Розумна наречена провчила хитрого нареченого

— Миколо, привіт! Хто це з тобою? — крикнула через паркан цікава сусідка по дачі. Микола, заходячи у хвіртку свого будинку під руку з панянкою, примружився.

— Привіт, Єгорівно! А ти все на спостережному посту чергуєш? — привітався Микола, посміхаючись. — Ось, одружитися надумав. Майбутню господиню привів. Сама ж знаєш — господарство у мене велике. Треба дізнатися, чи впорається Олена.

— Олена, значить? Ну що ж, гарне ім’я! — кивнула Єгорівна. — Дивіться, Олено, Микола у нас наречений завидний, господарський, руки золоті. А ви надовго? Чи на сезон?

— Іди давай, не відволікай нас, — відмахнувся від сусідки Микола, відчиняючи двері до будинку і пропускаючи гостю.

— Олено, забігайте на чай, — крикнула вслід Єгорівна і чомусь засміялася.

— Дивна жінка, — здивувалася Олена, заходячи в будинок. — І що означає — на сезон?

— Не звертай уваги, у нас тут сусіди наймають працівників на сезон, от вона й вирішила, мабуть… Ну… дурна жінка, що з неї візьмеш?! — Микола ляснув наречену нижче спини і попередив:

— Це місцева пліткарка. І взагалі, менше з місцевими спілкуйся.

У будинку був ідеальний порядок. Хіба що трохи пилу осіло за той час, поки дача пустувала. Олена ходила і захоплено розглядала будинок.

— Слухай, Коль, невже ти все це сам зробив? — вона показала на симпатичні штори, на скатертину і серветки на столі. На кухні висіли майстерно вишиті лляні рушники.

— Ось ще, — хмикнув Микола, — до тебе тут мене намагалися захомутати жіночки. Ти ж розумієш, що я — чоловік видний і самотній. От і підбивали до мене клини всі, кому не лінь. Та тільки я тебе чекав і дочекався!

Олена зашарілася. Микола і справді був видним чоловіком. Хоч і невисокий, але кремезний та міцний, з густою сивою шевелюрою і хитринкою в сірках очах. Та ще й із квартирою і дачею до того ж.

Познайомилися вони на міському ринку, коли Микола придивлявся до саджанців ягідних кущів, а Олена зайшла туди за насінням петрушки, яку висаджувала у себе в квартирі на підвіконні.

— Красуне, бери три пакетики, — зазивав Олену продавець насіння, — знижку зроблю.

— Та куди мені стільки? — відмахувалася від нього жінка. — Я одна живу, мені багато не треба.

— О, а в мене грядка пустує на дачі. Якраз під вашу петрушку, — нахилився до Олени чоловік із саджанцями якихось кущів, — може, об’єднаємо зусилля?

— А що ваша дружина скаже? — усміхнулася Олена, оглядаючи чоловіка: симпатичний, хоч і старший за неї; одягнений добре, стрижка модна.

— Я, на жаль, вдівець, — зітхнув чоловік і посміхнувся, — але ви розтопили моє серце.

Так вони й познайомилися. Микола доглядав за Оленою тиждень, а потім зізнався:

— Олена, мені так добре з тобою, спокійно і так шкода розлучатися. Я їду на дачу, на весь сезон. От якби ти поїхала зі мною! Ми б їздили звідти на роботу разом і з роботи теж — дорога недовга…

Олена подумала і погодилася.

«Ну а що я втрачаю?» — розмірковувала вона. — «Діти виросли, живуть своїм життям, про матір згадують, тільки коли щось трапиться або гроші потрібні. Чоловіка немає, навіть кота немає. А раптом це доля?!»

До моменту приїзду на дачну ділянку Микола й Олена вже перейшли на «ти». Заява господаря дачі про одруження не залишила байдужою ні Олену, ні сусідку Єгорівну. Щоправда, перша була здивована такою сміливою заявою, а другу це розсмішило.

Увесь сезон Олена працювала на ділянці не покладаючи рук. Грядки до літа зазеленіли свіжими вітамінами, у теплиці зав’язалися огірочки з помідорчиками, всюди панував порядок, бур’янам не було дано жодного шансу.

Микола теж не відставав від неї — копав землю, носив воду, колов дрова, топив баню. Загалом, уся чоловіча робота лежала на його плечах. З боку можна було подумати, що це чоловік і дружина, які давно живуть разом і проводять час разом.

