— Та поглянь на неї, — шипіла Тамара Павлівна, хижо схилившись над столом. Її бездоганно укладена зачіска ледь не торкалася холодної чашки еспресо. — Після пологів вона ж зовсім зів’яла! Розтовстіла, змарніла! Як ти взагалі з такою показуєшся людям? А ось моя Вірочка, нова секретарка, — справжня лялечка, ледь за двадцять, очей не відвести! Ти ж чоловік у розквіті сил, тобі потрібне молоде, свіже тіло! Кидай цю розвалину!
Сергій сидів навпроти матері, незворушно обертаючи на пальці масивний платиновий перстень. На ньому була ідеально випрасувана сорочка ніжного, небесного кольору — щойно з бутика. Дорогі вовняні штани тримали форму так, наче він був на офіційній зустрічі, а не у власній вітальні, заваленій дитячими шезлонгами та громіздкими пакунками підгузків. Чоловік гидливо поморщився, щойно з коридору донісся їдкий, кислуватий запах дитячих відрижок.
— Мамо, ну, може, не так різко? — протягнув Сергій, хоча в його голосі не відчувалося й краплі справжнього обурення. Це було більше схоже на прохання не надто шуміти, ніж на щире незгоду. Він відпив кави, прискіпливо вдивляючись у власне відображення на темному склі духової шафи, звично оцінюючи вольову лінію підборіддя. — Я й сам усе прекрасно бачу. Вчора був корпоратив, хлопці привели дружин. От у Влада, наприклад, дружина після трьох дітей виглядає так, ніби щойно з обкладинки глянцю. Спортзал, дієти, масажі — усе в неї розписано. А моя…
— А твоя давно вже махнула на себе рукою, перетворившись на якусь прислугу, ось хто вона! — мстиво підхопила Тамара Павлівна, відкидаючись на спинку стільця. Її гострі, доглянуті пальці з яскраво-червоним манікюром нервово вистукували по стільниці. — Сергію, я ж у відділі кадрів не перше десятиліття працюю, двадцять років! Я людей бачу наскрізь, розумію, хто на що здатен. Оля завжди була простачкою, але тепер це просто біда. Розтягнуті якісь балахони, голова немита, погляд згаслий, вічно невдоволений. Ти ж керівник високого рівня, твій статус вимагає поруч гідну супутницю. Я ж помітила, як ти дивився на Віру, коли заїжджав до мене в офіс за паперами тієї п’ятниці.
Сергій самовдоволено посміхнувся, згадавши стрункі довгі ноги в обтислій спідниці-олівці, розпахнуті очі та дзвінкий, майже дитячий сміх нової співробітниці матері.
— Вірочка, звісно, дівчина помітна, не посперечаєшся, — він знизив голос, наче ділився таємницею. — Дивиться на мене так, ніби я з небес спустився. І це, хай йому грець, так приємно! З Ольгою я вже й забув, що таке жіночі захоплені погляди. Вдома лише безкінечні скарги, дитячі крики, зуби лізуть, постійні прохання «допомогти по господарству». Я ж приношу в дім чималі гроші, забезпечую їм безтурботне життя, а що отримую взамін? Якусь тьмяну сусідку, до якої навіть торкнутися не хочеться. Шкіра якась обвисла, живіт висить… Ну, я просто фізично не відчуваю потягу, дивлячись на це щодня.
Тим часом, у трьох метрах від кухні, у напівтемній, тісній дитячій, Ольга стояла біля дерев’яного ліжечка. Вона розмірено, наче заводний механізм, колихала на руках тримісячного синочка, який тільки-но почав засинати після довгого, виснажливого нападу кольок. Двері в коридор були ледь прочинені, і кожне слово, сказане на кухні, долітало до неї з надзвичайною чіткістю.
Ольга опустила погляд на свій вицвілий домашній костюм, на праве плече якого кілька хвилин тому відригнула дитина. Вона відчувала тупий, ниючий біль у попереку — цілком закономірний результат двох вагітностей поспіль з різницею в півтора року. Її тіло справді змінилося. Воно стало важким, м’яким, вкритим розсипом блідих розтяжок. Тіло жінки, яка віддала абсолютно всі свої фізичні ресурси на створення та виношування двох нових життів.
