— Ви що ж, хочете взяти іпотеку? — обуреним голосом промовила Наталія Григорівна, мати Артура.
— Так, а що? — спокійно відповів її син.
Жінка на мить замовкла. Вона розуміла, що єдиний вихід для молодят — це зараз орендувати квартиру. Вона згадала, як колись сама це робила. Важко, дуже важко — майже вся зарплата йшла на зйом. Лише через п’ять років їй від комбінату виділили однокімнатну квартиру. Це було справжнє свято! Але витрачати гроші «в нікуди» їй дуже не хотілося. Наталія Григорівна ляснула сина по плечу, підійшла до невістки й обійняла її, як рідну доньку.
— А що як… — вона глянула на чоловіка, Геннадія Павловича. — Я запропоную так: ви переїжджаєте у цю квартиру.
Почувши це, в Артура брови злетіли вгору.
— А ми з батьком тут… — Вона підійшла до чоловіка. — Ми візьмемо на себе іпотеку. — На цьому слові зробила акцент. — У тебе ж сестричка. А хто знає, раптом вона прийде з чоловіком до нас, тоді нам потрібна буде квартира більша.
Віра поглянула на чоловіка. Вона досі не могла второпати, що саме мала на увазі свекруха.
— У нас є гроші, — сказала вона, погладжуючи свекра по лисіючій голові. — Ми зробимо перший внесок за іпотеку. — Говорила вона це так, ніби всі вже погодилися. — А ви, — мати глянула на сина, потім на невістку, — а ви погашатимете відсотки та решту суми. Вважаю, це справедливо.
— Цікаво, — подав голос свекор і схвально подивився на дружину.
— У вас уже буде квартира! Ось ця! — Наталія Григорівна розвела руки. — Живіть, робіть ремонт, вона буде ваша, і ви, як би, викуповуватимете її, сплачуючи нашу іпотеку. — На мить вона змовкла й подивилась на Віру. З сином вона якось домовиться, а от з Вірою — складніше.
Золовка, яка весь цей час сиділа осторонь, задоволено усміхнулася, почувши пропозицію матері.
— А ідея непогана, — подав голос Артур.
— Треба подумати, — Віра не стала захоплюватися пропозицією свекрухи. Вона знала, як заробляються гроші й у що це може вилитися.
— Звісно, подумайте, — не стала наполягати Наталія Григорівна.
Увечері Віра розмірковувала про майбутнє, поки Артур метушився по квартирі, тішачись пропозицією своєї матері. Але Віра, спираючись на свій досвід, вирішила підстрахуватися й запропонувала наступне:
— Мене влаштовує пропозиція, але в іпотечний договір треба внести пункт.
— Який ще пункт? — Артур навіть не хотів про це думати, бо вже вважав квартиру своєю, ходячи по кімнаті, як нетверезий.
— Саме так! Це буде пункт про пропорційний внесок. Твоя мама запропонувала ось що: я тобі озвучу. Вона вносить перший внесок.
— Ну, — протягнув Артур.
— Далі ми з тобою гасимо по п’ятдесят відсотків, правильно?
— Ну… — знову відказав чоловік.
— Тому, — продовжила Віра, — буде справедливо, якщо в іпотечному договорі буде прописано частки згідно з внесками.
— Ні-і, — протягнув Артур. — Мама на це не погодиться.
— Погодиться, — не зовсім впевнено сказала Віра. — Адже її квартира нікуди не дінеться. Я маю на увазі ту, в якій ми житимемо. А от ми… — вона зробила наголос на «ми». — Ми ризикуємо.
Артур замислився й зрозумів, що дружина має рацію: стара квартира матері залишиться при ній, а їм доведеться виплачувати нову. Тож наступного дня він пішов до матері й дослівно переповів її пропозицію, доповнену ідеєю дружини.
Звісно, Наталії Григорівні така пропозиція не сподобалася. Вона сподівалася, що молодята, як голодні рибки, проковтнуть її «ласощі», пов’язані з квартирою, але невістка вперлася. Проте в її голові вже вимальовувалися картини майбутньої оселі. На дозвіллі вона переглянула забудовників і навіть обрала собі квартиру, яка майже вдвічі більша за теперішню. Відмовитися від мрії було дуже важко. Тому за два дні Наталія Григорівна дала згоду. А ще через кілька днів Віра, Артур, свекруха і свекор прийшли до банку, щоб оформити іпотечний договір на Наталію Григорівну, де буде враховано частки сторін залежно від пропорційного внеску.
* * *
Віра була щаслива. Тепер у них справді з’явилася трикімнатна обжита квартира, де було все — і навіть ремонт робити не треба. З дітьми Артур і Віра вирішили трохи зачекати, тому всі сили господиня дому спрямувала на кар’єру. Вона викладалася до межі — дуже хотілося якомога швидше закрити іпотечний борг за квартиру свекрухи.
