— Ти впевнена, що це не помилка, Віро? — прошепотіла Анна, нервово перебираючи ремінець сумочки. — Може, тобі здалося?
Віра похитала головою, її очі блищали від збудження:
— Жодних сумнівів, Аню. Я своїми очима бачила, як твоя свекруха виходила з ювелірного бутика з фірмовим пакетом. І це точно не той магазин, де продають дешеву біжутерію.
Анна насупилася, намагаючись осмислити почуте. Її свекруха, Олена Павлівна, завжди була зразком ощадливості й стриманості. Звідки у неї гроші на дорогі прикраси?
— Але навіщо їй брехати? — здивувалася Анна. — Вона ж могла просто нічого не казати про покупку.
— Ось саме! — вигукнула Віра. — Тут щось нечисто. Може, у неї з’явився багатий шанувальник?
Анна здригнулася від такого припущення. Думка про те, що поважна Олена Павлівна може зраджувати своєму чоловікові, здавалася абсурдною. Але сумнів уже почав точити її зсередини.
— Ні, це неможливо, — спробувала заперечити Анна. — Ти ж знаєш Олену Павлівну. Вона душі не чує у Вікторові Андрійовичу.
Віра знизала плечима:
— Люди змінюються, люба. І часто не в кращий бік. Ти б уважніше придивилася до своєї свекрухи. Може, помітиш щось підозріле.
Анна кивнула, відчуваючи, як усередині наростає занепокоєння. Вона не хотіла вірити в найгірше, але слова подруги засіяли зерно підозри. Тепер їй належало розібратися, що насправді відбувається в сім’ї її чоловіка.
— Кохана, ти не бачила мою синю краватку? — голос Максима вивів Анну з роздумів.
Вона здригнулася й повернулася до чоловіка, який стояв у дверях спальні з розгубленим виглядом.
— Пошукай у нижній шухляді комода, — відповіла Анна, намагаючись говорити якомога спокійніше.
Поки Максим шукав краватку, Анна нишком розглядала його. Високий, статний, із добрими карими очима — точна копія батька. Невже Олена Павлівна справді могла зрадити такому чоловікові?
— Знайшов! — радісно вигукнув Максим. — Слухай, а ти не забула, що сьогодні ми йдемо на ювілей батьків?
Анна відчула, як у неї всередині похололо. Ювілей! Як вона могла забути? Це був ідеальний шанс перевірити припущення Віри.
— Звісно, не забула, — збрехала вона. — Я вже підготувала подарунок.
Максим усміхнувся й чмокнув дружину в щоку:
— Ти у мене найкраща. До речі, мама просила, щоб ти вдягла те кольє, яке вона подарувала тобі на минулий день народження. Пам’ятаєш?
Анна кивнула, відчуваючи, як у грудях усе стискається. Те саме кольє, яке Олена Павлівна назвала «недорогою біжутерією». Тепер у неї з’явився шанс розглянути його уважніше.
Увечері, коли вони прибули в батьківський дім, Анна була на межі нервового зриву. Вона пильно спостерігала за Оленою Павлівною, намагаючись помітити бодай щось незвичайне.
Свекруха, як завжди, була бездоганною: елегантна сукня, ідеальна зачіска, стримані прикраси. Нічого не видавало в ній жінку, яка приховує таємницю.
— Аню, як добре, що ти вдягла кольє! — вигукнула Олена Павлівна, обіймаючи невістку. — Воно так пасує до твоїх очей.
Анна відчула, як щоки палають. Вона ледве стрималася, щоб не спитати про походження прикраси просто зараз.
— Дякую, Олено Павлівно, — пробурмотіла вона. — Воно справді дуже красиве.
Вечір тягнувся нестерпно довго. Анна раз у раз ловила себе на тому, що розглядає гостей, намагаючись зрозуміти, чи немає серед них того самого «багатого шанувальника». Але всі чоловіки здавалися звичайними друзями сім’ї.
Коли свято підійшло до кінця, Анна почувалася виснаженою. Вона так і не знайшла нічого підозрілого, але почуття тривоги її не полишало.
— Усе гаразд, кохана? — запитав Максим, коли вони їхали додому. — Ти якась напружена весь вечір.
Анна змусила себе усміхнутися:
— Усе добре, просто трохи втомилася.
Вона знала, що не заспокоїться, доки не з’ясує правду про кольє і те, що насправді відбувається з Оленою Павлівною.