Вона стояла у напівтемряві і слухала, як її власний чоловік, чоловік, з яким вона планувала зустріти старість, холоднокровно й розважливо обговорює її фізичні недоліки зі своєю матір’ю. Усередині Ольги не здригнувся жоден м’яз. Замість очікуваної паніки, слабкості або відчайдушного бажання кинутися на кухню з гучними звинуваченнями, у її грудях почало стрімко розповзатися крижане, абсолютно спокійне оніміння. Це було схоже на дію потужної анестезії, що повністю заморожувала всі вразливі емоції, залишаючи ввімкненим лише кришталево чистий, розважливий розум.
— Сергійку, любесенький, ти ж не мусиш нести цей хрест до кінця своїх днів, — Тамара Павлівна вела далі, її голос набував м’яких, майже гіпнотичних ноток. — Ти ж ще такий молодий, успішний, усі найпродуктивніші роки в тебе попереду! Ну навіщо ж себе живцем закопувати поруч із жінкою, що перетворилася на звичайну домашню квочку? А Віра ж із такої чудової, забезпеченої родини, така амбітна, розумненька. Вона заради такого чоловіка, як ти, гори зрушить! І завжди буде бездоганно виглядати, тішити око. Подумай нарешті про себе! Чоловічий вік довгий, якщо ним правильно розпорядитися.
— Ти пропонуєш мені просто взяти й піти в невідомість? — Сергій обережно поправив жорсткі манжети сорочки, задумливо дивлячись у вікно на сірий осінній двір. — У нас же двоє крихітних діток, мамо. Так, іпотека вже виплачена, але все одно з документами буде дуже багато паперової тяганини. До того ж, у моїй компанії керівництво не завжди схвалює такі різкі зміни в особистому житті співробітників.
— Керівництво завжди заохочує переможців, тих, хто вміє брати від життя найкраще! — жорстко відрізала Тамара Павлівна, подаючись уперед усім корпусом. — Дітям ти, звичайно, будеш допомагати фінансово. Ніхто ж не каже, що ти маєш повністю зникнути з їхнього життя. Будеш переказувати гроші, брати їх на вихідні до розважальних центрів. Станеш ідеальним татусем вихідного дня. А своє особисте життя потрібно будувати з тією, хто тебе надихає, хто стимулює рости далі, а не тягне на дно затяжної депресії своїм вічно кислим обличчям.
Ольга гранично обережно переклала заснулого малюка на матрац. Вона розправила краї легкого бавовняного пледа, затримавши руку на теплій спинці дитини, щоб переконатися в рівності її дихання. Потім повільно, намагаючись не скрипіти половицями, випросталася. Спина звично відгукнулася різким м’язовим спазмом, але вона повністю проігнорувала біль. Ольга беззвучно підійшла до дзеркала на дверцятах платяної шафи.
Звідти на неї дивилася глибоко втомлена жінка з темними тінями під очима. Зайві кілограми надійно приховали вигини колишньої талії. Волосся, недбало стягнуте на потилиці в тугий вузол, давно потребувало салонного догляду. Але у погляді цієї жінки зараз горів такий жорсткий, безжальний вогонь, що колишня, м’яка і поступлива Оля здалася б поруч із нею наївним, незрілим підлітком. Ілюзії рухнули в одну мить, залишивши після себе випалену, але неймовірно тверду землю під ногами. Вона почула більш ніж достатньо. Діагноз її шлюбу був поставлений остаточно, і рятувати цього смертельно хворого пацієнта вона більше не збиралася.
— Гаразд, мамо, давай поки що прикриємо цю тему, — голос Сергія на кухні зазвучав трохи бадьоріше і діловитіше. Умовляння матері явно лягли на благодатний ґрунт його розпаленого егоїзму. — Скоро Іллю з садочка забирати, мені ще потрібно пару термінових робочих кошторисів узгодити. А з Вірою я завтра перетнуся в місті. Просто пообідаю, обговоримо деякі робочі процеси поза офісом. А там подивимося, як карта ляже.
Ольга повільно відвернулася від дзеркального полотна. Жодного зайвого руху. Жодної внутрішньої паніки. Вона точно знала, що цей обід відбудеться, прекрасно розуміла, до чого він зрештою призведе, і абсолютно чітко усвідомлювала, що сьогоднішня вечірня розмова за вечерею стане для них відправною точкою в абсолютно нову, жорстоку реальність.
