Відмовилась посидіти з онукою

— Забирай її звідси, — скривила губи свекруха, поглядаючи на онуку.

Марина була здивована.

— Степан же з вами домовився, ви сказали, що можна приводити. У мене нарада, я не можу її пропустити.

— Якщо в тебе робота — найми дитині няню! А не роби з мене прислугу.

— Таїсіє Павлівно, це ж ваша онука, Степан же вам учора телефонував.

— Я все сказала. Немає чого тут робити — сидіти з малою, ще й хворою, я не збираюсь! Я літня людина, а якщо вона мене заразить?

***

Марина і Степан жили разом десять років. Про дитину мріяли ще від самого весілля, але нічого не виходило.

Свекруха тоді ще насміхалась:

— Вибрав собі пустушку, — хихикала вона. — А я ж тобі казала, треба було одружитися з Танькою з п’ятого під’їзду.

Або на сімейних святах, коли збирались усі родичі, показово зітхала:

— Мрію про онуків. Від Степана не діждешся — Маринка в нього порожня, а Вальці тільки сімнадцять — рано ще.

Усі погляди зверталися на Марину. Хтось кивав і щось жалісливе казав, хтось підбадьорював, а хтось дивився на Степана з виразом: навіщо тобі така дружина?

Степан не звертав уваги, заспокоював дружину, щоб не плакала після родинних застіль.

— Твоя мама знову мене принизила, — важко зітхала вона. — Я більше туди не піду.

— Марин, вона ж не зі зла. Вона просто дуже хоче поняньчити онуків, — намагався знайти виправдання чоловік. Виходило слабко.

Але дружина не сперечалась, Степан трохи заспокоювався, просив маму більше не чіпати цю тему.

І справді, через якийсь час свекруха замовкла.

— Уявляєш, вона жодного разу про нас не згадала, — здивовано говорила Марина після застілля. — Невже вгамувалась?

— Я ж тобі казав, — задоволено усміхався чоловік.

Та згодом з’ясувалося, що мовчала свекруха зовсім з іншої причини.

Її донька, якій було всього сімнадцять, чекала дитину. Народила щойно виповнилось вісімнадцять — без чоловіка, без підтримки.

Принесла в подолі.

Таїсія Павлівна швидко знайшла, що сказати всім і як виправдати Валю в очах родичів.

— Народжувати треба тоді, коли Бог дає, бо потім станеш такою ж пустушкою, як моя невістка. А з онуком я допоможу. Для чого ще я потрібна?

І справді, Таїсія Павлівна постійно сиділа з онуком, допомагала доньці в усьому.

Через кілька років донька народила другу дитину — знову без чоловіка — і знову скинула все на матір. Та не відмовлялася.

— Допоможу, чим зможу. Краще мати кількох дітей, ніж жодного, — Марина знала, до кого спрямовані ці слова, але не відповідала.

Таїсія Павлівна продовжувала навмисне зачіпати Марину:

— А я б і їм із дитиною допомагала. Це ж щастя — мати онуків.

Марина стискала кулаки від злості, але перед усіма родичами намагалася усміхатись.

— Ще рано, — виправдовувався Степан. — Виплатимо іпотеку — і відразу ж.

І ніби у воду дивився. Щойно внесли останній платіж за квартиру, Марина дізналась, що чекає на дитину.

Раділи всі, навіть свекруха, яка завжди бурчала — цього разу казала тільки приємні слова.

Марина теж усміхалась — нарешті вона догодила свекрусі, і та більше не буде дивитися на неї вовком.

— Невже я дочекалась добрих слів від твоєї мами? — з подивом ділилася дружина своїми думками. — Не думала, що вона коли-небудь буде зі мною нормально розмовляти.

— Вона ж людина, не звір якийсь, — пробурчав Степан. — Просто онуків дуже хотіла й переживала, що в нас не буде дітей.

Але не минуло й трьох місяців, як свекруха знову стала всім незадоволена.

— Тобі спадкоємець потрібен! — обурювалась вона. — А у вас дівчинка буде! Бач, твоя більше ні на що не здатна.

Свекрусі ніхто не відповідав. Степан ніколи й слова проти матері не міг сказати — так був вихований.

А Марина старалася не провокувати конфліктів, бачила, як чоловік ставиться до матері.

Дівчинка народилася здоровою, копія Степана.

Свекруха навіть стала приходити в гості, дивилася на онуку, яка спала в ліжечку, — посміхалась:

— Ну гаразд… хоч на нас схожа.

Але ніколи вона не брала онуку на руки, ніколи не затримувалась надовго. Приходила, дивилась і йшла.

Марина дивилася їй услід і не знала, що й думати. Здавалося б, усе налагодилось — довгоочікуваний мир у родині. Але холод, що відчувався в кожному погляді Таїсії Павлівни, не відпускав Марину.

Коли вона вийшла на роботу після декрету, питання, хто буде сидіти з малою, стало руба.

Ясла були переповнені, знайти няню виявилося непросто. Степан запропонував попросити матір перший час приглядати за онукою.

— Вона ж сама казала, що допомагатиме, — наївно сподівався він.

Марина усміхнулась про себе, але погодилася.