У такому виснажливому темпі минуло три роки. Віра втомилася. Вона вже не була тією веселою дівчиною, яка виходила заміж; вона виглядала виснаженою. Виходила з дому рано, поверталася — ближче до дев’ятої вечора.
* * *
— Я втомилася, — сказала Віра ввечері, сівши на диван і важко опустивши руки.
— Скоро вихідний, відпочинеш, — спробував підбадьорити Артур, але їй цього було мало.
— Ні, — відповіла вона. — Я звільнилася.
— Як звільнилася? — Артур здригнувся, ніби його хтось ударив.
— Звільнилася, — повторила Віра. — У п’ятницю я зі своєю сестрою Галиною та твоєю золовкою їду в будинок відпочинку.
— Ну, гаразд, — промовив він якось невпевнено.
Він і справді не пам’ятав, коли востаннє його дружина відпочивала, тож навіть не наважився заперечувати.
— А як же іпотека? — запитав він її.
— А ніяк, — відповіла Віра.
— Що значить «ніяк»? Через п’ять днів, шістнадцятого числа, треба платити відсотки й гасити суму!
Віра відкинулася на спинку дивана й ледь помітно усміхнулася.
— Любий, — звернулася вона до Артура, — останні два роки я гасила відсотки й основну суму за іпотекою — за себе, — і, на мить замовкнувши, додала: — і за тебе. Ми ж із самого початку домовлялися, що поділимо все навпіл.
— Але ж я купую все для нашої квартири! — тут же заперечив Артур.
— Так, — без радості в голосі відповіла Віра, — але сюди ти купив лише ліжко. А все інше вже було — залишила твоя мама.
Артур задумався, намагаючись згадати, що ще він придбав для дому, але справді нічого не згадав.
— Я два роки платила іпотеку за двох, — мовила вона, втомлено відкидаючись назад. — Я виснажена. Я просто хочу відпочити, інакше я зненавиджу все це.
— Добре, відпочинь… але я ж теж плачу… — не встиг завершити Артур, як Віра перебила його:
— Ти платиш автокредит! Це твій кредит і твоя машина, це не іпотека, про яку ми домовлялися з твоєю мамою. Та й, до речі, сума по твоєму автокредиту в п’ять, а може й у десять разів менша, ніж я сплачую щомісяця. Тому не заїкайся.
Артур закрутився по кімнаті. Дружина мала рацію, і саме це робило ситуацію незручною для нього.
Та він знову згадав про дату платежу — шістнадцяте число.
— Тепер тобі доведеться два роки платити іпотеку і за себе, і за мене, — сказала Віра, і її слова боляче зачепили Артура.
Почувши це, він поблід. Слова дружини були справедливі, але де взяти гроші — він не знав.
Уже за кілька днів, коли Віра перебувала в будинку відпочинку й насолоджувалася спокоєм, на її телефон зателефонувала Наталія Григорівна й одразу ж накинулася на невістку:
— Це що означає? Ти що, не будеш платити іпотеку?
— Шановна Наталіє Григорівно, — стримано відповіла Віра, — я виконувала й виконую свої зобов’язання. А от мій чоловік, ваш син — чому він вирішив цього не робити? Я два роки гасила і відсотки, і основну суму по іпотеці за себе і за нього. Тому я маю повне право тепер два роки не платити нічого. Саме так — два роки! І, до речі, я просто втомилася.
Пролунав крик Наталії Григорівни.
Свекруха обурювалась. Її не цікавило, хто саме платить — невістка чи її син. Вона знала лише одне: варто пропустити платіж — і проблеми з банком одразу ж з’являться. Ще п’ять хвилин вона кричала, вимагаючи від Віри, щоб та вплинула на Артура, аби гроші за іпотеку були сплачені. Віра пояснювала, що робити цього не буде, але свекруха стояла на своєму. Зрештою, розсердившись на невістку, Наталія Григорівна перервала дзвінок.
Увесь цей діалог чула золовка Надя.
— Та-а, уявляю, що зараз Артур отримає від мами, — сказала вона, засміявшись.
— Ох… — відмахнулася Віра. Їй навіть не хотілося про це думати. Зрештою, вона дійсно виконала всі свої зобов’язання.
— А я от заміж хочу, — наче, між іншим, промовила Надя.
— Класно! — підтримала її Віра.
— Його звати Микола, — додала золовка.
— Значить, вже маєш кандидата? — уточнила Віра.
— Так, — відповіла Надя, — але не знаю, знімати нам квартиру чи як.