— Анно Сергіївно, до вас відвідувач, — голос секретарки по внутрішньому зв’язку перервав потік думок Анни.
— Хто? — розсіяно запитала вона, намагаючись зосередитися на роботі.
— Віктор Андрійович.
Анна здригнулася. Свекор? Тут? В її офісі? Це було настільки несподівано, що вона на мить розгубилася.
— Пропустіть його, будь ласка, — нарешті сказала вона.
Віктор Андрійович зайшов до кабінету, і Анна відразу помітила, як він змарнів і постарів за останній час. В очах читалася втома, а в рухах — якась нервозність.
— Здрастуй, Аню, — сказав він, сідаючи у крісло навпроти. — Вибач за несподіваний візит, але мені потрібно з тобою поговорити.
— Звичайно, Вікторе Андрійовичу. Щось сталося? — Анна відчула, як серце починає битися швидше.
Свекор помовчав, ніби збираючись із думками, а потім тихо промовив:
— Я думаю, з Оленою щось відбувається. Вона стала якоюсь… іншою. Часто йде з дому, не каже куди. А нещодавно я знайшов у її сумочці ключі від квартири, про яку нічого не знаю.
Анна завмерла. Невже підозри Віри виявилися правдою?
— Може, це ключі від квартири подруги? — припустила вона, намагаючись знайти невинне пояснення.
Віктор Андрійович похитав головою:
— Я перевірив. Цю квартиру було придбано місяць тому на ім’я якогось Сергія Васильєва. Я не знаю нікого з таким ім’ям.
Анна відчула, як у неї пересохло в горлі. Вона згадала про кольє, про дивну поведінку свекрухи на ювілеї.
— Вікторе Андрійовичу, а ви… ви не дарували Олені Павлівні останнім часом дорогих прикрас? — обережно запитала вона.
Свекор здивовано підняв брови:
— Ні, а що?
Анна зрозуміла, що сказала зайве, але відступати було пізно.
— Просто… На ювілеї в Олени Павлівни було дуже красиве кольє. Я подумала, може, це ваш подарунок.
Віктор Андрійович насупився:
— Не пригадую жодного нового кольє. Ти впевнена?
Анна кивнула, відчуваючи, як усередині все стискається. Вона не хотіла бути тією, хто зруйнує сім’ю Максима, але мовчати тепер теж було неможливо.
— Вікторе Андрійовичу, я думаю, нам потрібно серйозно поговорити, — сказала вона, глибоко вдихнувши. — Але не тут. Давайте зустрінемося ввечері в кафе неподалік вашого будинку. Там буде спокійніше.
Свекор погодився, і вони домовилися про зустріч. Коли він пішов, Анна відкинулася на спинку крісла, відчуваючи себе повністю виснаженою. Вона розуміла, що ця розмова може змінити життя всієї родини, і від цієї думки ставало страшно.
— Ти куди зібралася? — голос Максима застав Анну зненацька, коли вона вже була біля дверей.
— Я… — Анна затнулася, не знаючи, що сказати. Вона не хотіла брехати чоловікові, але і правду поки що відкривати не могла. — У мене зустріч із клієнтом. Термінова.
Максим насупився:
— О восьмій вечора? Дивний час для ділової зустрічі.
Анна відчула, як щоки починають палати. Вона ніколи не вміла добре брехати.
— Це важливий клієнт із-за кордону. У них зараз день, — випалила вона перше, що спало на думку.
Максим підійшов ближче, уважно вдивляючись у її обличчя:
— Аню, що відбувається? Ти останнім часом якась дивна. Може, розкажеш?
На мить Анна мало не піддалася спокусі все розповісти. Але потім згадала про Віктора Андрійовича, його втомлені очі, і вирішила, що не має права втручатися без його відома.
— Все добре, чесно, — вона спробувала усміхнутися. — Просто багато роботи. Я постараюся повернутися не дуже пізно.
Максим кивнув, але по його обличчю було видно, що він їй не повірив. Анна швидко чмокнула його в щоку й вискочила за двері, почуваючись зрадницею.
У кафе Віктор Андрійович уже чекав на неї. Він виглядав ще більш пригніченим, ніж удень.
— Розповідай, — сказав він без зайвих вступів, щойно Анна сіла за столик.
