Вони оточили його в парку — троє, років по двадцять, з навушниками, сміхом, сигаретами. Дідусь сидів на лавці, годував горобців. Худий, у поношеному пальті, з палицею, але з ланцюжком на шиї — золотим, старим, помітним.
— Гей, діду, з такими цацками не гуляють, — сказав один, усміхаючись.
— Може, ти олігарх? Або репер на пенсії? — підхопив другий.
— Давай, знімай, поки самі не зняли, — сказав третій, уже серйозно.
Дідусь уважно подивився на них. Очі — не старечі. Глибокі. Дуже живі.
— Зніміть… — спокійно сказав він. — Тільки обережно. Це єдине, що залишилося від неї. Не на продаж. Просто… зніміть.
Хлопець протягнув руку до ланцюжка — і завмер.
На ланцюжку висів маленький кулон у формі пташки. А на зворотному боці — гравіювання. Дуже тонке, майже стерте:
«Жити — значить любити. Анна. 1972».
— Це… дружина? — тихо спитав один із них.
Дідусь кивнув.
— У цей день ми познайомилися. Я був студентом, вона продавала морозиво в парку. Відтоді — 48 років разом. Вона померла навесні. Я щодня приходжу сюди. Он там, біля того дерева, ми вперше поцілувались.
Він подивився вгору, стримуючи тремтіння.
— А ланцюжок — її подарунок. Купила, коли я на пенсію вийшов. «Щоб носив і не забував, коли пам’ять підведе», — жартувала…
Хлопці стояли мовчки. Один відвів погляд, другий загасив сигарету в пісок.
— Пробач, діду… Ми не знали.
— Все гаразд, хлопці, — м’яко відповів він. — Ви просто не знали. Поки не зрозумієш ціну пам’яті — не збагнеш, що таке справжня втрата.
Вони пішли мовчки. Без погроз, без сміху. А дідусь залишився сидіти — годувати горобців. І торкнувся пальцями ланцюжка — ніби доторкнувся до чиєїсь руки.
Минув тиждень.
Дідусь знову прийшов у парк. Як завжди — у пальті, з палицею, із жменькою крихт для птахів. Він сів на ту ж лавку. На дереві поруч висів шпаківник — новий, акуратно прибитий, з різьбленням збоку:
«Для Анни. Нехай співає весна, навіть коли зима»
Він примружився, торкнувся пальцями напису. Серце стислося — в грудях ніби хтось тихо покликав по імені.
— Діду… — пролунав голос з-за спини.
Він обернувся. Ті самі троє. Без насмішок. З серйозними, ніби дорослими обличчями. Один ніс термос, другий — плед, третій — маленьку дерев’яну коробочку.
— Ми подумали… ну… може, ти не проти, якщо ми трохи посидимо з тобою?
Він кивнув. Повільно, з подивом.
— Ось, чай з м’ятою. Теплий. Ти ж казав — навесні вона завжди його заварювала?
Дідусь узяв кружку. Понюхав. Точно — м’ята, як з її заварника. Він заплющив очі. Не плакав — просто дихав глибше. Ніби вона знову була поруч.
— А це… — хлопець поставив коробочку йому на коліна. — Ми не знали, як допомогти. Але ти казав, що любив слухати з нею музику. Ми знайшли на горищі старий касетник, полагодили. І записали збірку. Там… усе, що могло б звучати у вас вдома. 70-ті, вальси, «Ніжність»…
Старий відкрив коробку. Усередині — касети. Акуратно підписані: «Для Анни та Єгора». Почерк — старанний, нерівний.
Він не одразу зміг заговорити. Руки тремтіли.
— Ви… молоді, а в вас — більше людяності, ніж у багатьох старих.
— Ми просто не хочемо бути тими, ким майже стали. Дякуємо тобі.
Хлопці не пішли. Вони залишились із ним. Слухали птахів, ділилися історіями, іноді просто мовчали разом. І весна ніби приходила трохи раніше — там, де була проста доброта, тепло і жива пам’ять.
Минуло пів року. Осінь.
Парк спорожнів. Листя кружляло, лягало золотим килимом на алеї. Біля знайомої лавки — молодий чоловік. Той самий, що тоді тримав плед. Тепер він один. У руках — термос і старенький касетник.
Він сів. Почекав. Подивився в бік доріжки — де зазвичай з’являвся дідусь.
Нікого.
Він довго сидів у тиші. Птахи все так само зліталися на крихти — ніби щось пам’ятали. Молодий чоловік дістав з кишені записку. Почерк — чоловічий, чіткий:
«Дякую, що в останні місяці я не був сам.
Ланцюжок я заповів тобі — носи, якщо захочеш. Або повісь біля дерева.
Анна пишалася б тобою.
Єгор».
Він витер очі.
Потім підійшов до дерева. До того самого, де колись був перший поцілунок. Там тепер була табличка:
«Анна та Єгор. Зустрілися тут — залишилися назавжди»
Він повісив ланцюжок поруч. Кулон з пташкою трохи хитнувся на вітрі — ніби кивнув.
А потім він сів на траву, увімкнув касетник.
І заграла «Мелодія».
Перехожі озиралися — музика лилась, мов тепле світло. Хтось усміхався, хтось сповільнював крок, хтось прикривав очі.
Молодий чоловік залишався до заходу сонця. І прошепотів наостанок:
— Дякую, діду. Ти змінив мене.
Він пішов неквапливо, а на гілці залишився висіти ланцюжок. І птахи все кружляли поруч — ніби чекали, що дідусь ще прийде.
Я не танцюватиму під дудку свекрухи, а квартиру, яку вона нам сама нав’язала — хай залишає собі! — сказала я своєму розбещеному чоловікові