— Дивись, Сергійку, ми сьогодні їздили на корпоративну фотосесію для рекламного буклету. Ось тут Віра просто чарівно вийшла. Дівчинці двадцять років, фігурка точена, жодного грама зайвого жиру, шкіра світиться зсередини. Прямо порцелянова лялечка, очей не відірвати, — Тамара Павлівна з нарочитою, продуманою недбалістю поклала свій дорогий смартфон із широким екраном просто поверх лляної серветки, підсуваючи його впритул до тарілки сина.
Сергій відклав виделку зі шматком запеченого м’яса, яке Ольга готувала півдня, балансуючи між розпеченою плитою і плачучим немовлям. Він з неприхованою, відверто плотоїдною цікавістю втупився в підсвічений екран телефону. На цифровій фотографії широко і безтурботно сміялася струнка брюнетка в облягаючій червоній сукні, яка не залишала жодного простору для фантазії, щільно обтягуючи вузькі стегна і високі груди. Дівчина позувала біля панорамного вікна офісу, грайливо закинувши ногу на ногу і демонструючи бездоганну лінію ікри.
— Та вже, гарна, нічого не скажеш, — протягнув Сергій, машинально збільшуючи зображення двома пальцями, щоб краще розгледіти деталі. Його губи розтягнулися в самовдоволеній посмішці. — Відразу видно, що людина поважає себе і оточуючих. Ходить у спортзал, харчується правильно, стежить за тонусом м’язів. Приємно дивитися на таку доглянуту жінку. Естетичне задоволення.
Він повільно перевів погляд на Ольгу, що сиділа навпроти. Вона методично нарізала овочі у своїй тарілці, не виявляючи жодних ознак хвилювання. Її крижаний спокій дратував Сергія куди більше, ніж якби вона почала кричати. Це сприймалося як виклик його авторитету.
— Олю, ти б хоча б голову помила перед вечерею, — Сергій зморщився, ніби від кислого, і кінчиком виделки вказав на її неохайний пучок волосся. — Сидиш у цьому розтягнутому трикотажі, аж дивитися гидко. Я все розумію: пологи, гормональні зміни, втома, але ж не можна до такої міри себе запустити. Живіт звисає над гумкою домашніх штанів, ці багряні розтяжки по боках… Ти виглядаєш на всі десять років старшою, ніж є насправді. Чесно кажучи, у мене апетит пропадає, коли я щодня бачу це й порівнюю з нормальними, доглянутими жінками.
Тамара Павлівна переможним блиском провела очима, обережно промокнувши куточки губ серветкою. Вона відкинулася на спинку стільця, сподіваючись на неминучу істерику невістки, вже смакуючи свій тріумф.
Ольга спокійно поклала столові прибори на краї тарілки. Вона підняла погляд на чоловіка, і в її очах не було ані краплі вразливості чи образи. Там мерехтіла лише холодна, відчужена зневага хірурга, який препарує безнадійно хворий орган.
— Твій апетит зникає винятково від власної внутрішньої гнилі, Сергію, — рівним, наче металевий, голосом промовила Ольга. Кожне її слово падало на стіл, як важка свинцева куля. — Мій живіт і мої розтяжки — це прямі наслідки того, що я виносила, народила і вигодовую двох твоїх дітей. Поки ти комфортно спав ночами у сусідній кімнаті, щоб не порушувати свій дорогоцінний режим, і корчив із себе великого начальника у затишному кріслі.
Обличчя Сергія миттєво вкрилося червоними плямами від завданої образи. Він подався вперед, стиснувши кулаки.
— Не смій прикриватися дітьми! — вигукнув він, бризкаючи слиною. — Мільйони жінок народжують і вже за місяць виглядають як топ-моделі! А ти просто розлінилася. Жери вуглеводи, сиди вдома й деградуй!
— Як топ-моделі? Як твоя Віра, чиє найскладніше життєве завдання — вчасно записатися на лазерну епіляцію? — Ольга скривилася в усмішці, не відводячи нерухомого погляду від очей чоловіка. — Ти подивися на себе, Аполлон офісного розливу. У тебе на маківці лисина розміром з кавове блюдце, яку ти щоранку жалюгідно зачісуєш збоку, заливаючи лаком сильної фіксації. У тебе задишка починається вже на третьому поверсі, а твій пухкий пивний живіт давно перекрив тобі огляд на власні черевики. Ти всерйоз думаєш, що двадцятирічна дівчинка дивиться на твої обвислі груди з щирим фізичним захопленням? Вона дивиться винятково на твій зарплатний проєкт і посаду заступника директора.