— Навіщо? — здивувалась Віра. — Адже твоя мама спеціально брала іпотеку з розрахунком, що ти житимеш у неї.
— Навіть не знаю, — задумливо сказала Надя.
— Свекруха полюбить зятя, — також замислено промовила Віра і, підвівшись з диванчика, рушила в бік басейну.
* * *
Минуло три тижні. Віра виспалась, накупалась, але все ще почувалась втомленою, тож із сумом поверталась до міста. Зайшовши в квартиру, вона здивувалася безладу, який Артур встиг навести. Чоловіка вдома не було, тож Віра одразу взялася за прибирання. Ближче до вечора Артур нарешті прийшов і з порогу запитав:
— Коли ти мені повернеш борг?
У квартирі вже панував ідеальний порядок, тож господиня сиділа на дивані й читала книгу.
— Про який борг мова? — на всякий випадок Віра замислилася, чи нічого не забула, але не пригадала нічого подібного й лише знизала плечима.
— Я позичив гроші, щоб сплатити іпотеку. Ти мені винна.
— Ти дурень! — Віра, мабуть, уперше за спільне життя назвала його так.
— Я взяв у борг, і мені треба віддати!
— У тебе що, коротка пам’ять? — Романтичний настрій, який був у Віри, миттєво зник. Вона сіла рівно й з люттю подивилася на чоловіка. — Я тобі нагадаю нашу домовленість з твоєю мамою: ми сплачуємо відсотки й тіло іпотеки навпіл. Я це робила два роки. Два! Я втомилась, і тепер я платити не буду!
— Як це? — вигукнув Артур.
— Не буду — два роки! І тому, будь ласка, думай, як ти сам будеш гасити цю іпотеку.
— У мене кредит.
— То твої проблеми. Ти не питав мене, коли брав автокредит. Продай машину і сплати іпотеку твоєї матері!
Артур кричав, Віра теж не мовчала. Вона буквально вибухнула від злості. Сподівалася, що її чоловік нарешті схаменеться й почне думати як дорослий чоловік, а не як дитина. Машинка, телевізор, комп’ютер, шмотки, телефончик… Так, усе це гарно, але є зобов’язання, які потрібно виконувати.
* * *
Віра пішла у спальню, бо боялася, що зірветься й скаже щось образливе. У двері подзвонили, і Артур пішов відчиняти. На порозі стояла його улюблена теща — саме так він називав Тетяну Іванівну, матір своєї дружини. Жінка одразу ж помітила червоне обличчя зятя.
— Віра вдома? — запитала вона.
— Ага, — відповів Артур і, підійшовши до спальні, постукав. — Твоя мама прийшла.
До цього моменту Віра вже трохи заспокоїлась, вийшла до зали, підійшла до мами й обійняла її.
— Я піду прогуляюсь, — сказав Артур, звертаючись і до тещі, і до дружини. Одягнувся й вийшов із квартири.
— Що сталося? — запитала Тетяна Іванівна. Вона добре знала доньку й бачила, що та напружена.
Вірі треба було виговоритися, і вона розповіла матері історію з іпотекою свекрухи. Мати уважно вислухала, похитала головою, а тоді сказала:
— Не гарячкуй. Артур у тебе хороший чоловік.
Віра кивнула, погоджуючись із матір’ю.
— Не варто рубати з плеча.
— Я втомилася, мамо, — вже не вперше повторила Віра. — Зараз відпочину тижнів зо два, а потім… — Вона глибоко зітхнула і додала: — Знову вийду на роботу.
За кілька днів у гості зайшов свекор Геннадій Павлович. Сказати, що він золота людина — це нічого не сказати. Він завжди був на боці невістки, що дуже дратувало його дружину Наталію Григорівну.
— Як відпочила, Віро? Де плавала? — поцікавився він. — Що казала моя донька Надя щодо свого нареченого Миколи? Коли плануєш вийти на роботу?
Віра розуміла, до чого хилить свекор, але була йому вдячна за те, що він не ставив прямих питань щодо іпотеки. Тому відповіла:
— Ще два тижні відпочину, а потім — на роботу.
У цей час з роботи повернувся Артур. Останнім часом він майже не розмовляв і все ще сердився на відповідь дружини про те, що вона не буде більше гасити іпотеку. Віра одяглася й вирішила сходити в магазин за чимось до чаю. Коли двері за нею зачинились, Геннадій Павлович звернувся до сина:
— Не перегинай палицю, в тебе чудова дружина. Дивися, — він постукав пальцем по столу, — перегнеш — втратиш жінку.
Мабуть, Артур і сам це розумів. Він любив Віру і навіть не уявляв життя без неї. Тому не став сперечатися з батьком.
