– Мамо, дай мені 120 гривень, я маю вчительці заплатити! – почула я від сина і одразу насторожилася. Що це за новий збір? Я вирішила розібратися сама

Мій Степан зараз у дев’ятому класі. Два роки тому ми переїхали до Тернопільської області з Мелітополя. Життя тут нам подобається, вже влаштувалися, адаптувалися. Школа у сина гарна, сучасна, з поглибленим вивченням двох іноземних мов, а також факультативів. Багато гуртків, де можна розвиватися. Він серйозно зайнявся спортом і навіть бере участь у змаганнях.

Ніколи раніше у нас не виникало проблем, але того ранку перед школою син підходить і говорить:

– Мамо, дай 120 гривень. Я маю заплатити вчительці.

– За що? Можливо, на книжки? – перепитую я.

– Ні, це за три слова російською, які я сказав, – зізнався він.

– Що це таке? Звідки таке правило? – обурилася я.

– Це наше цьогорічне нововведення, – пояснив син. – У кабінеті на вчительському столі стоїть банка. Якщо Олена Петрівна, вчителька української мови, чує слово російською – треба заплатити 30 гривень. Якщо слухаєш музику російських виконавців – це 50 гривень, а за лайку – 100 гривень.

– А якщо ви не заплатите? Що тоді?

– Буде погана оцінка, – знизав плечима Степан.

– І що вона робить із цими грошима?

– Каже, що на потреби класу. От нещодавно купила папір і ліхтарі, бо коли світла нема, вони ними користуються.

Мене ця новина просто вразила. Що це за свавілля? Як це так – брати гроші з дітей за те, що вони говорять російською, навіть під час перерви? Такого я не могла залишити просто так і вирішила піти до школи, щоб усе з’ясувати.

Зайшла до кабінету вчительки, і що я бачу? Банка справді стоїть на столі, причому наполовину повна.

– Що це за нісенітниця? Що за правила ви тут вигадуєте? – запитую я.

– Це не нісенітниця, а дієвий метод, – спокійно відповіла Олена Петрівна.

– Але це ж приниження для дітей! Ви в курсі, що вони мають свої права? – обурилася я.

– Вдома вони можуть говорити, як хочуть, але у моєму кабінеті діють мої правила, – впевнено сказала вона.

– Я на вас поскаржусь! Побачимо, як тоді будете говорити!

– Мені прикро, що ви так реагуєте, – зітхнула вчителька. – Насправді це спосіб допомогти дітям. Якщо ваша дитина знатиме літературну мову, їй буде легше в житті. Ми маємо виховувати нове покоління, якщо хочемо жити у справді незалежній країні!

Я намагалася переконати її в абсурдності такого підходу, але вона стояла на своєму. Очевидно, що це так не залишиться – я обов’язково звернуся до керівництва школи та вищих інстанцій. Бо такі методи недопустимі.

А як ви вважаєте, чи має право вчителька на такі дії?