Тамара Павлівна задихнулася від обурення, її напудрені щоки загрозливо затряслися.
— Не смій так розмовляти з моїм сином у його ж домі! — просичала свекруха, впиваючись ідеальними нігтями в край стільниці. — Він забезпечує цю сім’ю від і до! Він чоловік у самому розквіті, успішний, поважний! А ти просто стікаєш отрутою від заздрощів до чужої молодості, бо сама перетворилася на недоглянуту, розпливлу тітку!
Ольга повільно повернула голову до свекрухи. Її обличчя залишалося моторошно байдужим.
— Ваша поважність, Тамаро Павлівно, теж викликає чимало запитань, — Ольга холоднокровно відпила мінеральну воду зі склянки. — Якщо просто зараз змити з вас цей щільний шар тонального крему, відклеїти накладні вії та прибрати філери, які вже зібралися грудками під шкірою на вилицях, залишиться глибоко нещасна, стрімко старіюча жінка. Ви панічно боїтеся свого віку й самотності. Ви спеціально підсовуєте власному синові малолітку, щоб потішити своє спотворене самолюбство і довести самій собі, що ви ще можете керувати чужими долями. Ви ненавидите мене не за зайву вагу. Ви ненавидите мене за те, що у мене є повноцінна сім’я, тоді як від вас власний чоловік втік п’ятнадцять років тому до нормальної жінки, втомившись від вашого тотального контролю і жовчності.
— Стерво! — виплюнула Тамара Павлівна, різко схопившись зі стільця.
— Заткни свого рота! — проревів Сергій, з силою вдаривши долонею по столу так, що жалібно дзенькнули виделки. — Моя мати говорить абсолютну правду! Ти на себе в дзеркало дивилася? Кому ти взагалі потрібна з двома дрібними шмаркачами та обвислою дупою? Та я терплю твою присутність тут винятково зі співчуття!
Ольга трохи подалася вперед, спираючись ліктями об стіл.
— Зі співчуття ти зараз розглядаєш?!
— Так, зі співчуття! — зарепетував Сергій, впираючись обома руками в край кухонної стільниці й нависаючи над Ольгою. — І знаєш що? Моя благодійність добігла кінця. Ти так прагнеш відвертості? Отримай сповна. У мене до тебе давно зникла іскра. Я дивлюся на тебе щовечора, і всередині абсолютно глухо. Ні чоловічого бажання, ні звичайного інтересу. Ти перетворилася на сумний предмет меблів у цій квартирі.
— Сергійку, заспокойся, тобі шкідливо так нервувати через неї, — єлейним, вкрадливим голосом вставила Тамара Павлівна, хоча в її примружених очах відверто танцювали торжествуючі вогники.
Сергій рвучко підвівся, розправивши плечі так, наче щойно скинув із себе неймовірний тягар, якого ніхто крім нього й не бачив.
— Ні, мамо, хай слухає! — Його голос став набагато жорсткішим. — Я викладаюся на повну, керую десятками людей, ухвалюю такі рішення, від яких залежить багато чого! Я виснажений, як пес, що тягне свій віз. А заслуговую повертатися туди, де на мене чекають із захопленням, а не з кислим обличчям і цілим списком претензій. Мені потрібна муза. Ковток свіжого повітря. І знаєте що? Я це все знайшов у Вірі. Вона молода, сповнена життя, енергії. Поряд з нею я відчуваю себе всесильним, знову хочу підкорювати вершини, досягати неймовірних висот. Ми зустрічаємося, ночуємо разом, проводимо час. І я більше не збираюся ховати це все під виглядом чергових корпоративних зустрічей.
— Слухай, Сергію, твоя так звана «муза» — це просто класична криза середнього віку, замаскована під високе мистецтво. Твоя хвалена іскра згасла не тому, що я змінилася після народження дитини. Вона згасла, бо ти — патологічний, невиправний егоїст, який просто не здатен відповідати за свої вчинки. Тобі потрібна не якась там муза. Тобі потрібне дзеркало, яке б показувало тобі тебе ж — таким, яким ти хочеш себе бачити: великим і бездоганним.
— Не смій ображати мого сина! — прошипіла свекруха, з гидливістю морщачи свій тонкий, припудрений ніс. — Мій Сергій має повне право на власне щастя! Він давно вже переріс ці твої мізерні, приземлені стосунки. Це Віра дає йому той рівень і ту енергію, на які він заслуговує як сильний і успішний чоловік!