Степан сам зателефонував матері й, на диво, домовився. Здавалося, все улагоджено. Але ранок почався з крику під дверима:

— Забирай її звідси, — з огидою скривила губи свекруха, поглядаючи на онуку.

Марина стояла на порозі розгублена. Дівчинка тягнулася до бабусі пухкими ручками, але Таїсія Павлівна тільки відступила.

— Степан же з вами домовився, — пробурмотіла Марина. — У мене нарада, я не можу її пропустити.

— Якщо в тебе робота — найми няню! — відрізала свекруха. — А я з хворою дитиною сидіти не стану.

— Вона не хвора, просто нежить… — почала Марина, але Таїсія Павлівна вже грюкнула дверима перед її обличчям.

Стиснувши зуби, Марина відвела доньку до сусідки, заплативши їй за термінову допомогу. На нараді думки плуталися: всередині росло роздратування.

Увечері Степан повернувся додому задоволений.

— Мама має рацію, Марин. Дитина з соплями, а ти хочеш на неї старшу людину звалити.

— Старшу? Їй шістдесят два, — прошипіла Марина. — Вона двох своїх онуків виростила — не пискнула. А мою навіть у руки взяти гидиться!

— Там інша ситуація, — пробурмотів Степан і пішов у душ.

Марина стиснула кулаки. «Інша ситуація» — бо Валя, молодша донька, завжди була улюбленицею. А Марина — чужа.

Минуло кілька тижнів. Марина шукала няню, намагаючись працювати віддалено з дому. Вартість послуг сторонньої людини була просто шалена.

— Маринко, не вигадуй, ми не можемо стільки платити. А на що тоді жити?

— А твоя зарплата?

— Моя зарплата піде мамі на іпотеку, я їй пообіцяв. Вона давно чекала, поки ти вийдеш на роботу.

— А мене ти забув спитати?

— А що питати, Маринко? Це ж наше спадкоємство, наше майбутнє. Вважай, ми вкладаємось, а потім усе повернеться.

— І скільки ти їй будеш допомагати? — Марина розуміла, що відмовити чоловіка марно.

— Всього пів року. Потерпи, будь ласка.

Жодного слова їй не сказали, просто поставили перед фактом: тепер вони мають платити.

Марина домовилася зі своєю мамою, та пообіцяла допомогти з грошима, і все ж найняла няню.

Коли доньці виповнилось два роки, Степан почав вмовляти Марину народити другу дитину.

— Мама каже, треба, поки молоді, — наводив він «залізний» аргумент.

Марина лише засміялася:

— Хай мама сама й народжує.

Степан образився, пішов у свій кабінет. А за тиждень повідомив:

— Мама вирішила оформити дарчу на квартиру на Валю. Каже — заслужила.

Марина ледь не впустила чашку.

— А ми?

— А нам залишиться дача. Потім. Колись. І винна в усьому ти — тільки ти. Я ж казав: треба другу дитину, онука.

Ти відмовилась — ось і маємо, що заслужили.

Марина подивилась чоловікові в очі й раптом зрозуміла: боротися марно. Він до кінця своїх днів буде озиратися на маму.

На черговому сімейному застіллі все стало ще гірше. Валя, вже з трьома дітьми від різних чоловіків, весело щебетала про нове кохання. Свекруха з розчуленням гладила її по руці.

Марина мовчки їла салат, відчуваючи, як наростає злість.

— А ти чого така кисла сидиш? — гучно спитала Таїсія Павлівна. — Треба дітей народжувати, а не кар’єру будувати. Потім залишишся сама, нікому не потрібна.

Марина встала. Поставила тарілку на стіл.

— Степане, я йду. Хочеш — залишайся.

Він підвівся разом із нею, але кинув на матір винуватий погляд.

Дома донька вже спала — її на свято не брали, бо знову був нежить, а свекруха боялась заразитись.

Степан невдоволено походжав кухнею:

— Ти що твориш? — прошипів він. — Мама просто хоче, щоб у нас була сім’я.

Марина раптом усвідомила, як втомилась за десять років.

— Степане, у нас різні сім’ї. У тебе — мама. А в мене — наша донька.

— Знову нісенітницю кажеш, моя мама — бабуся нашої дитини.

— Ага, на словах. Не більше. Ми ж навіть на свята її не беремо. Я так більше не можу.

Через місяць Марина подала на розлучення. Степан був у шоці — до останнього сподівався, що вона передумає.

Свекруха одразу перейшла в атаку.

— Ти хочеш зруйнувати родину! — кричала вона у слухавку. — Хочеш залишити дитину без батька!

— Я хочу залишити дитину без постійних принижень, — спокійно відповідала Марина.

На суді Степан виглядав розгубленим, до кінця не вірячи в те, що відбувається. Суддя визначив проживання дитини з матір’ю.

Марина зняла невелику квартиру ближче до роботи й садочка. Жили скромно, але спокійно.

Свекруха кілька разів телефонувала, намагалась зіпсувати настрій, виговоритись, але Марина їй цього не дозволила.

— Ще раз почую від вас хоч одну погрозу чи приниження — Степан більше ніколи не побачить доньку. Так йому й передайте. Нехай дорослішає — повинен же колись вийти з-під вашого крила.

І про аліменти хай не забуває. Раз вам допомагає — хай і доньці кожного місяця переводить.