Селючка!

У 1992 році на курсі з’явилася нова студентка, приїхала здалеку — звідки саме, ніхто вже й не згадає. Дівчина з розкосими очима, кирпатим носиком, тугою косою і рум’янцем на щоках швидко привернула увагу. Її поселили в гуртожиток із дівчатами з сусідніх міст.

Характер у нової студентки був доброзичливий, а її світла натура не залишала сумнівів у тому, що вона — гарна людина. Проте розмовляла вона трохи інакше, ніж звикли в місті. У її мові часто лунали старовинні слова: замість «сьогодні» — «нонi», замість «що» — «чого», замість «захворів» — «занедужав», і навіть наголоси були іншими — «магАзин», а не «магазИн». Тож невдовзі за нею закріпилося прізвисько «Селючка».

Настали перші іспити. Дехто з однокурсників покладався на удачу, інші сподівалися на власні сили. Наша героїня готувалася сумлінно — не пропускала занять і отримала кілька «автоматів» на іспитах. Але одна викладачка не приховувала своєї зневаги до неї.

— Що вони сюди пруться зі своїх сіл? Ні краси, ні розуму, а їм треба в місто! — говорила вона з неприхованим презирством. — Та навіть не сподівайся, що складе у мене з першого разу! — зазначила викладачка безапеляційно.

Настав день іспиту з одного з найскладніших предметів, що викликав найбільше тривоги у студентів. Викладачка викликала їх по п’ятеро: листок, ручка, заліковка — ось усе, що можна було мати із собою.

Наша «Селючка» була в першій п’ятірці. Зайшла впевнено, витягнула білет і, недовго думаючи, почала писати відповідь. Інші студенти озиралися, хвилювалися, а вона перша пішла відповідати.

— Перш ніж відповісти на білет, хочу подякувати Вам за те, що Ви знаходите сили й терпіння навчати нас, далеких від досконалості. Ми з дівчатами цілий місяць старанно вивчали Ваші методичні матеріали, щоб краще розібратися в предметі й віддячити Вам за вашу працю, — щиро промовила вона.

Відповіла дівчина чудово, і викладачці не було до чого причепитися — матеріал вона знала досконало.

Того вечора, сидячи в гуртожитку, дівчина згадала, як нещодавно випадково почула, що викладачку покинув чоловік, пішовши до молодої студентки. Ця історія її розчулила — їй було боляче за викладачку, бо її власна мати також виховувала чотирьох дітей одна. Тому під час іспиту їй дуже захотілося сказати теплі слова підтримки, навіть страх перед іспитом відійшов на задній план.

До кінця курсу викладачка та студентка стали подругами, знайшли багато спільного й ділилися особистим.

Приємно, коли твою працю і зусилля оцінюють гідно, коли бачать людину, а не просто студента чи викладача. Усім нам потрібне душевне тепло, а тому важливо дарувати його іншим, не стримуючи в собі.