— Знаєте, Тамаро Павлівно, ваш «сильний і успішний» чоловік постійно ковтає пігулки від високого тиску і скаржиться на біль у попереку від найменшого протягу, — Ольга кинула на свекруху такий холодний, незворушний погляд, що та, здавалося, вросла в стілець. — Яка вже тут «муза»? Який «драйв»? Двадцятирічна дівчинка, що ледве закінчила коледж, спить із вашим пузатим, лисіючим заступником директора лише заради дорогих ресторанів, покупок у бутіках і швидкого кар’єрного стрибка. Вона дивиться не на тебе, Сергію. Вона дивиться на твої гроші і на штатний розклад, який так майстерно складає й коригує твоя матінка.
— Та ти просто заздрісна, жовчна невдаха! — Сергій так стиснув щелепи, що на вилицях виразно заграли м’язи. Його обличчя знову вкрилося нерівними червоними плямами. — Віра любить мене! У нас справжнє духовне споріднення. Ми можемо годинами говорити про мистецтво, про сучасний бізнес, про подорожі. Вона розуміє мене з півслова! Їй цікавий мій внутрішній світ!
— Про мистецтво? — Ольга видала короткий, різкий смішок, геть позбавлений веселощів. — Останню книжку ти читав на третьому курсі, і це була, здається, методичка з макроекономіки. Твій культурний максимум — це дивитися спортивний канал із пляшкою пива на дивані. А твоє «духовне споріднення» тримається лише на твоїх щедрих грошових переказах. Як тільки ти перестанеш спонсорувати її походи на манікюр, дизайнерські сумочки та дорогі спа-курорти, ця твоя «порцелянова лялечка» дуже швидко знайде собі нового, більш перспективного і заможного покровителя. А ти тоді залишишся сам, саме таким, яким є насправді — старіючим, невпевненим у собі чоловіком, що відчайдушно намагається купити собі чужу молодість.
— Не смій ображати дівчину! — Тамара Павлівна з гуркотом опустила долоню на стіл. — Вона з порядної родини, чудово вихована! На відміну від декого, вона вміє цінувати успішного чоловіка і створювати для нього атмосферу вічного свята!
— Створювати атмосферу свята на чужі гроші дуже легко і приємно, — парирувала Ольга, методично складаючи тканинну серветку ідеально рівним квадратом біля своєї тарілки. — Тільки от будь-яке свято має властивість закінчуватися важким похміллям. І коли у твого дорогоцінного Сергійка почнуться справжні проблеми зі здоров’ям, коли він втратить свою високооплачувану посаду через чергове скорочення, або коли його живіт зрештою сховає ремінь штанів, — ваша вихована Віра випарується швидше, ніж ранковий туман. Вона не сидітиме біля його ліжка з градусником. Вона не буде економити кожну копійку до наступної зарплати, вишукуючи товари по акції. Вона просто граціозно переступить через нього і знайде наступну, надійнішу сходинку для своєї життєвої драбини.
— Це ми ще подивимося, хто і з чим залишиться врешті! — обличчя Сергія спотворила гримаса неприхованої, відвертої ненависті. — Я забираю своє життя назад. Я втомився повертатися в цю похмуру богадільню, де пахне кислим молоком, дитячими присипками і безнадією. Я втомився дивитися на твоє вічно невдоволене, набрякле обличчя. Я заслуговую на краще, і я це краще візьму просто зараз. Віра чекає на мене. І вона, на відміну від тебе, зустріне мене з радісною усмішкою, у красивій мереживній білизні та з келихом дорогого вина, а не з докорами і брудними підгузками.
— Йди, Сергію, — спокійно, навіть якось металево пролунав голос Ольги. Вона не зробила ані найменшої спроби його спинити чи переконати. — Сміливо рушай до своєї «музи». Але, будь ласка, запам’ятай одну просту річ: ти зараз тікаєш не до якоїсь великої любові чи духовного споріднення. Ти біжиш до красивої, але абсолютно фальшивої ілюзії, яку сам собі вигадав. Просто щоб виправдати свою банальну боягузливість і повну неспроможність бути справжнім чоловіком та батьком.
