Довге повернення. Оповідання.

Жили собі дві сестри — Діна та Марина. Ще у них був брат Гоша, але він постійно лежав у лікарнях, народився з рідкісною хворобою, тож уся родина крутилася навколо нього, а дівчатка були залишені самі собі.

Діна була розумна й негарна, як це й буває зі старшими: у неї був ніс, що сильно виступає, жорстке чорне волосся і пласкі груди, тож у старших класах вона підкладала вату в бюстгальтер.

Марина була симпатичною блондинкою, яка насилу переходила з класу в клас, зате вся її стіна була завішана медалями за акробатичний рок-н-рол. Залицяльники без упину дзвонили у домофон, тож мама зрештою його вимкнула. Марина збиралася заміж за свого партнера по танцях Артура, але у шістнадцять років її тіло зробило зрадницький стрибок, і вона виросла на десять сантиметрів більше за нього. І спорт, і шлюб довелося залишити. Діна дражнила її дилдою, і, можливо, саме тому Марина вирішила відбити в неї єдиного залицяльника.

Взагалі, сестри не дружили. Їхній конфлікт стався під Новий рік, коли старшій було дев’ять, а молодшій — сім. Бабуся прислала посилку з гранатами та мандаринами до свята, і серед усього цього яскравого й круглого лежав згорток. У згортку виявилась сукня: зелена, яскрава, з незвичною вишивкою.

Сестри одразу почали сваритися через цю сукню: старшій вона була трохи замала, а молодшій — завелика. Мати суворо подивилась на обох і сказала Марині:

— Вона для Діни, потім виросте з неї — тоді тобі віддасть.

Та ридала цілий день, відмовлялася їсти мандарини й зіпсувала зошит Діни, у який та вклеювала вподобані картинки. Насправді сукня була дивна, незрозуміло, куди в ній іти. Але Діна пішла в ній на новорічне свято у школі, де зайняла перше місце за костюм. Марина шалено злилась, бо всю ніч розшивала свою сукню кольоровими паєтками. Після того Нового року вони так і не помирилися.

Діна не хотіла, щоб сукня дісталася сестрі, і коли вона стала їй зовсім замалою, навмисне порвала її на видноті. Носити її було вже неможливо, але вона зберігала сукню в пакеті й іноді діставала, коли ніхто не бачив. Було в цій сукні щось таке, що викликало в неї світлу тугу.

Залицяльника звали Павло. Вони разом навчалися на юридичному факультеті й разом готувалися до семінарів у Діни вдома. Марина спеціально проходила повз кімнату в коротких шортах, і Павло не зміг встояти перед спокусою. На весілля Діна не пішла, пославшись на перездачу іспиту. Вона навмисне його завалила, щоб сестра не подумала, що вона страждає.

Через рік після весілля помер Гоша. Наприкінці його майже не виписували з лікарні, він сам не міг дихати. Мама, яка всі ці роки боролася за його життя й ніколи не здавалася, тут нарешті здалася. Але Марина вдало народила сина, і мама вчепилася в обов’язки бабусі з подвоєною завзятістю. Вона переконала молодшу доньку переїхати до них, і Діні довелося з’їхати.

У той час сталося дивне. Діні на мобільний подзвонив незнайомий чоловік, довго дихав у слухавку, а потім спитав:

— Дінара, це ти?

Діну ніхто ніколи не називав повним ім’ям, та ще й на «ти».

— Що вам потрібно? — грубо поцікавилася вона.

— Я хотів дізнатися, як ти.

— Ви, мабуть, помилилися номером.

— Зачекай. Це Рахім.

Діна не знала жодного Рахіма й поклала слухавку.

Щоб не бачитися з родиною, Діна поїхала працювати в інше місто: вступила в аспірантуру, почала викладати, закохалася в одруженого філософа, народила від нього сина. По понеділках і четвергах, поки дружина була на аеробіці, він приходив до Діни з коньяком та апельсинами.

— Ти неймовірна жінка, — казав він і йшов.

Сина він не помічав, удома в нього вже була парочка таких самих, тож нічого дивного. От якби донька. Діна мріяла про доньку й потайки перестала пити протизаплідні таблетки.

Мама телефонувала й вимагала показати їй онука: їй було мало одного — той був здоровий, а її енергія була призначена для хворої дитини.

Діна довго вигадувала відмовки, потім погодилася: врешті-решт, скільки можна тримати образу, дорослі ж люди? Вона повідомила синові, який ще навіть не говорив, що вони їдуть до бабусі, вбрала його в найкращий костюмчик і повезла в рідне місто.

Мама довго розглядала хлопчика, зітхнула й сказала:

— Ну викапаний Рахім!

Діна насупилася:

— Який Рахім?

Батьки переглянулися. Тато відвів погляд, мама взяла онука на руки, ніби затуляючись ним від Діни, і сказала з показною байдужістю:

— А хіба ми не казали? Рахім — твій батько.

Незрозуміло, що підштовхнуло маму розкрити цю сімейну таємницю: чи то совість, яка її мучила, чи то риси першого чоловіка в другому онукові, але так чи інакше, вона дістала захований фотоальбом і показала Діні її батька, його першу дружину, братів та інших численних родичів.

— Мама сиділа в тюрмі, тато переховувався від влади, — пояснила мама. — Привіз мене туди, кинув, майже. А Рахім мене врятував, узяв за дружину. Правда, в нього була інша жінка, але в них так заведено. Я була молода й не любила його, мені було байдуже, яка я дружина — друга чи сорок четверта, аби тільки не голодувати й не тинятись по закинутих дачах. А потім я зустріла Сергія, — вона з ніжністю подивилась на чоловіка. — І ми втекли.

Діна переглядала старі вицвілі фотографії, мовчала. Згадала той дзвінок кілька років тому. Чи ображалася вона на маму? Ні, в неї ж була нормальна сім’я, і тато ніколи не робив різниці між нею та Мариною. Але щось тягнуло всередині, як нарив під шкірою. Діна запитала у мами номер телефону Рахіма, мама знизала плечима й сказала, що спитає у бабусі.

Через три дні цей номер був у Діни. Ще три дні вона набиралася сміливості подзвонити. Трубку підняв не Рахім — голос був жіночий, гарний.

— Можна поговорити з Рахімом? — затамувавши подих, спитала Діна.

Повисла пауза.

— А ви хто? — нарешті спитав жіночий голос.

— Я… Дінара.

Язик не повертався сказати, що вона його донька. Але голос на іншому кінці зрозумів.

— Дуже шкода, — почула вона. — Тато в реанімації.

Діна довго думала, їхати чи ні. На похорон вона вже не встигала, а навіщо їхати після — було незрозуміло. Поки думала, прийшла ранкова нудота, й вона зрозуміла, що якщо не зараз — то вже ніколи. Взяла сина й поїхала.

Численні родичі зустріли її доброзичливо, показували фотографії батька, сестер і братів у дитинстві, познайомили з племінниками. Наймолодша сестра несміливо глянула на її живіт і сказала:

— Буде дівчинка.

Діна почувалась тут трохи дивно, але, на диво, спокійно. Так, звичаї та побут інші, але загалом — життя як життя. Яким би воно було, якби вона щоліта приїздила сюди, гралась із сестрами, слухала батькові розповіді? Уявити не могла.

На прощання їй вручили цілу купу подарунків, довелося брати додатковий багаж. У згортку, який передала наймолодша сестра, лежала маленька сукня: зелена, з вишивкою. Майже така ж, як колись була в Діни.