* * *
Минув тиждень. Віра все ще відпочивала, і до неї в гості забігла золовка. Надя змовницьки сказала:
— Що там коїться? — і схопилася за голову. — Мама в сказі, від Артура майже нічого не залишилось.
— А що сталось? — запитала Віра.
— Він знову прострочив платіж по іпотеці.
— Ох… — тяжко зітхнула Віра. Коли вона сама платила, то завжди дотримувалась термінів і вносила платіж за п’ять днів до дати. Тому вона вже уявляла, що зараз прийде чоловік — і буде гроза з блискавкою.
Ще кілька хвилин Надя посиділа, а потім, не бажаючи зустрічатися з братом, втекла.
* * *
Щойно Артур зайшов у квартиру, одразу спитав:
— Коли даси гроші?
— Я маю? — перепитала Віра, хоча прекрасно розуміла, про що йдеться.
— Так! — тут же закричав чоловік.
— Не кричи, я тебе чудово чую, — відповіла вона, намагаючись зберігати спокій.
— Мені треба платити!
— Заспокойся, — знову спокійно сказала Віра. — Тримай себе в руках, у мене немає схованки з грошима, щоб тобі дати.
— Але ж вони мені потрібні!
— Розумію, — тим самим тоном відповіла дружина. — Але в мене їх немає. А на роботу я вийду тільки за тиждень. Аванс буде десь за два-три тижні, а про зарплату поки що мріяти рано. Завтра ми з Надею йдемо в басейн, а післязавтра з сестрою — на фітнес.
— Це ж грошей коштує!
— Так! — вигукнула Віра. — Коштує!
Вона намагалася триматися, але не витримала:
— Я два роки утримувала нашу сім’ю! Платила не тільки іпотеку твоєї мами, а й комуналку, і продукти купувала! І досить уже скиглити…
Останнє слово зачепило Артура: його обличчя почервоніло, він стиснув кулаки.
— Твій кредит на авто — це твоя проблема. Так само як і іпотека твоєї мами — теж твоя. Розбирайся сам!
Віра більше не стала з ним розмовляти. Вона пішла у спальню і щільно зачинила за собою двері.
Минуло ще три тижні. Віра вже отримала свій перший аванс і купила продукти додому. Побачивши це, Артур, ніби чекав сигналу, запитав:
— Коли будуть гроші?
— Для тебе? — Віра з подивом подивилась на чоловіка. — Ніколи!
— Але ж іпотека…
— Не починай! Грошей не буде — викручуйся сам!
— У мене не вистачить, — мабуть, уперше за останній час Артур сказав правду.
— Я не можу тобі допомогти, — холодно відповіла Віра. Так, вона могла б дати гроші на іпотеку, але не хотіла. Просто не хотіла — і все. З однієї причини: Артур, звісивши ноги, насолоджувався життям, а вона тягнула все на собі.
Віра пішла до зали, вмостилась у крісло й вирішила трохи відпочити. Артур залишився на кухні, і скільки б він не крутив свої розрахунки — йому все одно не вистачало грошей, щоб перекрити автокредит і материнський іпотечний платіж.
Минуло ще кілька днів — і раптом Артур різко змінився. Став ніжним, лагідним, навіть надокучливо турботливим.
— Підкажи, що мені робити? — запитав він у дружини.
— Влаштуйся на іншу роботу, — єдине, що могла йому порадити Віра.
— Це надовго, а гроші потрібні вже зараз!
— Я ж тобі казала ще тиждень тому і зараз повторю: грошей на іпотеку я не дам. І знаєш чому? — Артур здивовано подивився їй в очі.
— Чому?
— Тому що твоя мама обіцяла, що ця квартира буде наша! — Віра постукала пальцем по столу. — Але дарчу вона оформила лише на тебе. У цій квартирі я — ніхто. Тому, навіть якщо я плачу за іпотеку твоєї мами, то не маю на неї жодних прав. Розумієш, до чого я веду?
Артур, звісно, зрозумів. І найцікавіше — саме на цьому пункті, аби не віддавати дружині частку, колись наполягала його мама.
— Тож я не дам тобі грошей!
Кричати Артур не хотів, бо добре знав характер Віри. Вже разів десять намагався її «продавити», щоб вона знову почала платити за іпотеку, але не виходило.
— А знаєш що? — Віра загадково глянула чоловіку в очі. — Я поговорю з батьком. Він казав, що продав дідусів дім, можливо, ще не витратив ті гроші.
Почувши це, в Артура з’явилася надія.
— Так, поговори! — випалив він на одному подиху.
* * *
Вже наступного дня Віра повідомила, що її батько готовий позичити гроші зятеві.
— Коли? — одразу спитав Артур, не приховуючи радості.
