Нав’язливі гості

— Юлю, уявляєш? Паша з Аміною приїдуть на вихідні! — Роман підійшов до своєї дівчини з телефоном у руках і сяючою усмішкою.

— Справді? Скільки ми їх не бачили… Років п’ять? — Вона усміхнулась. — Ну, буде про що поговорити.

— Так, вони давно хотіли вирватись. Паша весь час скаржився, що в них у місті все тільки гірше стає. Ми з тобою встигли виїхати, а вони все там, як у болоті.

— А де вони зупиняться?

— Якщо чесно, я одразу запропонував зупинитись у нас. Ти ж не проти? — примружився Роман.

— Ну якщо вже все вирішено без мене, то погоджуюсь. Влаштуємо їм київський вікенд. Погуляємо, усе покажемо. Хай побачать, як можна жити, якщо постаратись і попрацювати, — сказала Юля. В її погляді читалась гордість за них із Романом. Переїхали, змогли, влаштувались… І живуть цілком непогано. А ж бо багато хто казав, що простим, звичайним провінціалам у столиці нічого ловити.

Квартира до приїзду гостей сяяла чистотою: Юля все добряче вимила, дістала з шафи свіже постільне, щоби постелити в вітальні. Господиня навіть купила новий плед, щоб гостям було тепло. І ще пару нових подушок — для комфорту. Вони з Романом готувалися до візиту друзів, як до приїзду близьких родичів.

У суботу зранку пролунав дзвінок у домофон. За хвилину в коридорі вже стояли Паша й Аміна. Він — у спортивному костюмі, який у столиці вже давно не носять, вона — у дивних джинсах і в облиплій майці. Похмура, роздратована і пильно роздивлялася коридор.

— Привіт! Заходьте, дорогі гості… — сказав Роман.

— Ого, ще краще, ніж я собі уявляв, — скинувши старі кеди й показавши світу діряві шкарпетки, мовив Паша.

Аміна пройшла далі у квартиру, мовчки все оглянула й запитала:

— Ви орендуєте?

— Ні, своя. Взяли в іпотеку, — відповів Роман. — Ну що, ходімо за стіл? Чай, кава?

— Кава, — кинула Аміна.

— А мені б чогось міцнішого, — Паша плеснув Романа по плечу.

За годину атмосфера трохи розслабилась. Друзі обмінялись новинами.

— А взагалі… тут зовсім інше життя, — сказала Юля.

— Навіть повітря інше. І люди, мабуть, більше усміхаються, — кивнула Аміна.

— Та чому б їм не усміхатись? Тут хоч є заради чого жити, — вставив Паша. — А в нас — ні зарплат, ні роботи. Фу.

Юля подала на стіл фрукти й домашній пиріг, який спекла до приїзду гостей.

— Слухай, Ром, — почав Паша під час вечері. — А у вас на роботі нема вакансій? Я на все згоден. Вже немає сил горбатитись за копійки.

— Подивлюсь, — кивнув Роман. — У нас якраз зараз шукають нових працівників. Постараюсь, але обіцяти нічого не можу, Паш.

— Ви готові переїхати? З дітьми? — здивувалась Юля.

— Ну… — Аміна скуштувала пиріг і замислилась. — Ми б і переїхали всією родиною. Але… самі розумієте, двоє дітей, старший тільки-но пішов у садок, хороший садок, ми довго туди місце «вибивали». Та й грошей на переїзд немає.

— Якщо що, поки Пашка приїде сам. Є службова квартира, там хлопці живуть по двоє в кімнаті. В принципі, не скаржаться, — сказав Роман.

Юля глянула на чоловіка. Вона помітила, як у нього майнула тінь сумніву. Але потім він усміхнувся, наче відганяючи її.

— Не хотілося б жити окремо, — пробурмотіла Аміна. — Питання в перспективах і зарплаті.

У понеділок гості поїхали. Паша надіслав резюме, Роман попросив за нього… і за пару тижнів усе сталося.

