Олена нервово поправляла фіранки втретє за десять хвилин. Сьогодні мала приїхати свекруха — загадкова жінка, яку вона так і не побачила на власному весіллі півтора року тому.
— Чого ти мечешся, — буркнув Андрій, не відриваючись від телевізора. — Приїде, нарешті познайомитесь.
За дверима стояли дві жінки. Одна — повна, з пронизливим поглядом, інша — вища, з тією самою родинною вагою в очах.
— Я — Зінаїда Петрівна, мати Андрія. А це моя донька Світлана.
Світлана зайшла до кімнати, наче була тут повноправною господинею.
— Андрюша! — вигукнула свекруха, обіймаючи сина. — Який же ти схуд! Напевно, жінка тебе не годує як слід.
За столом розмова не клеїлась. Свекруха розповідала про свої справи, а Олена сиділа, мов на голках.
— А чому в домі так порожньо? — спитала Зінаїда Петрівна. — Де квіти, де затишок?
— Ми ще облаштовуємось, — тихо відповіла Олена.
— Півтора року облаштовуєтесь? — хмикнула Світлана.
Вранці почалося найцікавіше.
— Оленочко, люба, — солодким голосом промовила свекруха, — покажи нам, як ти ведеш господарство.
Зінаїда Петрівна заглядала в усі шафи, кривилася від пилу на полицях.
— Це ще що таке? — вона тикнула пальцем у пляму на шпалерах.
— Це від чаю, Андрій випадково розлив, — зніяковіла Олена.
— А прибрати не здогадалась? — здивувалась Світлана. — У нас удома таке безладдя й дня б не протрималося.
— А готувати ти вмієш? — запитала свекруха. — Покажи-но, як вариш перше.
Кожен рух Олени коментувався:
— Не так цибулю ріжеш. М’ясо не те взяла. А зелень коли збираєшся додавати?
Наприкінці готування Олена була готова розплакатись.
— Ну нічого, їстівно, — поблажливо підсумувала свекруха. — Але є куди рости.
Дні тягнулися один за одним. Гості нікуди не поспішали, ніби змагалися, хто знайде більше недоліків.
— А пам’ятаєш Машу Сорокіну? — якось спитала Світлана. — Твоє перше кохання зі школи?
Андрій усміхнувся:
— Ще б не пам’ятати.
— Вона зараз у відрядженні в нашому місті. Я вже їй зателефонувала, запросила в гості. Завтра прийде.
— Мамо, навіщо ж без згоди?
— А що тут такого? Зустріти старих друзів. Олена ж не проти, правда?
— Звичайно, не проти, — видавила з себе Олена.
Маша Сорокіна виявилася стрункою блондинкою, впевненою в собі та дуже говіркою. Вона увійшла, як до себе додому, розцілувалася з Андрієм.
— А це Олена, дружина Андрія, — наче мимохідь представила свекруха.
— Приємно познайомитись, — Маша ледь кивнула Олені.
— Пам’ятаєш, як ми з тобою танцювали на випускному? — запитала Маша.
Андрій сміявся, згадував, розповідав історії. Олена почувалася примарою.
— Ми ж тоді ледь не одружилися! — вигукнула Маша.
— Шкода, що не одружились, — зітхнула Світлана. — Була б у нас така невістка…
— А завтра побачимось? — спитала Маша перед відходом. — У мене вільний день.
— Чудова ідея! — вигукнула свекруха. — Є про що поговорити.
Наступного дня Андрій збирався особливо ретельно.
— Красень який! — захопилася мати. — Маша точно оцінить.
— Не чекай мене на обід, — сказав він дружині. — Може, десь перекусимо.
Андрій повернувся о восьмій вечора, збуджений і задоволений.
— Як справи? — спитала свекруха.
— Чудово! Стільки всього обговорили. Маша така цікава стала.
— Романтично, — зітхнула Світлана.
— Так, дуже романтично, — погодився Андрій.
— А завтра побачитесь?
— Так, вона запропонувала. У неї ще кілька днів у місті.