— Не поспішай, — відповіла Віра. — Це ж не мої гроші, а гроші мого батька. Йому потрібні гарантії.
— Я готовий написати розписку! — одразу погодився чоловік.
— Ні, цього замало, — покачала головою Віра. — Потрібно щось серйозніше.
— І що ж? — Артур навіть не знав, що запропонувати, його обличчя виражало розгубленість.
— Я сьогодні ввечері поговорю з татом, — сказала Віра. — А тобі скажу потім.
— Ага, — тільки й промимрив Артур, тішачись, що крига скресла. Він узяв руку дружини й почав її цілувати, випромінюючи радість і надію.
* * *
Наступного дня ввечері в гості прийшов тесть. Артур привітно зустрів Олега Павловича, запросив на кухню і, почуваючись господарем, почав накривати на стіл.
— Донька мені передала, що ти хочеш позичити гроші, — почав Олег Павлович, уважно дивлячись на зятя.
Артур сів, щоб не пропустити жодного слова.
— Я справді продав будинок у селі, далеко, — продовжив тесть. — Хоча твоя теща хоче купити землю під дачу.
У грудях в Артура похололо — він злякався, що тесть відмовиться від ідеї позики.
— Віра мене вмовила. Я можу дати гроші, але за умови, що ти їх повернеш, — сказав Олег Павлович.
— Обіцяю! — вигукнув Артур, навіть не дослухавши, які умови.
— Не поспішай, — спокійно сказав Олег Павлович. — Мені не потрібна розписка — цього замало. Я можу запропонувати тобі ось що: ти оформляєш дарчу на свою квартиру на мене.
— Ні! — миттєво вирвалося в Артура, він був шокований.
— Я ж тобі кажу — не поспішай, — наполягав тесть. — Послухай мене. Є таке поняття — дарча з відкладеним набуттям чинності. Це означає, що дарча набуде сили через певний час, наприклад, через три місяці. До того часу квартира залишається твоєю. Ти можеш робити з нею що завгодно — навіть продати.
Почувши це, на обличчі Артура з’явилася посмішка.
— Але, — продовжив Олег Павлович, — ми з тобою укладаємо договір позики, з усіма наслідками. І цей строк — також три місяці. Якщо ти повертаєш мені гроші вчасно, дарча анулюється. Ось такі мої умови.
Артур був розчарований. Він сподівався, що Олег Павлович просто дасть йому гроші. А тепер почув зовсім інше. Йому було неприємно, але він намагався не показувати свого незадоволення.
Згодом Олег Павлович пішов. Артур розумів лише одне: йому терміново потрібні гроші, адже через тиждень знову треба сплачувати іпотеку, а грошей немає. Весь вечір він метушився по кімнаті, Віра не ставила запитань — їй це вже було не цікаво.
Проте питання іпотеки хвилювало свекруху, тож вона зателефонувала невістці й поцікавилася платежами.
— Ні, — твердо відповіла Віра Наталії Григорівні, — жодних нових внесків з мого боку більше не буде.
— Розбирайтесь з Артуром, — продовжила невістка. — Я вже не раз вам пояснювала: я не гумова. Свої зобов’язання я виконала на два роки наперед — тепер нехай попрацює мій чоловік.
Артур сидів поруч, і Віра не побажала продовжувати розмову зі свекрухою. Вона просто передала йому слухавку й відійшла. Навіть на кухні було чути, як Наталія Григорівна кричить на свого сина, а той корчиться на дивані, немов у нього зубний біль.
* * *
Минув день. Віра не питала у чоловіка, що він вирішив, але все ж зателефонувала батькові, щоб дізнатися, як у нього з мамою справи.
— Стривай, тату, — Віра подивилася на Артура, що сидів поруч, і увімкнула гучний зв’язок. — Повтори, що ти сказав.
— Кажу, хочу купити ділянку. Я ж тобі про неї казав. Сьогодні їздив, чудове високе місце, затоплень не буде.
— Яку ділянку? Ти ж обіцяв Артуру гроші!
— Ну, йому ж вони не потрібні. Він не дзвонить, тож… Ні, ні, я вкладусь у землю, і ще залишиться, щоб збудувати дачку. Ти ж сама знаєш — твоя мама давно про це мріє.
— Татусю, — Віра стурбовано подивилася на Артура, в якого очі ледь не вилізли з орбіт, — будь ласка, нічого не роби до понеділка, добре?
У трубці запанувала тиша, ніби тесть про щось міркував, а потім сказав:
— Гаразд, чекаю лише до понеділка. Ділянка хороша, можуть швидко забрати.
— Дякую, татусю, — відповіла донька й завершила дзвінок.
