Лариса сиділа за кухонним столом, тримаючи телефон у руці. Щойно чужий голос повідомив їй новину, яка вибила землю з-під ніг. Вона розгубилася і не знала, як діяти далі. У голові роєм кружляли думки, які вона не встигала збагнути. «Що робити?» – це питання настирливо лунало в її свідомості, але відповідь залишалася невловимою. Ділитися своїми переживаннями з кимось Лариса не збиралася. Вона давно зрозуміла, що справжніх друзів у неї немає — співчуття лише на словах, а за спиною — або заздрість, або зловтіха.
Колись її батьки завжди були поруч, готові вислухати і підтримати. Але їх більше не було, і ця втрата боліла щодня. Чоловік теж міг би стати опорою, але останнім часом став чужим. Олег все частіше робив зауваження, що вона старіє, що молодість минає. То процитує статтю з інтернету про швидке старіння жінок, то натякне, що вона недостатньо доглядає за собою.
Лариса не могла зрозуміти, що сталося. Вона все ще ходила до перукаря, робила манікюр сама після невдалого досвіду в салоні, коли довелося лікувати інфекцію. Її гардероб залишався сучасним, а підбори — звичною частиною образу. Так, час залишив свої сліди, але ж і Олег не молодів. Інші пари їхнього віку гуляли вечорами, тримаючись за руки, а Лариса частіше залишалася наодинці біля вікна, поки Олег «затримувався на роботі». Вона здогадувалася про його зраду, але доказів не було.
Її єдиною радістю були діти, але з ними обговорювати це питання вона не хотіла. Донька чекала на первістка, і Лариса не хотіла її турбувати. Син навчався в іншому місті, а такі розмови телефоном здавалися недоречними. Лариса вирішила поговорити з Олегом, але спершу хотіла перевірити, чи залишився він тим чоловіком, якого вона знала. Найбільші сумніви були у його вірності. Тягнути далі не було сенсу. Зібравшись із силами, Лариса вирішила дочекатися Олега з роботи.
— Щось сталося? — спитав він, помітивши її напружений погляд.
— Так, — відповіла вона, ледве стримуючи емоції. — У мене серйозна хвороба. Скажи, ти будеш поруч зі мною, якщо я потребуватиму допомоги? Ти мене не покинеш?
Олег зблід і нервово сів на стілець.
— Який діагноз? – його голос затремтів.
— Це не так важливо. Головне — чи залишишся ти зі мною в скрутну хвилину?
Олег важко зітхнув і провів рукою по обличчю.
— Ларисо, я давно хотів про це поговорити. Ти сама підняла цю тему. Я збирався подати на розлучення, але не наважувався. Ти вже не та, що раніше. Ти старієш, а тепер ще й хворієш. Я не хочу брати на себе цей тягар. Краще піти зараз, поки не довелося платити аліменти, якщо ти станеш непрацездатною. І не дивися так — у мене вже є інша жінка. Ти сильна, впораєшся.
Він підвівся, пройшов до спальні, швидко зібрав речі в сумку і, не обернувшись, пішов.
— Заберу решту речей на вихідних. Тримайся.
Лариса дивилася йому вслід і гірко всміхнулася: «Все стало на свої місця».
Вона залишилася сама. Єдиний, кому могла довіритися, був син. Лариса набрала його номер, і коли почула рідний голос, всі проблеми відійшли на задній план.
– Синку, коли ти приїдеш додому? – запитала Лариса з надією в голосі. На іншому кінці слухавки Артем радісно відповів:
– Вже скоро, мамо! Хотів зробити сюрприз, але раз ти сама спитала, то доведеться розкрити секрет. Мене направляють на практику до нашого міста! Уявляєш, яка удача? Я працюватиму в престижній компанії!
– Це чудова новина! – Лариса усміхнулася, і на мить її тривоги відійшли на задній план.
За тиждень Артем був удома. Ввечері того ж дня Лариса зважилася розповісти йому все.
– Синку, зі мною сталася неймовірна історія… Навіть не знаю, як це пояснити. Днями мені подзвонив чоловік, який назвався нотаріусом. Він повідомив, що я маю вступити у спадок. Я була приголомшена, бо дізналася, що ті, кого я вважала своїми батьками, насправді мене удочерили. Виявилося, що моя біологічна мати залишила мене ще немовлям. Потім вона виїхала за кордон з багатим чоловіком, але після його смерті почала мене шукати. Найняла детектива, знайшла мої дані й склала заповіт, бажаючи зустрітися зі мною. Але літак, на якому вона летіла, зазнав катастрофи. Тепер я повинна прийняти спадок, але не знаю, чи варто це робити. Люди, які мене виховали, залишаються для мене найріднішими. Чи маю я право на спадщину від жінки, яка мене покинула?
Артем здивовано підняв брови.