Одного разу Єгорівна заглянула через паркан до Олени, коли Микола поїхав у місто за якимись інструментами.

— Ну що, сусідко-наречена, на чай зайдеш? Чи Колян не велів? — засміялася вона.

— Чому ж не зайти, — знизала плечима Олена, — зайду. Та й Микола мені не указ.

Вона пробула у Єгорівни півтори години й повернулася додому перед самим поверненням Миколи, уся в задумі.

— Ти чого така? — поцікавився Микола. Він помітив зміни в Олені.

— Та ось, подумала, як, мабуть, важко втрачати близьку людину. Живеш собі, живеш, а тут раз — і людини немає! — задумливо подивилася вона на Миколу.

— Перестань! Якщо ти про мене, то це було давно, усе вже забулося. Тепер у мене є ти! Не знаю, що б я без тебе робив?! — він притиснув її до себе і підморгнув.

День за днем, тиждень за тижнем, ось уже й урожай скоро збирати. А врожай цього сезону видався чудовим: огірок до огірочка, морквочка до морквочки, гілки ягідних кущів гнулися і ламалися від ягід, помідори різних сортів радували око.

А от із настроєм Миколи щось сталося, ніби чоловіка підмінили. Почав чіплятися до Олени з будь-якого приводу. Та й про одруження більше не говорив.

— Чому теплицю не закрила на ніч? — чергова претензія до Олени прозвучала вранці.

— Коля, ти що, така тепла ніч, у тебе ж увесь урожай згорить! — намагалася пояснити йому жінка.

— Ти мене вчити взялася? — різко перебив він її. — Мені краще знати! Можна подумати, у тебе коли-небудь був город. Окрім петрушки на підвіконні, ти нічого й не бачила у своєму житті, мабуть?!

— Марно ти так, Коля, — образилася Олена, — у батьків був дім у селі, тож я знаю, що і як росте та за яких умов. Прошу, якщо ти так хочеш, я більше і пальцем до нічого не доторкнуся.

— Ну гаразд, гаразд, — пом’якшав Микола, — але радься зі мною, усе одно. До речі, ти варення варити вмієш? Ягоди збирати час, інакше всі опадуть.

Олена лише кивнула, про себе подумавши: «Ну ось, почалося!»

Поки жінка займалася збиранням ягід і варенням, Микола був сама люб’язність. Як тільки повні банки зайняли своє місце в коморі, претензії й докори почалися з новою силою. Олена на той час уже думала, як почати вивозити врожай, щоб їй хоч щось дісталося.

— Коля, що відбувається? — не витримала Олена одного разу і поставила питання в лоб. Микола вже було хотів розсердитися і грубо відповісти їй, як його телефон задзвонив. Він схопив трубку і, поки слухав співрозмовника, почав змінюватися на обличчі, відповідаючи лише односкладово: «Так» або «Ні». Спочатку це було здивування, потім переляк.

— Що сталося? — намагалася дізнатися Олена, але той лише відмахувався і продовжував слухати.

— Так, так, добре! Зараз подивлюся. Але мені треба завершити виклик, — нарешті сказав Коля в трубку. Руки його помітно тремтіли.

Він завершив виклик і поліз у повідомлення.

— Ти можеш сказати, що сталося? — наполегливо повторила Олена.

— У мене намагаються зняти всі гроші з банківських карт. Подзвонили зі служби безпеки, сказали, що треба змінити пароль, і вони запобіжать крадіжці. Де це чортове смс?! — нервово тикав по екрану телефона Микола.

— Коля, це шахрайство, цьому обману вже років сто! Ти, ніби не в цьому світі живеш! Якщо скажеш їм код, тоді точно всі гроші знімуть.

— Звідки ти така розумна взялася? — сарказм аж бринів у цьому питанні Миколи. — Усе-то вона знає, усе вміє! Не жінка — мрія!

— Я серйозно, Коля. Не смій говорити їм код, — Олена ще сподівалася, що розум переможе, але все було марно.

— Не лізь, коли тебе не просять! — гаркнув Микола. — Іди, краще, помідори збирай, розумничай тут вона.

Олена знизала плечима.

— Я тебе попередила, потім не скаржся.

Дзвінок на телефон Миколи повторився. Олена чула, як він говорив пароль із смс співрозмовнику, і їй нічого не залишалося, як усміхнутися і чекати подальшого розвитку подій.

За кілька хвилин із будинку пролунав дикий крик.