— Прекрасно! Треба ж надолужити згаяне.
На третій день усе повторилося. Андрій повернувся у піднесеному настрої.
— Маша завтра відлітає. Шкода, звісно.
— А може, ще приїде? — спитала свекруха.
— Можливо. Вона казала, що іноді буває у відрядженнях у нашому регіоні.
— Ось і добре. Будете бачитися.
Через деякий час у спальню зайшла свекруха.
— Олена, нам треба поговорити про твою поведінку. Ти якась дивна. На чоловіка тільки кислі міни будуєш.
— А ви як вважаєте? — спитала Олена.
— Я вважаю, що ти ревнуєш без підстав. А якщо між ними щось є — то це твоя провина. Дружина повинна тримати чоловіка. А ти що робиш? У халаті ходиш, готуєш абияк, характер псуєш.
— Моя провина?
— Звичайно. Андрій — хороший чоловік. А ти що йому даєш навзаєм? Краса? Так собі. Розум? Теж не дуже. Господарство? Ведеш абияк.
Олена відчула, як усередині росте щось холодне й тверде.
— І що ви пропонуєте?
— Працювати над собою! А не сидіти, як сіра мишка, і дутись на весь світ.
— Сіра мишка.
— А поки ти така, як є, оті, як Маша, і заберуть твого чоловіка.
У цей момент зайшла Світлана:
— Мамо, там Маша телефонує. Прощається перед від’їздом.
Олена встала. Щось у ній остаточно змінилось.
— Знаєте що, — повільно промовила вона, — ви маєте рацію.
У вітальні Андрій сидів із телефоном:
— Так, Машо, дуже шкода… Звісно, обов’язково побачимось наступного разу…
— Яка душевна жінка, — зітхнула свекруха. — І вихована. І гарна.
— І розумна, — підхопив Андрій. — З нею так цікаво говорити.
— На відміну від деяких, — багатозначно промовила Зінаїда Петрівна.
— А не що? — запитала Олена, заходячи до кімнати.
— Між тобою й Машею велика різниця, — встряла Світлана.
— У чому ж?
— В усьому! Маша — яскрава, цікава, успішна. А ти — звичайна. Сіра. Домашня.
— Сіра домашня мишка.
— Ну… якщо хочеш, то так.
Повисла тиша.
— Зрозуміло, — нарешті промовила Олена. — Значить, у моєму домі живе сіра мишка.
— У нашому домі, — поправила свекруха. — Це дім мого сина.
— Ваш син живе в моєму домі.
— Що ти таке кажеш? — насупився Андрій.
— Просто уточнюю. Чий це дім?
— Наш, звісно. Ми ж одружені.
— Одружені. Але це не заважає вам домовлятися про зустрічі з іншими жінками.
— Та які зустрічі! Ми просто бачилися як друзі!
— Романтичні зустрічі з друзями.
— Олено, припини. Ти поводишся як істеричка.
— Істеричка. Сіра, домашня, істерична мишка.
— Якщо ти так поводишся, то так, — сказала свекруха.
— А може, вам і справді варто було одружитись? Ваша мама вже й сукню Маші підшукувала. І шкодує, що ви не одружились.
— Олено, заспокойся.
— Я спокійна. Дуже спокійна. Я просто зрозуміла одну важливу річ.
— Яку?
— Я зрозуміла, що справді була сірою мишкою. Була. Але більше не буду.
Олена підійшла до свекрухи впритул.
— Я збираюсь стати господинею у власному домі.
— Ти й так господиня, — пробурмотіла свекруха.
— Ні. Я була прислугою. Готувала, прибирала, терпіла ваші образи. Але господинею — не була.
Вона повернулась до Зінаїди Петрівни:
— Завтра ж ви збираєте речі і їдете додому.
— Що?! З якого дива?
— З якого дива? Це мій дім. І я більше не збираюсь терпіти тут людей, які мене не поважають.
— Андрію! Ти чуєш, що твоя дружина каже?