Пашу влаштували швидко. Роман дотримав слова: поговорив із керівництвом, порекомендував. Пашу взяли на випробувальний термін — не на найвищу посаду, але з гідною зарплатою й перспективою росту.

— Друже, я тобі винен, — сказав він Роману якось увечері, прийшовши в гості з пляшкою вина. — Це мій шанс. У нас удома — глухий кут. А тепер заживемо!

— Головне — не підведи, — відповів Роман і відкрив пляшку.

Юля спостерігала за всім збоку. Спочатку все виглядало цілком нормально: Паша іноді заходив у гості, пив чай, ділився, як справи на новій роботі. Ночувати не залишався, звикав до тимчасової спільної кімнати з колегами.

— Паш, як там Аміна? Як діти? — чемно спитала Юля.

— Діти нормально. Я їм грошей переслав — на нові іграшки. Мама допомагає… А от дружина не дуже задоволена, що я поїхав. А я — радий. Хоч трохи відпочину від її вічного контролю, — зізнався Паша після кількох келихів.

— Так, дистанційні стосунки — справа непроста. Зате встигнете скучити одне за одним, — хмикнула Юля.

Паша пішов.

А наступних вихідних він з’явився не сам, а з Аміною й дітьми.

— Ми на вихідні приїхали, — повідомила Аміна, ніби все було заздалегідь узгоджено. — Сумували! Діти тата давно не бачили! Та й з вами давно не бачилися.

Юля завмерла від несподіванки. «Давно не бачилися» — це рік, два… А не два тижні. Але ж не виганяти їх?

— Зрозуміло… ну, заходьте. Я курку запекла, — видушила вона. — А де зупинилися?

— У готелі, — зітхнула Аміна. — Дороге задоволення, звісно. А грошей обмаль, але що вдієш. Треба ж із чоловіком бачитися хоч іноді! А то забуде, як я виглядаю, ще когось приведе додому.

— Аміно, ну кого я можу привести?!

— Червоне чи біле? — стандартно спитав Роман. Його гостинність уже стала звичкою…

— Ой, хлопці, ми у вас ненадовго посидимо. До речі, не могли б ви з дітьми побути? Нам би з Пашею хоч трохи часу удвох… ну, ви ж розумієте, — хихикнула Аміна. — А в однокімнатному номері якось не дуже до романтики з дітьми.

Юля подивилася на Романа, той відвів погляд і знизав плечима. Як чоловік — Пашу розумів, але сидіти з чужими дітьми особливого бажання не мав.

— Ми ненадовго, чесно, — Аміна склала долоні біля обличчя.

— Ну гаразд, один раз можна допомогти. Ідіть, голубки. Може, ще й третього зробите, — засміялася Юля. — Кажуть, за нього непогано платять… дивись, і на квартиру вистачить.

Паша з Аміною посміялися й пішли. А їхні діти залишились із Романом та Юлею.

Загалом, нічого страшного не сталося. Щоправда, молоді люди втомилися більше, ніж зазвичай, зате почувалися майже героями — не кинули друзів у біді.

Друзі ж гарно відпочили — і згодом «разок» перетворився на регулярність. Аміна приїжджала майже щотижня й щоразу просила посидіти з дітьми. І не на пару годин — а на цілий день, вечір, усю суботу.

— Мій чоловік живе в іншому місті, — казала вона. — Мені потрібні ці зустрічі. Посидьте, будь ласка, ви ж поки без дітей! Тренуйтеся!

Юля дратувалась, і на третій раз сказала, що досить.

— Садок зачинено. У нас плани.

— Та невже? Виїжджаєте? — засмутилась Аміна, але тут же їй у голову прийшла чудова ідея. — От і чудово. Ключі нам залиште. Ми поживемо у вас трохи. Тиждень-другий. Готелі надто дорогі, чоловік не хоче платити — каже, мої приїзди йому надто дорого обходяться.

— Ні, так не вийде. Ми їдемо на добу. А потім повернемося. Де, на твій погляд, нам жити?! — спитала Юля.