Вона глибоко вдихнула й почала говорити. Про кольє, яке Олена Павлівна назвала дешевою біжутерією. Про те, як подруга бачила свекруху, коли та виходила з дорогого ювелірного магазину. Про її дивну поведінку на ювілеї.
Віктор Андрійович слухав мовчки, лише жувальні м’язи на його обличчі напружено ворушилися, видаючи його внутрішню боротьбу.
— Я не хотіла втручатися, — завершила Анна. — Але коли ви розповіли про ключі від невідомої квартири… Я подумала, що ви повинні знати.
Свекор довго мовчав, втупившись в одну точку. Потім тихо промовив:
— Дякую, Аню. Я… я повинен у всьому розібратися.
— Що ви збираєтесь робити? — запитала Анна, відчуваючи, як її охоплює тривога.
Віктор Андрійович підняв на неї втомлені очі:
— Я не знаю. Але я не можу так жити далі. Я повинен дізнатися правду, чого б це не коштувало.
Коли вони прощалися біля виходу з кафе, Анна раптом помітила, як за сусіднім столиком хтось швидко відвернувся. Їй здалося, що вона впізнала цю людину, але не змогла згадати, де її бачила.
Вже вдома, лежачи в ліжку поруч із мирно сплячим Максимом, Анна не могла позбутися відчуття, що сьогодні вона відкрила скриньку Пандори, і тепер уже нічого не буде, як раніше.
— Аню, ти не бачила мій телефон? — голос Максима вирвав її з глибоких роздумів.
— Що? А, ні… не бачила, — розгублено відповіла вона, продовжуючи думати про вчорашню розмову зі свекром.
Максим підійшов до дружини й уважно подивився їй у вічі:
— Ти сьогодні якась не така. Щось сталося?
Анна спробувала усміхнутися:
— Ні, все добре. Просто не виспалася.
У цей момент пролунав дзвінок у двері. Максим пішов відчиняти, а Анна залишилася на кухні, намагаючись зібратися з думками. Раптом вона почула стривожений голос чоловіка:
— Тату? Що сталося?
Анна виглянула в коридор і побачила Віктора Андрійовича. Він виглядав ще гірше, ніж учора — блідий, із червоними очима, ніби не спав усю ніч.
— Синку, нам потрібно поговорити, — сказав він хрипким голосом. — І Аня хай теж послухає.
Вони пройшли у вітальню. Віктор Андрійович важко опустився в крісло й почав говорити:
— Я всю ніч стежив за твоєю мамою. Вона дійсно поїхала в ту квартиру, про яку я казав. І вона була там не одна.
Максим зблід:
— Тату, про що ти говориш? Мама… зраджує тобі?
Віктор Андрійович похитав головою:
— Ні, сину. Все набагато складніше. Я бачив, як до неї приїхав молодий хлопець, років двадцяти п’яти. І… він дуже схожий на тебе, Максиме.
У кімнаті повисла важка тиша. Анна відчула, як у неї запаморочилося від почутого.
— Що ти хочеш цим сказати? — прошепотів Максим.
Віктор Андрійович глибоко зітхнув:
— Я думаю, у твоєї мами є ще один син. Син, про якого ми нічого не знали.
Максим схопився з дивана:
— Це неможливо! Мама б ніколи…
— Сядь, будь ласка, — тихо сказав Віктор Андрійович. — Я ще не все розповів. Коли вони вийшли з квартири, я почув їхню розмову. Цей хлопець… він хворий. Йому потрібне серйозне лікування, і твоя мама продає свої прикраси, щоб зібрати гроші.
Анна згадала про кольє й відчула, як у неї підступає ком до горла. Вона подивилася на Максима — він сидів, опустивши голову, і його плечі здригалися.
— Що ти збираєшся робити? — запитала Анна у свекра.
Віктор Андрійович підняв на неї втомлені очі:
— Я не знаю. Я кохаю Олену, але це… це занадто. Чому вона мені не сказала? Чому приховувала всі ці роки?
У цей момент пролунав дзвінок телефону. Максим машинально підняв слухавку і раптом ще більше зблід:
— Мама в лікарні. У неї серцевий напад.
Коридор лікарні зустрів їх гнітючою тишею. Анна, Максим і Віктор Андрійович сиділи на жорстких стільцях, чекаючи новин від лікарів. Кожен був занурений у свої думки, і напруга між ними буквально висіла в повітрі.
