Двері зачинилися з глухим стуком. Ріта завмерла біля вікна, спостерігаючи, як Василь вантажить валізи в таксі. Дев’ятнадцять років — майже два десятиліття спільного життя вмістилися у дві потерті валізи й спортивну сумку.
— Ти ще пошкодуєш, — кинув він на прощання. — Кому ти потрібна в сорок три? Сиве волосся фарбуєш, зморшки ховаєш… Думаєш, хтось спокуситься?
Ріта мовчала. Всередині палало від образи й приниження, але вона не дала йому задоволення побачити її сльози.
— Мовчиш? — усміхнувся Василь. — Правильно, сказати нічого. Без мене пропадеш.
Таксі поїхало, а вона все стояла біля вікна, механічно поправляючи фіранку. В голові крутилися його останні слова, змішуючись зі спогадами про те, як рік за роком він методично підривав її впевненість у собі:
— Куди ти зібралась у такому вигляді? Ти ж мати сім’ї!
— Яка ще кар’єра? Кому ти там треба?
— У твоєму віці вже пізно щось міняти.
Телефон розривався від дзвінків подруг. Ніна, Світлана, навіть Марина з сусіднього під’їзду — всі хотіли приїхати, підтримати. Але Ріта вимкнула телефон. Їй треба було побути наодинці.
— Сорок три… — прошепотіла вона. — Невже все справді скінчено?
З дзеркала на неї дивилась розгублена жінка з заплаканими очима. Дев’ятнадцять років вона була чиєюсь дружиною, будувала сім’ю, створювала затишок. А тепер що? Хто вона тепер?
Взявши телефон, Ріта подзвонила подрузі й змогла тільки вимовити два слова: «він пішов».
— Збирайся, — рішуче сказала подруга. — Я їду до тебе. І навіть не думай сперечатись!
Ніна приїхала, як ураган, захопивши повні торби їжі та пляшечку вина.
— Отже, так, — оголосила подруга. — Діставай блокнот — зараз будемо писати план твоєї нової щасливої історії. Згадай, про що ти мріяла останні п’ять років?
— Я… — Ріта розгубилась. — Які мрії, Ніно? Мені сорок три.
— Припини негайно! — грюкнула долонею по столу Ніна. — Саме ці слова ти забудеш. Назавжди!
До пізньої ночі вони багато говорили.
Пригадували всі Рітини мрії. Те, чим вона хотіла займатись, але відкладала «на потім».
А вранці Ріта прокинулась із головним болем і дивним відчуттям свободи. На кухонному столі лежав учорашній список справ на місяць.
— Може, це безумство… — пробурмотіла вона, глянувши на перший пункт: «Записатися на йогу».
Телефон дзенькнув повідомленням. Ніна надіслала адресу салону краси:
— Записала тебе на 11:00. І не відмовляйся! Нове життя — новий образ.
У салоні молодий стиліст довго розглядав її волосся.
— У вас неймовірна форма обличчя, — сказав він. — Давайте ризикнемо?
Через дві години Ріта не впізнавала себе в дзеркалі. Каре з подовженням, карамельний відтінок волосся, легкий макіяж…
— Це… це справді я? — прошепотіла вона.
— А як же! — підморгнув стиліст. — Тепер головне — не зупинятись.
Увечері подзвонила Світлана:
— Ріто, пам’ятаєш, ти казала про роботу мрії?
Саме зараз у нас у галереї відкрилась вакансія артдиректорки.
Минуло два тижні. І за цей час змінилось усе.
Ріта взяла себе в руки. Не лише зовні — у неї з’явився новий внутрішній настрій, що випромінював впевненість.
— Ріто Андріївно? Проходьте. Світлана багато розповідала про ваші ідеї.
Усе пройшло ідеально. Ріта була сама впевненість. Її очі світились, і її взяли без вагань.
Ввечері подруги влаштували святкування в стильному закладі.
— За нову Ріту! — підняла келих Ніна.
— За нове життя! — додала Світлана.
У цей момент до їхнього столика підійшов високий чоловік у сірому костюмі.
— Вибачте за турботу, — трохи збентежено сказав він. — Я арткритик Олег Савельєв. Підслухав вашу розмову про галерею й не міг не підійти познайомитися.
— Олег? — пожвавішала Світлана. — Той самий? Ваші статті про сучасне мистецтво — неймовірні!
– Приєднаєшся до нас? – запропонувала Ніна, хитро глянувши на зашарілу Ріту.
Олег виявився чудовим співрозмовником. Він говорив про мистецтво так, як ніхто інший.
