
За вікном починалась зоря. Наталя дивилася, як перші промені сонця забарвлюють небо в рожевий, і думала про те, що цей ранок – початок їхнього нового життя. Життя, у якому їм доведеться навчитися бути сильними й щасливими без нього.
Два тижні по тому Наталя приїхала за адресою, який надав колишній чоловік. Марина Степанова, її адвокат і подруга, була поруч. Обидві жінки сиділи в стильному кабінеті в очікуванні. На столі лежали документи про поділ майна.
– Він наполягає на продажу квартири, – Марина постукала ручкою по паперах. – Каже, що вклав у неї більше грошей.
– Але ж це неправда! – Наталя вчепилася в підлокітники крісла. – Ми купували її на гроші від продажу моєї батьківської квартири.
– Я знаю, – кивнула Марина. – У нас є всі документи. Але його адвокат вимагає врахувати, що останні п’ять років іпотеку платили з його зарплати.
– А мій цілодобовий труд по дому й вихованню дитини вони врахували? – з гіркотою всміхнулася Наталя.
У коридорі почулися знайомі голоси. Андрій з’явився на порозі у супроводі свого адвоката – молодого, напористого юриста. За його спиною стояла та сама Катя, вже з помітним животом.
– Я просив тебе прийти саму, – невдоволено кинув Андрій, глянувши на Марину.
– А я просила не руйнувати нашу родину, – парирувала Наталя. – Але ми не завжди отримуємо те, що просимо, правда?
Катя демонстративно поклала руку на живіт. Марина Степанівна насупилась:
– Давайте перейдемо до справи. Моя клієнтка згодна на рівний поділ майна, але квартира залишається за нею та донькою.
– Це порушення прав мого клієнта! – втрутився адвокат Андрія. – Він має право…
– Ваш клієнт має право забезпечити гідне житло своїй дитині, – перебила Марина. – І мова йде не про майбутню, а про вже наявну дитину. Або мені нагадати суду, що ваш клієнт вже місяць не сплачує аліменти?
Андрій зблід:
– У мене зараз складна ситуація з роботою…
– Так, – кивнула Наталя. – Чула. Кажуть, коли керівництво дізнається, що ти спиш із підлеглою, це погано впливає на кар’єру.
Катя сіпнулася, але промовчала.
– Отже, так, – Марина відкрила теку з документами. – Або ви погоджуєтесь на наші умови: квартира залишається Наталі та Маші, машина – вам, плюс визначаємо графік зустрічей із донькою і розмір аліментів. Або йдемо до суду, де я розповім багато цікавого про етику в компаніях та зловживання службовим становищем.
Адвокат Андрія щось зашепотів йому на вухо. Через кілька хвилин напруженої тиші він кивнув:
– Добре. Я погоджуюсь на ваші умови.
– І ще одне, – додала Наталя. – Маша не хоче з тобою бачитися. Поки що не хоче. Це її рішення, і ти його поважатимеш.
– Але я ж її батько!
– Батько, який зрадив її довіру, – Наталя підвелася. – Дай їй час. Можливо, колись вона захоче відновити стосунки. Але це має бути її вибір, не твій.
Минуло пів року. Наталя сиділа в глядацькому залі спортивного комплексу, де проходили змагання з художньої гімнастики. Поруч із нею схвильовано совалася Віра Миколаївна.
– Дивись, дивись! Зараз Машенька вийде! – колишня свекруха міцно стисла її руку.
Після розлучення Віра Миколаївна часто приходила до них, допомагала з Машею, коли Наталя залишалась на чергування. «Ти мені як донька», – казала вона. – «А те, що мій син дурень – не твоя вина».
Маша з’явилася на килимі у блискучому блакитному костюмі. Зазвучала музика, і дівчинка закрутилася у своєму танці зі стрічкою. Наталя затамувала подих – донька ніби літала над килимом, і в кожному її русі відчувалася впевненість.
– Боже, яка ж вона на тебе схожа, – прошепотіла Віра Миколаївна. – Така ж сильна.
На іншому кінці залу Наталя помітила Андрія. Він прийшов один, без Каті, і невпевнено переминався з ноги на ногу. Це був його перший прихід на виступ доньки після розлучення – раніше Маша категорично відмовлялася бачити його на змаганнях.
Коли виступ завершився, зал вибухнув оплесками. Маша посіла перше місце у своїй віковій категорії. Вона стояла на п’єдесталі з медаллю на шиї, сяюча й щаслива, а потім раптом поглянула туди, де стояв батько.
Андрій нерішуче підняв руку в привітанні. Маша на мить завмерла, а потім ледь помітно кивнула у відповідь.
– Мамо, – сказала вона пізніше, коли вони поверталися додому. – А можна… можна я зателефоную татові? Хочу розповісти йому про нові елементи, які вивчила.
Наталя відчула, як стислося серце:
– Звісно, сонечко. Це твій вибір.
Увечері, вклавши доньку спати, вона сиділа на кухні з чашкою чаю й переглядала фото з виступу. Телефон тихо дзенькнув – прийшло повідомлення від колеги з лікарні, Михайла. Він уже другий місяць наполегливо кликав її на каву.
«Бачив фото з виступу. Маша – справжня чемпіонка! Може, відсвяткуємо її перемогу вечерею? Знаю чудовий сімейний ресторан…»
Наталя усміхнулась, глянувши на екран. Можливо, настав і її час зробити крок уперед. Життя ж не закінчується зрадою – вона казала це собі в ту жахливу ніч. А зараз, через пів року, вперше справді в це повірила.
Нік Вуйчич: Коли мій син плаче, я не можу його обійняти, але він підходить і обіймає мене