— Ти розумієш? — звернулася вона до Артура. — Якщо що, тато витратить ці гроші.
Увесь п’ятничний вечір, суботу та частину неділі Артур думав, а під кінець дня сказав дружині, що погоджується на умови тестя. Віра одразу ж зателефонувала батькові й повідомила, що чоловік готовий до угоди.
* * *
У понеділок Олег Павлович разом із зятем вирушив до нотаріальної контори. Віра залишилася на вулиці. Минуло майже дві години — і нарешті з’явився задоволений Артур.
Він підбіг до дружини, поцілував її у щічку й одразу ж побіг далі.
Олег Павлович підійшов до доньки, глянув на зятя, що віддалявся, а потім запитав:
— Поверне?
— Ні, — без роздумів відповіла Віра.
Чоловік хмикнув, знизав плечима, але не став дорікати доньці.
— Ти з ним м’якше, — лише й сказав він і пішов додому.
Минуло два тижні — ніби в раю. Здавалося, що Віра ось-ось вдруге вийде заміж. Вона знову була щасливою, обіймалася й цілувалася з Артуром. Але наприкінці другого тижня вона помітила, що в чоловіка з’явилася нова, значно дорожча машина.
— Звідки? — здивовано запитала вона.
— Я закрив старий кредит, продав авто, — пояснив Артур, поплескавши по капоту новенької машини. — А на цю взяв новий кредит.
— О, Боже! — тихо простогнала Віра.
— Мама кличе в гості, — радісно сказав Артур.
Цього разу вона не стала з’ясовувати, навіщо він так вчинив. Просто сіла в машину. І вже за пів години була у квартирі свекрухи.
Переступивши поріг і зайшовши у вітальню, Віра здивувалась. З’явилися нові меблі. Але головне: Наталія Григорівна того вечора жодного разу не згадала про іпотеку.
Минув місяць. Віра не підіймала тему нового автокредиту чоловіка. Зрештою, дорослий чоловік сам несе відповідальність за свої кредити. Вона ж, влаштувавшись на нову роботу, вже склала тести й підвищила кваліфікацію. Її зарплата зросла на тридцять відсотків. Але це був лише маленький крок до кар’єри, яку вона вирішила будувати.
Увечері несподівано Артур запитав у дружини:
— Коли ти мені повернеш борг?
Віра не одразу зрозуміла, про що йдеться.
— Про який борг? — підняла брови вона.
— Ну як же! — заявив Артур. — Я ж позичив гроші у твого батька, тепер ти мені винна.
— Ти хворий?
— З чого ти взяла? — наївно запитав Артур.
— Ти дорослий чоловік! — вигукнула Віра. — Взяв гроші у мого батька. Та байдуже, в кого ти їх узяв — але ти взяв гроші для однієї конкретної цілі — щоб гасити іпотеку своєї мами. Я ж тобі сто разів казала, що свої зобов’язання я виконала, а тепер черга твоя!
Обличчя Артура почервоніло — чи то від злості, чи то від досади, що дружина знову йому відмовила.
Наступного дня, як і очікувала Віра, у гості прийшла свекруха. Після привітання вона одразу ж звинуватила господиню дому в тому, що та два місяці не працювала.
— А вам яке до цього діло? — не приховуючи роздратування, відповіла Віра.
— Ти перекладаєш фінансові проблеми на свого чоловіка, — наполягала Наталія Григорівна.
— Ого як, — хмикнула Віра. — А чому ж Артур про це не казав попередні роки, коли я поверталась додому о дев’ятій вечора і платила за нього і за себе?
— Ви ж сім’я…
— Я не винна в тому, що мій чоловік узяв новий автокредит, хоча знав, що йому треба повернути борг! — вигукнула Віра, відчуваючи, як в ній закипає злість.
Ця історія з іпотекою вже набридла Вірі. Вона злилась не лише через дурість чоловіка, а й через сліпу віру його матері.
— Поки я відпочивала ці два місяці, я все одно платила за квартиру і купувала продукти, — нагадала вона, намагаючись донести свою позицію.
Але свекруха проігнорувала її слова.
— Ти маєш підтримати чоловіка, — з докором сказала Наталія Григорівна.
— Не вийде, — відповіла їй Віра. — Я зараз працюю не дванадцять годин, а сім. Хочу жити нормально, як усі, тому в мене грошей — обмаль.
Ще трохи Наталія Григорівна розповідала про сім’ю, взаємодопомогу, чомусь приплітаючи любов, довіру та іншу маячню, яка жодного стосунку до проблем з іпотекою не мала.
* * *
Минуло два місяці. Артур перестав просити у Віри гроші, і свекруха стихла, але її непокоїло інше — спливав термін дії договору.