— Олено, це ж моя мама.
— Твоя мама, яка вважає мене негідною тебе. Твоя мама, яка запросила у мій дім твою колишню.
— Та ніхто не влаштовував ніяких побачень! — закричала Зінаїда Петрівна.
— Ні? А що це було? Романтичні прогулянки парком? І все це поки дружина сидить вдома?
— Ти ревнуєш без причини!
— Я не ревную. Я просто більше не дозволю нікому робити з мене дурепу.
Вона підійшла до Андрія:
— І знаєш, що хочу сказати? Можеш зустрічатись з ким завгодно. Але не тоді, коли ти одружений на мені й живеш у моєму домі.
— У нашому домі.
— У моєму. Бо я його прибираю, я в ньому готую, я плачу за половину комуналки. А ти тільки спиш тут і приводиш людей, які мене принижують.
— Олено, ти з глузду з’їхала.
— Навпаки. Я нарешті прийшла до тями.
Свекруха спробувала перехопити ініціативу:
— Андрію, ти бачиш, який у твоєї дружини характер?
— А що зі мною не так? — повернулась до неї Олена.
— Ти неврівноважена. Агресивна.
— З людьми я вмію. З тими, хто до мене ставиться як до людини. А з тими, хто бачить у мені сіру мишу, — ні.
— Але ми ж не хотіли тебе образити.
— Допомогти? А знаєте, що мені справді допоможе стати кращою? Коли в моєму домі не буде людей, які мене зневажають.
Олена підійшла до дверей і широко їх відчинила:
— Тому завтра зранку ви збираєте речі і їдете. Обидві.
— Ти не можеш нас вигнати! — обурилась Світлана.
— Можу. І вижену.
— Андрію! — благально озвалась свекруха.
— Олено, це ж моя родина.
— А я що — не твоя родина? То чому ти дозволяєш їм мене принижувати?
— Та ніхто тебе не принижує!
— Ні? Сіра миша, нецікава, негарна, погана господиня, істеричка — це не приниження?
— Тож обирай, Андрію. Або ти мій чоловік і тоді захищаєш мене. Або ти мамин синочок — і їдь до мами.
— Це ультиматум?
— Це реальність. Я більше не житиму в домі, де мене не поважають.
Свекруха знову спробувала втрутитись:
— Синочку, ти ж бачиш, якою вона стала?
Олена повільно повернулась до Зінаїди Петрівни. У її погляді було щось таке, що змусило свекруху замовкнути.
— Закрий свою пельку — й геть з мого дому, — прошипіла Олена, сама не вірячи у власну сміливість.
Запала мертва тиша.
— Що… що ти сказала? — пролепетала Зінаїда Петрівна.
— Я сказала: закрий пельку й забирайся з мого дому. Негайно.
— Ми поїдемо завтра, — пробурмотіла свекруха.
— Ні. Зараз. Збирайте речі і їдьте просто зараз.
— Олено, — спробував втрутитись Андрій.
— Що, Олено? Ти хочеш щось сказати?
Він подивився на неї, потім на матір.
— Ні. Нічого не хочу сказати.
За годину в домі стало тихо. Олена стояла біля вікна й дивилася, як зникають вогні таксі.
— Олено, — покликав Андрій.
— Що?
— Я не знав, що ти можеш бути такою сильною. Сьогодні я побачив справжню тебе.
— А ти знаєш, що я зрозуміла? Що я ніколи не була сірою мишкою. Я просто дозволяла іншим так до себе ставитися.
Вона підійшла до нього:
— Але більше не дозволю. Нікому. Навіть тобі.
— Навіть мені?
— Особливо тобі. Бо якщо мій чоловік мене не поважає — то хто ж тоді?
— Я буду тебе поважати.
— От і добре. А то доведеться і тебе вигнати.
— З власного дому? — засміявся чоловік.
— З мого дому. Дому господині.
І в цю мить вона справді відчула себе господинею.
Два тижні кіт приходив до вікна. Працівники не могли повірити, коли дізналися причину