— Ну… у вас же дві кімнати. Ми не заважатимемо. Ми ж друзі, майже родина.

Після цієї розмови Юля ледь не посварилася з Романом.

— Ти взагалі чув, що вона сказала? Ми маємо посунутися, щоб їм зручно було!

— Ну, може, в неї стрес. Діти, переїзди чоловіка… Може, ПМС.

— У неї не стрес, у неї нахабство! Ми не зобов’язані їх приймати! Я проти. Подзвони Паші й скажи, щоб його дружина припинила нахабніти.

— Слухай, ну якось некрасиво буде.

— А вони поводяться красиво?!

У відповідь Роман лише знизав плечима. Але після тієї розмови він усе ж подзвонив Паші — і Аміна трохи відступила. Так здалося Юлі. Насправді вона просто змінила тактику й пішла з іншого флангу: почала писати Роману.

«Привіт. Можеш зробити мені послугу? Треба перевірити його телефон… Він ні з ким не переписується?»

Пізніше, коли Роман відмовив, вона знову написала:

«Тоді хоча б зайди до нього. Подивися, чи немає в кімнаті жіночих речей».

«Ром… Ну серйозно! Поговори з ним по душах. Він віддаляється, я боюсь. Мені здається, в нього хтось з’явився! А тобі він довіряє».

Спочатку Роман відповідав коротко. Потім перестав реагувати. Але Аміна не здавалася. То дзвонить, то надсилає голосове з плачем. То — текстове повідомлення на три екрани з купою слізних смайликів.

Роман нічого не розповідав Юлі. Ховав листування, видаляв повідомлення, іноді йшов у іншу кімнату, щоб відповісти.

Юля відчула недобре. Якось увечері, коли він знову відійшов із телефоном, вона підійшла, зазирнула через плече — і побачила довге повідомлення від Аміни:

«Зайди до нього завтра. Він мене ігнорує. Я впевнена, в нього хтось є. Перевір телефон, якщо зможеш».

Юля спалахнула.

— Ти щось приховуєш? Вона тобі що — подружка тепер? Чи ти вирішив шпигувати за Пашею?

— Та не шпигую я! — замотав головою Роман. — Просто… вона дістала. Пише, дзвонить, скаржиться. Думаю — ну, дружина друга ж, може, допомоги потребує…

— Допомоги? Вона тебе використовує, як хлопчика на побігеньках! А ти мовчки дозволяєш! Це все — бо ти не можеш сказати «ні». Сам дав їй зрозуміти, що з тобою так можна. От і маєш! Ще й від мене ховаєшся, як винний кіт! Не соромно? Проблеми в них, а винен — ти!

— Так, пробач. Я мав розповісти. І припинити цю тягомотину. — Роман видалив усі повідомлення й заблокував номер дружини друга.

Після цієї розмови Аміна таки додзвонилася Роману, й він нарешті сказав, що більше не буде брати участі в її «розслідуваннях». Вона образилася. Сказала, що Юля його псує. Що справжні друзі так не чинять.

— Знаєш, якщо ти й далі будеш пресувати мене, я все розповім Паші…

Тільки тоді Аміна відчепилася.

Втім, Паша сам дізнався про ці листування — від Юлі.

Він був дуже обурений, зрозумівши, як далеко все зайшло. І одного вечора сказав Романові:

— Вона й тобі весь мозок виїла, так? Вибач, що вона так влізла. Я й сам втомився. Думав, на відстані буде легше, але ні. Ладно, розберуся.

З тієї розмови минуло два місяці. І Аміна, і Паша зникли з життя друзів.

Роман із Юлею знову стали жити, як раніше: з’їздили у відпустку, відвідали батьків.

І зустріли у рідному місті Аміну. Вона пройшла повз — навіть не привіталася. А пізніше стало відомо, що вони з Пашею розійшлися.

За чутками, Аміна знайшла когось, поки чоловік був у столиці… Ревнива дружина виявилася зрадницею. Буває й так.