— Гади! — далі слідувала неперекладна гра слів. Микола сидів червоний як рак і тяжко дихав.

— Що сталося? — Олена вже здогадувалася, в чому річ.

— Ти знала! Ти з ними заодно! — Микола стиснув кулаки, подивився на Олену. — Вони зняли всі гроші з моїх карт. А там була кругленька сума! Я ж накопичував на нову машину!

— Коля, не треба з хворої голови на здорову, — суворо відповіла Олена, — хіба я не попереджала тебе, що це шахрайство?! Але ти ж вважав мене дурною. Ось і маєш результат.

— Це ще не все! Вони оформили кредит, — понуро продовжив Микола. — Де я зараз такі гроші візьму?

— Скільки потрібно? — поцікавилася співмешканка. Микола назвав суму. Гроші були не такими вже й великими, але закрити кредит у Миколи можливості не було. У Олени ця сума була, але просто так віддавати гроші вона не збиралася. На той момент у неї вже були думки, як поступово вивозити плоди своїх трудів, поки Микола з нею не розлучився. А тепер у її голові склався чудовий план! При цьому плані навіть перевозити нічого не доведеться.

— Я можу дати тобі гроші, щоб закрити кредит, — спокійно сказала вона. Микола ожив, воодушевився. — Ти продаси мені дачу за ці гроші.

— Ти з глузду з’їхала?! — витріщив очі Микола, дивлячись на неї. — Вона ж удвічі дорожча, якщо не втричі! Наглість твоя не знає меж! Та я продам її за чотири такі суми!

— Успіхів! Поки ти шукаєш покупця, вони ще один кредит візьмуть, і відсотки там набіжать чималі. Прийдеться банку віддавати і будинок, і квартиру, — Олена вже блефувала, але їй зовсім не було соромно після того, як вона побувала на чаї у Єгорівни. У пам’яті виринула їхня розмова:

— Бачу, жінка ти порядна, — наливаючи чай, почала Єгорівна, — тому хочу застерегти тебе. Коля не одружується ніколи. До тебе тут, знаєш, скільки жінок перебувало?! У-у-у… я вже й рахунок збилася. Коля — хитрий жук, знайомиться з жінкою, бажано, самотньою, обіцяє одружитися, але спершу треба, мовляв, подивитися на господиню в справі.

Привозить уже не перший рік на початку сезону наївну «наречену» до себе на дачу, і вона працює у нього з весни до осені. А коли врожай зібраний, порядок перед зимою наведено, Коля розсварився з «нареченою» вщент, і вона їде з порожніми руками. Така схема. Ось і ти потрапила на його вудочку. Може, провчиш його? Час хоч комусь поставити цього Казанову на місце, збити з нього пиху.

— Та вже, — замислилася тоді Олена, слухаючи сусідку, — бувають же паразити такі на світі. Дякую вам, Єгорівно, що очі мені відкрили. Я подумаю, як приструнити нахабу.

І ось доля сама покарала Миколу, Олені навіть нічого робити не довелося. Вона вже викликала таксі й завантажила великий кошик, щоб поїхати й забрати із собою частину врожаю, але потім згадала всіх цих обманутих жінок.

— Ну так що, продаєш дачу чи я їду?! — повторила свою пропозицію Олена.

— Ти мені руки викручуєш! — зло відповів той. — Додай хоч трохи зверху!

— Успіхів! — Олена демонстративно підвелася й, підхопивши кошик і сумку, зібрану заздалегідь, пішла до виходу.

— Почекай, я згоден! — крізь зуби процідив Микола.

У місто їхали мовчки. У нотаріуса швидко склали договір купівлі-продажу, сторони підписали його і поїхали в банк завершити угоду передачею готівки. Залишивши Миколу в банку розрулювати ситуацію з кредитом, Олена повернулася на дачу, зібрала речі Миколи й виставила на веранду, поклавши зверху баночку варення й кошик овочів як утішний приз. Замок вона змінила, підозрюючи, що хитрий Микола вирішить по-свійськи попроситися назад. Тепер досвідчена жінка працювала на дачі для себе, а не для чужого чоловіка. Навіть якщо той обіцяв одружитися.

— Олена! На чай зайдеш? — побачивши, що Олена приїхала на дачу з новим замком, запитала сусідка.

— Краще ви до мене заходьте. Будемо святкувати новосілля, — усміхнулася Олена. — Я тепер тут господиня.

Єгорівна зробила переможний жест і затанцювала циганочку.