— Ти ще дуже пошкодуєш про ці слова, — процідив Сергій крізь зуби, повільно відступаючи від кухонного столу. Його обличчя скривилося від злості. — Ти будеш кусати лікті і приповзеш до мене на колінах, коли побачиш, чого я досягну поруч із жінкою, яка справді вміє надихати.
— Єдине, про що я зараз справді шкодую, — Ольга подивилася йому просто у вічі, і від її погляду по шкірі пробіг мороз, — це що витратила найкращі роки свого життя на когось, хто виявився дешевою, неякісною підробкою. Твоя справжня вартість нарешті стала абсолютно зрозумілою. І вона, повір, до смішного мізерна.
— Моєї ноги більше не буде в цій затхлій дірі, що просякнута запахом дитячих підгузків і твоїм безкінечним ниттям! — донісся з вітальні приглушений відстанню, але все ще повний театрального пафосу голос Сергія.
Ольга стояла біля кухонної раковини. Вона методично, круговими рухами губки, змивала залишки вечері з тарілок. Шум води, що ллється, змішувався з брязкотом висувних шухляд і агресивним шурхотом валізи на коліщатках. Вона відчувала, як з кожною секундою, з кожною упакованою сорочкою, повітря в квартирі стає чистішим, прозорішим і легшим. Їй більше не потрібно було тримати спину прямо під оцінюючим, вічно невдоволеним поглядом чоловіка. Не треба було шукати виправдань за втомлений вигляд, за синці під очима, за те, що вона — жива людина, а не бездоганна картинка з глянцю.
— Правильно, синочку, бери тільки найнеобхідніше, — підхопила Тамара Павлівна, чий голос у коридорі вібрував від погано прихованого тріумфу. — Завтра ж поїдете з Вірою до торговельного центру, оновите гардероб. Чоловік, який починає нове, щасливе життя, має виглядати бездоганно. А за рештою мотлоху кур’єра пришлеш. Нічого тобі зайвий раз перетинатися з цією істеричкою.
За десять хвилин у передпокої важко скрипнули петлі вхідних дверей. Сергій стояв на порозі у своєму дорогому кашеміровому пальті, нервово переминаючись з ноги на ногу. В одній руці він стискав ручку масивної шкіряної валізи, іншою гарячково перевіряв кишені в пошуках ключів від машини. Його обличчя, ще недавно сповнене гніву, тепер виражало лише суміш розгубленості та впертої, дитячої образи. Він чекав, що Ольга вибіжить, кинеться йому на шию, почне благати залишитися, плакати і обіцяти негайно схуднути. Але замість цього з кухні долинало лише монотонне дзюрчання води.
— Ключі від квартири я залишаю на тумбочці, — голосно, з легким тремтінням у голосі, промовив Сергій, кидаючи зв’язку на дерев’яну поверхню. Дзвін металу пролунав у тиші, що повисла, як фінальний удар гонга. — Аліменти переказуватиму суворо за законом, тож на розкішне життя не розраховуй. Побачимо, як ти заспіваєш через місяць, коли зрозумієш, кого втратила.
— Щасливої дороги, Сергію, — рівно і абсолютно спокійно донеслося з кухні. — І не забудь одягти шарф. Твоя нова муза навряд чи вміє лікувати твою хронічну ангіну.
Тамара Павлівна зневажливо пирхнула, схопила сина за рукав пальта і з силою потягла на сходовий майданчик. Важкі металеві двері зачинилися з глухим, остаточним стуком. Замок зачинився.
Ольга закрила кран. Вона витерла мокрі руки вафельним рушником, притулилася попереком до прохолодної стільниці і заплющила очі. Дзвінка, глибока тиша опустилася на квартиру. У цій тиші більше не було напруги. Вперше за останні три роки Ольга зробила глибокий, повноцінний вдих, відчуваючи, як розправляються легені, як зникає звичний спазм із плечових м’язів. Вона підійшла до дзеркала у передпокої. Так, у неї були тіні під очима. Так, її фігура була далека від дівочих стандартів. Але з задзеркалля на неї дивилася не зламана, покинута жертва. Звідти дивилася вільна жінка.
Минуло сім місяців.
