Остання крапля

Правду вона дізналась випадково. Друзі запросили на річницю весілля в ресторан. Вилазячи з машини, Жанна подарунковим пакетом зачепила панчоху, і та одразу пустила прикру стрілку. Добре, що вона завжди носила з собою запасну пару — якраз на такий випадок. Туалет був зайнятий, і Жанна вирішила швидко переодягнути панчоху в ніші, затуленій важкою портьєрою.

«Не знаю, коли побачимось, кошенятко», — раптом почула вона знайомий голос. «Я теж постійно думаю про тебе. Моя-моя…» — шепотів її чоловік Максим.

Вона прикусила губу, щоб не розплакатись, а він продовжував: «Люблю тебе. Цілую ніжно. Бувай!» Як тільки він це сказав, Жанна вискочила перед ним, як чорт із табакерки.

— І кого ж ти там ніжно цілуєш?! — тихим від люті голосом запитала Жанна. Замість того щоб виправдовуватись, Максим одразу пішов у наступ:

— Не очікував, що ти на таке здатна! — сказав він, опускаючи телефон у кишеню.

— Що?! Я здатна?! На яке «таке»?! — Жанна на мить розгубилась від його нахабства.

— Слідкувати й підслуховувати! — з докором відповів він.

— Та я панчоху сюди зайшла переодягнути… а ти тут… Хто вона?! Давно ти мене обманюєш? Хоча яка різниця… Розлучення!

— Це зовсім не те, що ти подумала! — крикнув він їй услід.

Добравшись до вбиральні в іншому крилі закладу, забувши про панчоху, Жанна вмила палаюче обличчя. Раптово її знудило. Майже нічого не тямлячи, вона повернулась до компанії, вибачилась і попросила викликати таксі. Чоловік крутився поруч, удавав, що турбується, хотів їхати з нею, але вона, сідаючи в авто, тихо попросила залишити її саму. І Максим відступив. Йому треба було вигадати «лінію захисту», а їй — зібрати йому валізу.

Додому вона його не пустила. Він щодня приходив до неї на роботу, чатував після, намагався дарувати квіти, але вона гнала його геть і букети не приймала.

— Завтра мене не буде, післязавтра теж. Можеш заїхати, забрати те, що не встиг, — сказала вона, коли він знову її перехопив після офісу.

— А ти куди?

— Вибач, але тепер це не твоя справа.

***

Коли він дізнався, що вона зробила аборт, довго не міг вимовити ані слова. І тільки згодом, оговтавшись, спитав:

— Жанно, як ти могла?

— Я тепер вільна жінка і не можу дозволити собі сидіти вдома. Мені треба себе забезпечувати.

— А я? Ми ж ніколи не бідували!

— У грошах — ні. Я бідувала в чоловікові, який не заглядається на інших!

Це була остання крапля. Максим не витримав і грюкнув дверима. Жанна поклялась, що він ще пошкодує про зраду (він і так шкодував, але замало), і що дуже скоро всі, або майже всі жінки їй заздритимуть. Вона стане успішною й недосяжною бізнеследі, яка снідає в Парижі, а брендові речі купує в Мілані. У неї буде зовсім інше життя.

Цей шлях був непростим, розбитим на сотні сходинок, але вона йшла впевнено. На шляху до мети вона майже повністю змінила коло спілкування. У ньому тепер були лише партнери по бізнесу та люди, які її обслуговують: репетитори, численні коучі, інструктор з йоги, масажист і косметолог. Вона домоглася свого. Тепер у неї власна справа, виглядає на всі сто, залицяльників — хоч відбивайся, а колишній чоловік без сумніву гризе лікті.

Тепер їй здавалося, що всі подруги заздрять її успіху, а подругам, і небезпідставно, — що Жанна задерла носа. Після чергової розмови з психологом вона вирішила, що їй не потрібні «токсичні контакти» з заздрісницями, і без жалю видалила з телефону, а заразом і з життя всіх подруг — навіть тих, хто підтримував її на самому початку нового шляху, коли було справді важко. Одного лише Жанна не врахувала: хто тепер буде повідомляти про її запаморочливі успіхи тому мерзенному зраднику?

Кілька разів Жанна прогулювалася зі своєю чихуахуа місцями, де жила раніше, сподіваючись випадково зустріти Максима або хоча б когось зі спільних знайомих. Вони, безперечно, передадуть йому, якою вона стала. У свої трохи за сорок вона виглядає ще краще, ніж у той день у ресторані! Від неї в п’яти кроках йшов охоронець. Хто зна, чого чекати від людей у спальному районі — суцільні злидні!

Та знайомих не траплялося. Після однієї з таких вилазок вона повернулася додому, відкрила пляшку вина і почала пити на самоті. Коли пляшка майже спорожніла, Жанна почала дзвонити до Максима. Чула, що він одружився вдруге, що у нього, здається, є діти. Але яке це має значення? Була вже майже північ, і трубку довго ніхто не брав. Нарешті, заспаний жіночий голос відповів:

— Алло.

— Можна почути Максима Ігоровича? Це терміново, — холодним, металевим голосом сказала Жанна, підморгнувши своєму відображенню в дзеркалі й висунувши язик.

У трубці запанувала тиша. Потім пролунало глибоке зітхання. Нарешті жінка промовила:

— Максим Ігорович помер.

Кришталевий келих розлетівся по італійській плитці. Глянцеві декорації, які вона так старанно вибудовувала всі ці десять років, осипалися, оголивши убогий, порожній простір. Мовчки вона поклала слухавку й опустилась на підлогу, забувши, що та всіяна гострими уламками… Чихуахуа, злякавшись, заховався під крісло — вперше побачив хазяйку в такому стані й жалібно пискнув. «Заради чого все це, Жанно?» — запитала вона себе, втупившись в одну точку…

***

Вона розплющила очі й побачила себе в лікарняній палаті. «Максим мертвий, а я жива», — майнула думка. Боком вона побачила на сусідньому ліжку жінку з грілкою на животі. Очі її були напівзаплющені, вона тихо стогнала.

— Сирота я сирота! Не пролізу у ворота! — наспівуючи, в палату ввійшла кремезна, рудувата санітарка з відром і шваброю.

— Перепрошую! — звернулась до неї Жанна. — Чому я тут?

— Та привіт! — фамільярно, але без злоби озвалась санітарка, старанно витираючи підлогу. — Нагуляють, а потім «чому». Так от: сказано — не годувати, незабаром поїдемо на операцію. Перед вами ще двоє. Ось, Щербакова, та вже все! — поправила вона грілку на животі жінці з сусіднього ліжка. Та відвернулась до стіни, сльози текли по щоках.

Жанна підскочила, як під напругою.

— Де мій одяг?

— Заспокойтесь, усе вам повернуть. До вечора додому поїдете, якщо без ускладнень, — буркнула санітарка.

— Я зараз хочу додому! — наполягла Жанна.

Вона вийшла з лікарні й вдихнула на повні груди. Навколо вирувало життя. День був сонячний, погожий.

На душі стало несподівано тепло і добре — наче Ангел торкнувся плеча.

А може, й справді торкнувся…

Пошли, Господи, кожній жінці, яка зібралася вбити своє дитя заради помсти, кар’єри чи ще чогось, свого часу доброго Ангела.