— Артуре, — звернулась вона до сина, — скоро закінчиться строк позики.
— Поговори з батьком, — попросив її господар дому.
— Ні, — відповіла Віра. — Ти брав позику як дорослий чоловік. Якщо не виходить — подзвони татові, зустрінемось, поговоримо. Він тебе зрозуміє.
У відповідь Артур лише скривив усмішку і кивнув головою.
За тиждень Віра зателефонувала своєму батькові:
— Ти говорив з Артуром?
— Ні, — відповів він.
Віра не стала питати, що тато буде робити, якщо Артур не поверне гроші. Вона хвилювалась за чоловіка, але сподівалась, що той не сидить склавши руки й щось таки зробить.
Ще за тиждень до Віри в гості прийшла її зовиця Надя. Звично озирнувшись і переконавшись, що брата вдома немає, вона заявила:
— Мама тебе проклинає.
— Ще б пак! — відповіла Віра. — Це ж я винна в тому, що два роки платила іпотеку за себе і чоловіка, оплачувала комуналку і купувала їжу. Ще й допомогла Артуру з позикою. А тепер винна, що відпочила два місяці!
Надя важко зітхнула, трохи посиділа, а потім вирішила розповісти.
— Коли Артур приніс гроші, мама купила меблі.
— О Боже… — простогнала Віра.
Тепер їй усе стало ясно: гроші, які Артур отримав від тестя як позику, він поділив навпіл. Закрив свій автокредит, а потім з радості продав стару машину і взяв новий кредит на дорожчу. Свекруха ж, думаючи, що фінансові проблеми сина вирішено, вирішила розкошелитись і замість вкласти гроші в іпотеку — купила меблі.
— У нас проблеми, — тихо промовила Віра, а трохи згодом додала: — великі проблеми.
* * *
Минув місяць. Віра продовжувала працювати, і їй уже запропонували перейти до іншого відділу, тому через пару тижнів вона мала пройти курси підвищення кваліфікації. Проблеми з іпотекою, пов’язані зі свекрухою, якось відійшли на другий план: ні Наталя Григорівна, ні Артур більше про це не говорили. Віра, як завжди, сплачувала комунальні послуги, купувала продукти, готувала вечерю — усе залишалося без змін.
— Ти говорив із моїм батьком? — якось увечері запитала Віра у чоловіка.
— Ні, — відповів Артур.
— Ти поводишся як дитина, — не могла збагнути поведінку чоловіка Віра. Вона взяла телефон і вирішила подзвонити батькові.
— Тату, — її голос тремтів від хвилювання, — що там у тебе з Артуром?
— Не хвилюйся, — відповів Олег Павлович.
Віра поговорила з ним хвилину, потім вимкнула телефон і відразу ж повернулася до чоловіка:
— У тебе ж є домовленість, ти маєш платити!
— Я не буду платити, — жорстко заявив Артур.
Віра здивувалась:
— Що?!
— Бо ти не закрила мені борг, — пояснив він.
— І знову по колу! — пробурмотіла Віра, підвелася з дивана і злісно глянула на чоловіка.
У повній тиші минули два місяці. Артур не розмовляв із дружиною, і в неї не було бажання з ним спілкуватися.
Якось увечері Артур повернувся з роботи, відчинив двері, зайшов у вітальню — і побачив тестя, Олега Павловича.
— Добрий вечір, — привітався Артур, здивований появою батька дружини. — Радий, що ви завітали.
Та раптом Артур помітив коробки, що стояли в залі.
— Це що? — запитав він, примружившись.
— Це мої речі, — спокійно відповів тесть. — Я сьогодні переїхав до свого дому.
— Як?! — вигукнув Артур і тут же зайшов до гостьової кімнати, де останнім часом жив. Але й там стояли коробки.
— Це мої речі, — повторив Олег Павлович, заходячи до кімнати. — А твої — он там.
Очі Артура округлились. Він з жахом глянув на тестя, повернувся до зали, відкрив одну з коробок — і побачив там свій одяг.
— Що це означає? — запитав він в Олега Павловича.
— Ти, мабуть, забув, — почав той, звертаючись до зятя, — що ми з тобою уклали угоду щодо позики. Ти її не виконав.
Обличчя Артура налилось червоним.
— Тому дарча з відкладеним вступом у силу набула чинності, — продовжив тесть, — і я, згідно з документами, переоформив квартиру на себе.
— Ні! — закричав Артур, схопившись за голову. Потім злісно глянув на тестя і знову закричав: — Ні! Ви мене підставили, а ваша донька — зрадила!