Травневий вітер гуляв алеями міського парку, заплутуючись у гілках квітучого бузку. Ольга сиділа на дерев’яній лавці, погойдуючи ногою у стильних білих кедах. На ній були ідеально сидячі блакитні джинси та легкий бежевий тренч. Волосся, що переливалося здоровим блиском після недавнього візиту до майстра, вільно спадало на плечі. Кілограми, що пішли, виявилися не стільки наслідком пологів, скільки результатом хронічного стресу та заїдання образ. Як тільки з її життя зникло головне джерело кортизолу, вага почала йти сама по собі, без виснажливих дієт. Але головна зміна крилася не в стрункій фігурі, а в її очах — з них повністю зникла затравленість, переляк і втома.
— Олю? Привіт, — почувся хрипкий, невпевнений голос збоку.
Вона навіть не одразу розвернула голову. Цей хрипкий голос здавався таким далеким, чужим, наче з іншого життя. Коли ж вона нарешті подивилася, перед нею стояв Сергій. Він прийшов на зустріч з дітьми, та виглядав так, ніби щойно сам розвантажив цілий вагон. Від колишнього лоску, яким він так пишався, не лишилося й сліду.
Дороге пальто кудись зникло, натомість на ньому висіла якась пом’ята, несвіжа куртка. Під очима залягли глибокі, темні мішки, а полисіла голова, яку він раніше так ретельно маскував, тепер була відкритою, лише зрідка прикритою кількома рідкими пасмами. А ось його знаменитий «статусний животик» нікуди не подівся – тільки тепер він виглядав не ознакою заможності, а скоріше симптомом невиліковної хвороби.
— Здрастуй, Сергію. Ілля зараз докатається на самокаті й підійде, — спокійно, без жодного здригання у голосі, промовила Ольга, навіть не поворухнувшись.
Він повільно, ніби сил не мав, присів на самий край лавки. У руках нервово м’яв картонний стаканчик із найдешевшою кавою, яку тільки можна уявити.
— Ти… ти просто чудово виглядаєш, — ковтаючи густу слину, ледь вимовив колишній чоловік. — Ніби розцвіла. Зовсім інша.
— Дякую. Життя без емоційних паразитів творить чудеса, знаєш, краще за будь-якого хірурга, — Ольга ледь помітно посміхнулася, але в цій усмішці не було ні краплі тепла. Лише ввічлива відчуженість, прозора як скло.
— Розумію. Заслужив, — Сергій важко зітхнув, згорбившись, наче старець. — Знаєш, ти ж мала рацію абсолютно у всьому. До останнього слова. Моя… Віра. Вона місяць тому пішла від мене.
— Яка несподіванка, — саркастично протягнула Ольга, перевівши погляд на сина, який грайливо ганяв у далечині. — І до кого ж подалася твоя фарфорова муза? Невже знайшла когось із багатшим внутрішнім світом?
— До генерального директора нашого холдингу, — Сергій скривився, наче від нестерпного зубного болю. — У нього і посада вища, і пакет акцій солідніший. А я… я вліз у шалені кредити, щоб оплачувати її забаганки. Мальдіви, лімітовані колекції сумок, прикраси. Я думав, що купую молодість і енергію, а виявилося, що просто фінансував її кар’єрний трамплін. Моя мати злягла з гіпертонічним кризом, коли на роботі вибухнув скандал, і Віру перевели до центрального апарату, ближче до шефа. А мене понизили на посаді, щоб я очі не муляв.
— Яка класична, банальна історія, Сергію. Навіть нудно слухати, — Ольга граційно підвелася з лавки, побачивши, як до них радісно біжить Ілля. — Ти шукав ковток свіжого повітря, а зрештою просто надихався вихлопними газами власних ілюзій.
— Оль… може, ми зможемо все почати спочатку? — Сергій підняв на неї повний відчаю, майже собачий погляд. — Я все усвідомив. Я був ідіотом. Я все виправлю, присягаюся! Ми ж родина, у нас діти…
— У мене є родина, Сергію. І діти теж є у мене, — голос Ольги прозвучав як вирок, що не підлягає оскарженню. — А у тебе тепер залишилися тільки кредити, хвора спина і аліменти. Діти будуть раді бачити тебе по неділях. Але до мене більше ніколи, за жодних обставин, не смій підходити з такими пропозиціями. Мій ліміт благодійності та жалю вичерпаний назавжди.
Вона поправила комір свого тренча, легко підхопила підбіглого сина за руку і, не озираючись, пішла залитою сонцем алеєю. Залишила позаду чоловіка, який надто пізно зрозумів справжню ціну вірності та щирості.
— Твої родичі знову приїхали без запрошення? Нехай ночують на вокзалі, — відповіла чоловікові Яна