Мені 62. Йому було 49. Увесь час твердив, що я — любов його життя. А сам їв за мій рахунок, спав під моїм дахом, користувався всім, що було в оселі… Поки я не сказала: «Досить!» — і не виставила за двері.
Після розлучення пройшли роки, але біль, що засів у душі, не відпускав ще довго.
Мій перший чоловік був не просто слабаком — він виснажував мене. Вимотував морально, висмоктував сили, висаджував мої фінанси. Робити нічого не хотів, пив, ночами десь пропадав, а згодом ще й почав виносити речі з дому. Як хижак. А я мовчала. Терпіла. Все заради Сашка. Лише заради нього.
Коли синові виповнилось дванадцять, він подивився мені в очі та впевнено сказав:
— Мамо, годі вже. Виганяй його.
Наче пелена впала. Того самого вечора я й поставила крапку — вигнала. Без жалю. З величезним полегшенням. Знову змогла вдихнути на повні груди.
Згодом у моєму житті були інші чоловіки. Хтось писав, хтось запрошував на каву чи в кіно. Але я так і не дозволила собі знову закохатись. Було страшно. Я не хотіла знову стати домробітницею замість партнерки.
Останні роки проходили в тиші. Син поїхав до Канади й там залишився. Запрошував мене, але я не змогла зважитись. Тут — моє життя, мої спогади, біль, радість. Ці стіни все пам’ятають.
А потім настала пандемія. Самотність. Тиша. Чотири стіни.
Якось подруга сказала:
— Ну ти хоч когось знайди! Хоч поговорити буде з ким.
Я знизала плечима:
— Чоловіки мого віку — втомлені, сиві, їм не жінка потрібна, а доглядальниця. А я себе доглядальницею не бачу.
— То заведи молодшого! Ти ж іще ого-го яка!
Я усміхнулася, але ця думка осіла в голові.
А потім я його побачила.
Щодня, на одній і тій самій лавці, він вигулював пса. Високий, стрункий, у темній куртці. Дмитро. 49. Розлучений. Дружина виїхала до Іспанії. Донька вже доросла.
Знайомство сталося легко. Потім — зустрічі на каву. Потім — квіти. Не встигла озирнутися, як він уже залишався ночувати. А згодом — переїхав повністю.
Сусідки тільки головами хитали:
— Галино, от ти дала! Якого красеня прибрала до рук!
Мені було приємно це чути. Я знову варила ранкову каву, прасувала сорочки, чекала з усмішкою. Згадала, як це — бути Жінкою.
Аж одного ранку він промовив:
— Тобі б трохи більше рухатись. Може, вигулювала б собаку?
— А ми ж разом ходимо?
— Краще не світитись на людях постійно. Люди язиками чешуть…
У той момент мене ніби обпекло. Йому соромно. Мене. Моєї сивини. Мого віку. Моєї зовнішності.
Я подивилась довкола. Він не зробив нічого. Шкарпетки — не в кошик. Посуд — не помив. Я все — від прибирання до прання. Була для нього зручною, а не коханою.
Зібралась із думками й сказала:
— Діма, у цьому домі має бути рівноправ’я. Хочеш — гладь сам. І з собакою — сам гуляй.
Він лише посміхнувся:
— Хочеш молодого — плати за це. Готуй, догоджай. Інакше навіщо мені така?
Я глянула на нього і вперше побачила справжнє його обличчя. Тихо сказала:
— У тебе пів години. Збирай речі.
— Та ти що?! Моя донька з хлопцем мали приїхати в гості!
— То нехай їдуть до неї. Щасти вам.
Без крику. Без істерик. Я зачинила двері. Сіла. І заплакала.
Було боляче. Було прикро. Було самотньо. Але — не принизливо. Я зробила правильно. Бо якщо чоловік лише споживає — це не кохання. Це паразитизм.
Мені 62. Так, є зморшки. Так, ноги втомлюються. Але душа — жива. Вона хоче тепла. Вірю, що ще зустрінеться той, хто буде поруч не через зручність, а через любов.
Хай навіть буде не молодший. Не красень. Головне — щоб був щирий. І поважав.
Бо жінка — навіть у 62 — заслуговує бути не тінню, а живою.
Неочікувано простий спосіб розмножити орхідеї вдома