— Не варто звинувачувати дружину у власній безвідповідальності, — спокійно відповів Олег Павлович. — Я тобі неодноразово пояснював умови угоди, а нотаріус годину все роз’яснював. Ти погодився. Я дав тобі гроші — ти не повернув. Згідно з умовами, квартира тепер моя.
Обличчя Артура зблідло. Він увесь цей час сподівався, що сімейні зв’язки спрацюють, що тесть, якщо й не простить борг, то принаймні відтермінує виплати. А тепер виявляється, що той забрав у нього квартиру за чверть вартості. Артур важко дихав, його нудило, в голові шуміло, ноги підкошувалися.
Проте через кілька хвилин він опанував себе.
— Сьогодні ти ще можеш заночувати тут, — сказав тесть, показуючи рукою на диван, де сидів Артур, — а завтра прошу звільнити мою квартиру.
Артур різко підвівся, злісно глянув на Олега Павловича, але той залишався спокійним. Це ще більше розлютило Артура. Він швидко одягнувся, грюкнув дверима — і втік.
* * *
Наступного ранку, коли Олег Павлович ще снідав, у двері подзвонили. Він відчинив — і побачив дільничного, за яким одразу ж зайшла зла Наталя Григорівна у супроводі свого сина Артура.
Олег Павлович був готовий до цього візиту. Ще вчора він зробив копії всіх документів і відразу простягнув їх поліцейському. Щоб дільничний зрозумів суть справи, господар квартири мусив розповісти все з самого початку: про дарчу з відкладеним вступом у силу, договір позики, порушення умов з боку Артура та переоформлення квартири згідно з законом.
— Ви це спеціально підстроїли! — закричала Наталя Григорівна.
Поліцейський спробував її заспокоїти, але жінка, мов зірваний із ланцюга пес, вже не добирала слів — просто кричала.
Дільничний повернувся до Олега Павловича, а потім звернувся до Наталі:
— У цієї квартири вже інший власник. Якщо вас це не влаштовує, можете оскаржити все в суді. А зараз прошу вас вийти.
Артур не залишився осторонь — зі злості він почав жбурляти коробки, які Олег Павлович підготував для нього. А свекруха погрожувала, що обрушить на Віру всі небесні кари.
— Я подам на неї в суд! Я роздягну її! Вона мені буде платити до кінця життя, вона… — І, здавалося, цьому списку не буде кінця.
Лише коли несподівані гості пішли, зі спальні вийшла Віра.
— Ну що, вирішила? — спитав її батько.
— Я вчора подала заяву на розлучення, — відповіла Віра.
Чоловік кивнув.
— Правильне рішення. З таким зятем жити не варто.
Віра не відповіла. Вона підійшла до батька й поклала голову йому на плече. Не думала, що пройде всього кілька років — і вона залишиться сама. А мріяла зовсім про інше: про щастя в цьому домі, про те, як бігають діти, народжені в коханні з Артуром.
* * *
Минули важкі три місяці. Віра заблокувала номери чоловіка, свекрухи й свекра — від них вона нічого хорошого не чекала, лише нові образи та претензії.
Нарешті вона отримала виконавчий лист про розірвання шлюбу. У той же день подала позов до суду на колишню свекруху. Адже в іпотечному договорі були прописані її права: залежно від сплачених сум, квартира мала ділитися пропорційно.
З банку Наталя Григорівна дізналася жахливу новину. На що вона сподівалася — Віра не знала. Почалися конфлікти, зустрічні позови й вимоги відмовитися від частки. Віра могла б це зробити — зрештою, вона отримала свою квартиру. Але після всього, що було, після того, як поводився її колишній чоловік та свекруха, на примирення вже не залишалося надії.
Щоб уникнути зустрічей із Наталею Григорівною, яка почала чатувати її під будинком, Віра вирішила поїхати на дачу до своєї сестри. Туди через кілька тижнів приїхала й колишня золовка Надя.
— Мама домовилася з банком про продаж квартири, — сумно сказала дівчина.
Віра вже знала це, як і те, що на квартиру знайшовся покупець, який погасив повну вартість іпотеки. Банк згідно з рішенням суду вже перерахував їй належну частину від суми продажу.
— Артур продав машину, — так само тихо мовила Надя. — Гроші віддав мамі, і вони з батьком купили двокімнатну.
Віра мовчала. Їй було шкода Надю — вона не була винна в усьому, що сталося.
— А я з Миколою подала заяву до РАЦСу, — раптом сказала Надя. — Тільки мама ще не знає.
— Не бійся. У тебе буде чоловік. Зніміть квартиру — і живіть спокійно, — порадила Віра.
— Ага, — відповіла дівчина, і на її обличчі з’явилася усмішка.
Пішла від чоловіка-інваліда зі словами: «Тепер ти зрозумієш, що таке справжня безпорадність!»