Покинула з трьома дітьми

— Мамо, так, це я, Семен. Чому пошепки? Бо Ксюша щойно заснула. Уявляєш, Аня сунула мені в руки доньку, взулася, взяла куртку й пішла! З однією сумкою. Вона нас покинула, уявляєш? Просто отак.

— Я в курсі, синочку, Аня мені вже дзвонила з цього приводу. Сказала, щоб її не турбували. Все, тепер усі питання вирішуй сам.

— Мамо, приїдь, я не знаю, що робити…

У слухавці почувся плач.

— Ну от, мамо, Ксюша прокинулася… Ма-а-а-ам! — уже кричав у слухавку син, перекрикуючи плач доньки.

— Я можу підтримати тебе тільки морально. Я на боці Ані. Приїжджати не збираюся.

— Що? — син, здається, застиг від такого відповіді. У слухавці знову пролунала метушня й дитячий плач — тепер плакали вже двоє дітей.

Мати, несподівано для себе, поклала слухавку.

Семен здивовано подивився на телефон і хотів було знову набрати номер матері, але чотирирічний Костик навмисно почав засовувати детальку від конструктора в ніс, дивлячись просто в очі Семену.

Батько схопив дитину за руку й почав сварити.

— Мультики ввімкнеш — не буду, — не слухаючи батька, швидко промовив син.

Семен одразу схопив пульт і натиснув кнопку.

— На.

— Тату, тату, Ксюша зараз з дивану впаде, — смикала за сорочку батька семирічна Даша, притримуючи другою рукою сестру. — А мама ж казала тобі покласти її в ліжечко.

— А-а-а, — метушився по кімнаті батько, — схопивши молодшу доньку на руки. — Дивись телевізор з братом, — почав підвищувати голос Семен.

— Тату, тату, а Ксюші треба змінити підгузок, вона покакала…

— Та відчуваю я, — нервував батько, однією рукою перевертаючи складені стопкою попрасовані пелюшки на пеленальному столику.

— Ось підгузки, — показала старша донька на упаковку, що стояла поруч зі столиком.

— А-а-а-а, — знову метушився і не знав, за що хапатися спочатку батько.

Семен не передзвонював. Його мати сиділа на дивані й нерухомо дивилася на телефон. На мить їй стало лячно, але вона хотіла захистити невістку. Якщо не зробити цього зараз — не вдасться дати сину урок.

Після народження третьої дитини Семен усе частіше зникав на роботі, з друзями й усе рідше бував удома.

— Аня справляється, — парирував він на слова матері, яка закликала більше приділяти уваги дітям і хоча б трохи дати дружині відпочити. — Вона щаслива бути мамою, а я працюю — це мені треба відпочивати.

І Аня справлялася — не спала ночами, худла на очах, але трималася: готувала, прибирала, доглядала за дітьми, чоловікові нічого не висловлювала — вона ж удома, повинна встигати.

Втрутилася свекруха.

— Телефонував? — з порога спитала Аня.

— Так, одразу ж, як ти пішла.

Аня поставила кросівки біля дверей і почала ходити коридором туди-сюди.

— Може, мені й не варто було їхати до вас, краще лишитися біля під’їзду.

— Ага. І спати на лавці в обіймах з телефоном. Аню, спокійно прийми душ, я приготувала обід, поїж — і спати, спати, спати. І не вмикай телефон, чуєш!

— Я не зможу заснути, Світлано Сергіївно.

— Зможеш! Якщо хоч трохи хочеш відновити сили.

— Мені здається, це надто жорстко — ось так одразу залишити його одного з дітьми…

— Аню, а як інакше? Тільки так. Різко, зануривши його в це без підготовки й умовностей. Щоб запам’яталось, щоб зрозумів, як це — жити в постійному напруженні й навіть стресі. Не сумнівайся, я свого сина знаю. Ти намагаєшся бути хорошою дружиною, але… якщо не жаліти себе і не цінувати, нічого доброго з цього не вийде.

Аня знизала плечима.

— Так, скажи мені, якщо в тебе дуже болить голова, Ксюша кричить, бо треба змінити підгузок, а чоловік просить поїсти — що ти зробиш першочергово?

— Візьму доньку на руки, вона так заспокоїться, і нагодую чоловіка.

— О-о-о, про це я й говорила. Спочатку ти маєш випити таблетку, сказати чоловікові, щоб сам собі взяв їжу, і паралельно переодягнути Ксюшу. Все, йди в душ, потім обід — і спати.

— А-а-а…

— А я поки що чергуватиму біля телефону.

Семен разів з двадцять за вечір дзвонив матері: питав порад, вимагав приїхати, благав допомогти з дітьми. Але вона залишалась непохитною.

Наступного дня в обід Світлана Сергіївна приїхала до сина і забрала дітей на три години на прогулянку.

— Поки ми гуляємо — прибери вдома, закинь прання і зготуй вечерю. Нема чого годувати дітей сосисками й смаженими яйцями — дітям потрібна нормальна їжа.

Семен, який сидів на дивані, аж рота розкрив від здивування:

— Я був упевнений, що ти залишишся і допоможеш мені…

— Ха! Та я вже тобі допомагаю. Аня усе це робить із дітьми — і ще й гуляє з ними. Давай-давай, вперед. Три години — час пішов.

Через три з половиною години Світлана Сергіївна повернулась із дітьми додому. Семен, який мало що встиг зробити, спробував умовити матір залишитися. Але вона завела дітей у передпокій, допомогла їм роздягтися — і швидко пішла.

Аня повернулась додому тільки наступного ранку. Діти спали, чоловік, мабуть, усю ніч заколисував найменшу доньку, так і заснув біля її ліжечка.

Аня усміхнулася. Вона була рада повернутись. Завантажила пральну машину, пройшлась шваброю по підлозі й пішла готувати сніданок.

Запах свіжозвареної кави швидко наповнив квартиру — чоловік одразу прокинувся й вискочив на кухню. Старша донька розбудила всіх вигуком: «Мама повернулась!» — і кинулась до Ані.

— Я злякався, що ти нас покинула, — Семен обійняв дружину й не відпускав, усе сильніше стискаючи. — Ох, як же смачно пахне кава, я не пив її два дні…

Аня усміхнулася.

— А я рік.

— Я все зрозумів, усе усвідомив. Обіцяю допомагати. Навіть якщо ти не просиш.

— Чудово. Тоді я рада, що ти вже йдеш змінювати Ксюші підгузок, вона незадоволена і плаче?

— Звісно, — сказав Семен, роблячи ковток кави на ходу, і попрямував до доньки.