– Нічого собі! Мам, це просто шокуюча новина! Але якщо це правда, то чому ти повинна відмовлятися? Якщо ти не приймеш спадок, він дістанеться комусь сторонньому. А так ти забезпечиш собі стабільність. Тим більше, якщо там справді солідна сума, – Артем підморгнув. – Пам’ятаєш, як у фільмах буває? А раптом це марна витівка?
– Ні, там дійсно чималі статки, – відповіла Лариса й показала листування на телефоні. Артем присвиснув від здивування.
– І що ж сказав батько? До речі, де він зараз?
Лариса тяжко зітхнула й розповіла, як збрехала про хворобу, щоб дізнатися, чи можна на нього покластися. Вона хотіла перевірити його вірність, але він не пройшов цей тест.
– Оце так номер! – обурено вигукнув Артем. – Після такого він для мене більше не батько.
– Не будь надто категоричним, Тьомо. Він не погана людина, просто закохався в іншу. Серцю не накажеш.
– А якби ти справді була хвора? Це не має виправдання! Для мене він закінчений!
Лариса сумно похитала головою.
– Але як я поїду за кордон? У мене ж навіть немає закордонного паспорта, а ще я не знаю мови. Як я там справлюся?
– Не хвилюйся, мамо! Тепер ти забезпечена жінка. Найми юриста, який знає мову й допоможе тобі вирішити всі питання.
– А де ж такого знайти? – Лариса вагалася, чи варто довіряти незнайомцю.
– Це вже моя турбота. Ти просто погодься.
Лариса зітхнула й погодилася. Поки вона займалася оформленням паспорта й подала на розлучення, Артем шукав надійного юриста. Нарешті всі документи були готові, і син повернувся додому з усмішкою.
– Мам, я знайшов чудового фахівця! Він має великий досвід і досконало володіє мовою. Живе за кордоном, але часто приїжджає сюди у справах. У нього є власне адвокатське бюро.
– А чому він відкрив бюро тут, а не там? – здивувалася Лариса.
– Не знаю, – знизав плечима Артем. – Сама в нього запитаєш!
Через кілька днів Лариса сходила трапом літака у зовсім незнайомій країні. Поруч із нею йшов чоловік, трохи старший за неї, з приємною зовнішністю та вишуканими манерами. Протягом польоту вони встигли багато про що поговорити, і Лариса дізналася, що Володимир — так звали її супутника — живе тут через необхідність лікування. Через проблеми зі здоров’ям дружина залишила його. «Нікому не потрібні хворі чоловіки», — подумала тоді Лариса з сумом.
Володимир виявився чудовим співрозмовником і гідом. Він показав їй місто, захопливо розповідаючи про кожну пам’ятку. Документи на спадщину оформили швидко, але продаж нерухомості, яка тепер належала Ларисі, вимагав більше часу. Тому їй довелося затриматися у цій країні.
— Володимире, — сказала Лариса під час вечірньої прогулянки, — тут дуже гарно, але як хочеться додому. Недарма кажуть: у гостях добре, але вдома завжди краще.
— Абсолютно з вами згоден, Ларисо, — відповів він. — Я теж мрію повернутися додому. Сподіваюся, лікування допоможе, і я більше не буду змушений сюди повертатися.
— Бажаю вам якнайшвидше одужати, — щиро сказала Лариса.
Нарешті всі справи були вирішені, й Володимир запропонував провести Ларису до аеропорту.
— Ларисо, — звернувся він до неї, — ви зробили мій непростий період набагато яскравішим. Я давно не відчував стільки радості. Боюся, що після вашого від’їзду знову занурюся в самотність. Не хочеться з вами прощатися.
— Тоді приїжджайте до нас у гості, коли повернетеся, — усміхнулася Лариса.
— Обіцяю, що так і зроблю, — відповів Володимир з радістю.
Після повернення додому Лариса зібрала дітей на сімейну раду, щоб вирішити, як розпорядитися несподіваною спадщиною.
— Нам нічого не потрібно, мамо, — заперечили діти. — Відклади гроші на рахунок і подорожуй. Це буде хороша підтримка на пенсії. І купи собі машину, про яку давно мріяла!
Лариса вирішила не сперечатися. Машину вона купила одразу, як порадили діти. Також придбала квартиру для сина й відкрила рахунки для себе та доньки. Забагато для однієї людини було цього багатства.
Про колишнього чоловіка Лариса навіть не згадувала. Діти теж припинили з ним будь-який контакт. Олег не цікавився їхнім життям, навіть не спитав доньку, як вона почувається під час вагітності.
Одного вечора Ларису здивував дзвінок у двері. Відчинивши, вона побачила Володимира. Замість букета він тримав кошик із екзотичними фруктами.
— Це для вас, Ларисо. Доброго вечора!