Дні летіли непомітно. Робота приносила Ріті величезне задоволення. Мабуть, це і було саме те, про що вона мріяла.
Олег часто навідувався до галереї.
Спершу — начебто у справах, а потім перестав приховувати свій інтерес до Ріти. Якось він запросив її на виставку.
— Я не впевнена… — почала було Ріта.
— Просто як колеги, — м’яко додав він. — Обіцяю поводитися виключно професійно.
На виставці вони проговорили три години.
— Знаєте, у вас є щось особливе. Якийсь внутрішній світ.
Ріта знітилася:
— Це все — нова робота. І… нове життя.
— Ні, — похитав головою Олег. — Це все — ви. Просто раніше хтось дуже старався згасити цей вогонь.
Вдома Ріта довго стояла біля вікна, прокручуючи цей діалог у голові.
Вперше за довгий час вона відчула себе не колишньою дружиною, а Щасливою жінкою — зі своїми інтересами, бажаннями та планами.
— Але ж минуло всього два місяці…
— І що? — перебила подруга. — Ти достатньо натерпілася. Час жити далі.
Увечері, вдягаючи улюблену чорну сукню, Ріта упіймала своє відображення у дзеркалі. Ніна мала рацію — вона справді розцвіла. Зникла втомлена жінка з сумними очима.
Тепер це була впевнена в собі й самодостатня жінка, яка знає, чого варта.
Концерт класичної музики був неймовірним. Саме те, що їй потрібно було того вечора.
Олег сидів поруч, іноді кидаючи на неї теплі погляди.
В антракті вони вийшли у фоє, де він розповідав їй про композитора та історію створення творів.
А ввечері, коли вони зайшли у маленьке, але затишне кафе, Олег несподівано запросив Ріту з собою до Парижа на виставку:
— Я збираюсь писати серію статей про неї. Може, скласти мені компанію?
— Подумаю, — з усмішкою відповіла Ріта.
— Звичайно, — усміхнувся Олег. — У тебе є час до наступного тижня.
Дома Ріта не могла заснути. Вона уявляла собі Париж, його вулички, музеї, кав’ярні. І вперше думка про подорож не здавалася чимось нереальним або забороненим.
Вранці подзвонила Ніна:
— Ну як побачення? І не кажи, що це був не він!
— Все було чудово, — зізналася Ріта. — І… він запросив мене до Парижа.
— Що?! — вигукнула подруга. — І ти, звісно, погодилась?
— Я сказала, що подумаю…
— Ріта! — у голосі Ніни звучало обурення. — Тільки спробуй відмовитись! Ти ж усе життя мріяла про це місто!
— Але це так… несподівано.
— А вся твоя нова історія — це не несподіванка? Пам’ятаєш, що ти казала два місяці тому? Що хочеш навчитись ризикувати?
Ріта всміхнулася. Справді, хіба не про це вона мріяла? Про свободу приймати рішення, про можливість іти за власними бажаннями?
У галереї на неї чекав сюрприз — запрошення на закритий показ нової колекції молодого художника.
Ріта поринула в роботу, але думки про Париж не полишали її.
Увечері вона наважилась подзвонити доньці:
— Машо, як ти ставишся до того, що я поїду до Парижа?
— Мамо, це ж неймовірно! — вигукнула донька. — З тим твоїм арткритиком?
— Звідки ти знаєш?
— Ніна розповіла, — засміялася Маша. — І знаєш, мамо… я так за тебе рада. Нарешті!
Париж зустрів їх сонцем і прохолодним весняним вітром. Ріта стояла на балконі невеликого готелю в Латинському кварталі, досі не вірячи, що це відбувається з нею.
— Спочатку — Лувр? — запропонував Олег під час сніданку.
— А можна спершу просто погуляємо містом? — запитала Ріта.
На третій день, коли вони сиділи в кафе біля Нотр-Даму, задзвонив телефон Ріти. На екрані з’явилось ім’я Василь.
— Не буду заважати, — Олег тактовно підвівся з-за столу.
— Ріто, ти в Парижі? — голос колишнього звучав розгублено. — Маша сказала…
— Так, Васю. Я в Парижі.
— З цим… критиком?
— Тебе це не має турбувати, — відповіла Ріта. — Я вперше за довгий час просто щаслива.
Дивно, але дзвінок Василя не викликав у неї жодних емоцій — ані болю, ані образи, ані злості. Просто голос із минулого.
І Ріта нарешті зрозуміла: вона відкрита новому щастю.
— Я квартиру Юленьці віддам, а сама житиму з тобою, ти ж усе одно одна, — заявила мама