Раптом двері відділення розчинилися, і в коридор вбіг молодий чоловік. Анна відразу зрозуміла, що це той самий хлопець, про якого розповідав Віктор Андрійович. Схожість із Максимом була приголомшливою.
— Де вона? Як вона? — випалив він, зупинившись перед ними.
Віктор Андрійович повільно підвівся:
— А ти хто такий? — запитав він, хоча в його очах було видно, що він уже знає відповідь.
Хлопець завмер, дивлячись на Віктора Андрійовича широко розкритими від страху очима:
— Я… мене звуть Олексій. Я…
— Ти син Олени, так? — тихо промовив Віктор Андрійович.
Олексій кивнув, опустивши голову:
— Так. Вибачте, я не повинен був приходити. Але коли дізнався, що мамі погано…
Максим різко підхопився зі стільця:
— Мамі? Ти називаєш її мамою? А ти знаєш, що у неї є сім’я? Чоловік? Син?
— Максиме, заспокойся, — Анна спробувала взяти чоловіка за руку, але він відсмикнувся.
— Заспокоїтися? Як я можу заспокоїтися, коли дізнаюся, що все моє життя було брехнею?
Олексій підняв на Максима очі, сповнені сліз:
— Я не хотів руйнувати вашу сім’ю. Я навіть не знав про вас до недавнього часу. Мама… вона завжди казала, що мій батько помер.
— А хто твій батько? — запитав Віктор Андрійович.
— Я не знаю, — похитав головою Олексій. — Мама ніколи не розповідала про нього.
У цей момент з палати вийшов лікар. Усі одразу повернулися до нього.
— Родичі Олени Павлівни? — запитав він.
— Так, — хором відповіли Віктор Андрійович, Максим і Олексій.
Лікар кинув на них здивований погляд, але продовжив:
— Стан стабілізувався. Загрози для життя немає, але їй потрібен спокій. Зараз вона спить, але скоро прийде до тями. Хтось один може залишитися з нею.
Запанувала тиша. Всі дивилися один на одного, не знаючи, що робити. Нарешті Віктор Андрійович тихо сказав:
— Я залишуся. Мені потрібно з нею поговорити.
Ніхто не заперечив. Коли Віктор Андрійович зник за дверима палати, Олексій невпевнено промовив:
— Я, мабуть, піду. Вибачте, що завдав вам стільки болю.
Він повернувся, щоб піти, але Анна раптом окликнула його:
— Зачекай! Ти ж хворий, так? Тобі потрібна операція?
Олексій здивовано подивився на неї:
— Так, але звідки ви…?
Анна глибоко зітхнула:
— Думаю, нам усім потрібно поговорити. Тут є кафетерій?
У кафетерії лікарні Анна, Максим і Олексій сиділи за столиком, оточені напруженою тишею. Раптом двері розчинилися, і зайшов Віктор Андрійович.
— Олена прийшла до тями, — сказав він хрипло. — Вона все розповіла.
Максим підхопився:
— І що?
Віктор Андрійович важко опустився на стілець:
— Олексій — твій єдинокровний брат, Максиме. Його батько — мій старший брат Григорій.
Усі ахнули. Олексій зблід:
— Але мама казала, що мій батько помер…
— Григорій зник безвісти двадцять п’ять років тому, — продовжив Віктор Андрійович. — Олена була вагітна, але нікому не сказала. Вона боялася, що я не прийму дитину брата.
Максим похитав головою:
— Чому вона не довірилася тобі?
— Я запитав її те саме, — відповів Віктор Андрійович. — Вона сказала, що хотіла захистити нашу сім’ю. Але тепер розуміє, що зробила помилку.
Анна взяла Максима за руку:
— Що тепер?
Віктор Андрійович глибоко зітхнув:
— Тепер ми всі разом допоможемо Олексію. І спробуємо стати справжньою родиною.
Олексій невпевнено усміхнувся:
— Ви справді цього хочете? Після всього, що сталося?
Максим підвівся і простягнув руку братові:
— Ми сім’я. А сім’я повинна триматися разом.
Коли вони зайшли до палати Олени Павлівни, вона зустріла їх зі сльозами на очах і полегшеною усмішкою. Таємниця була розкрита, і тепер їм належало навчитися жити по-новому, прийнявши минуле та відкривши серця одне одному.
Улянине щастя