— Тепер він дійсно добрий, — усміхнулася вона. — Заходьте, чого ми на порозі стоїмо?
Володимир розповів, що після її від’їзду не міг знайти собі місця. Її присутність подарувала йому надію, а результати обстежень виявилися чудовими.
— Ларисо, ви маєте цілющу енергію. Не заперечуйте — я це відчув, — сказав Володимир. — Хочу подякувати вам і запросити на прогулянку моєю яхтою. Купив її давно, але все чекав слушної нагоди. Самому було не цікаво.
— Із задоволенням! — Лариса згадала, як і сама мріяла про яхту, але забула про цю мрію.
З цього дня між ними зав’язалися романтичні стосунки.
Одного разу Володимир запросив Ларису до театру й мав заїхати за нею. Лариса вже була готова, коли пролунав дзвінок у двері. Відчинивши, вона завмерла. Перед нею стояв Олег — п’яний, змучений, з розгубленим виглядом.
– Що тобі потрібно? – холодно спитала Лариса. – Чи, може, ти забув свою адресу через алкоголь?
– Ні, я все пам’ятаю, – бурмотів Олег, ледве вимовляючи слова. – Мене та стерва вигнала. Сказала, якщо я пішов від хворої дружини, то від неї теж можу втекти, якщо щось піде не так…
Він хитнувся, а потім уважно глянув на Ларису:
– Дивно, ти зовсім не виглядаєш хворою.
– Іди геть, Олеже. Я чекаю на гостя, – твердо відповіла Лариса.
Олег зареготав, ледь тримаючись на ногах:
– Кому ти потрібна, крім мене, Ларисо? Перестань вдавати. Я повернувся, приймай мене назад!
Лариса рішуче відштовхнула його й уже хотіла зачинити двері, коли раптом ліфт відчинився і з нього вийшов Володимир. Він посміхнувся і простягнув їй букет лимонних хризантем. Олег застиг на місці, не в силах поворухнутися.
– Іди, Олеже, нам більше немає про що говорити, – спокійно сказала Лариса, зачинивши двері перед обличчям колишнього чоловіка та впустивши Володимира.
Час ішов. Лариса стала бабусею прекрасної дівчинки. Одного дня настав особливий момент: Володимир зробив їй пропозицію.
– Ларисо, у мене ніколи не було своїх дітей, але поруч із тобою і твоїми дітьми я відчуваю себе членом вашої сім’ї. У вашому домі завжди затишок і тепло. Я хочу бути поруч з тобою завжди, і в радості, і в горі. Давай разом пройдемо цей шлях?
Лариса посміхнулася і без вагань відповіла:
– Так.
Минуло два роки. Якось Лариса отримала дзвінок із невідомого номера. Жіночий голос повідомив, що Олег переніс інсульт і хоче побачити її та дітей.
Лариса скликала дітей на розмову.
– Мамо, думаю, варто його відвідати, раз він просить, – висловилася донька.
– Я не піду, – заперечив Артем. – Нехай він зрозуміє, як це — бути покинутим, коли найбільше потребуєш підтримки. Він стільки років не цікавився нами.
– Темо, не можна відповідати злом на зло, – лагідно сказала Лариса. – Давайте провідаємо його. Віднесемо щось домашнє. Можливо, крім нас у нього нікого немає.
…У палаті Лариса побачила Олега, але ледь його впізнала. Він став змарнілим і посивілим. Побачивши їх, Олег заплакав.
– Вибачте мене, – прошепотів він.
У цей момент до палати зайшла медсестра й повідомила, що лікарням бракує персоналу, а Олег потребує постійного догляду.
Лариса похитала головою.
– Вибачте, але він для мене більше не рідна людина. Я не доглядатиму за ним і не хочу, щоб мої діти це робили.
– Я зрозумів свої помилки і каюся. Це вже моя кара, – прошепотів Олег.
– Я оплачу доглядальницю для тебе, це все, що можу зробити. Прощавай, Олеже, і… одужуй.
Сказавши це, Лариса вийшла разом із дітьми.
– Мам, мені шкода його, – схлипнула донька. – Але як згадаю, як він вчинив із тобою, вся жалість зникає.
– Підтримую, – додав Артем. – Багато що можна пробачити, але не мамині сльози.
– Діти, він все одно ваш батько, – лагідно сказала Лариса. – Я подбаю про доглядальницю, але якщо матимете бажання, іноді його відвідуйте.
Діти кивнули. Ларисі стало легше на душі. Вона не хотіла, щоб їхні серця наповнювали образа та ненависть.
Лариса почувалася щасливою, навіть вдячною Олегу за те, що він її покинув. Якби цього не сталося, вона ніколи б не відчула, що таке справжнє щастя.
Гадалка доторкнулася до руки дівчинки у парку — і оніміла