— Василю, ти що, вирішив мене покинути? — нібито, між іншим, запитала Катерина за вечерею.
Її тон був настільки буденним, що чоловік спочатку й не зрозумів, що вона має на увазі. І про що саме його зараз питає. А коли сенс слів дійшов до Василя, він ледь не вдавився курячою ніжкою, яку з апетитом наминав у той момент.
Він обожнював, як Катя готувала курку — завжди виходила неймовірно соковитою та ароматною. Смакота!
Його губи та підборіддя в цей зовсім недоречний для серйозної розмови момент блищали від жиру, а шлунок і мозок тріумфували від задоволення. І це дивне, якщо не сказати більше, запитання дружини — зовсім було не на часі.
— А з чого це ти взяла, Катю? — запитав він. — Ну й питаннячка в тебе!
— Та так, знаю дещо, от і питаю. Хочу почути твою версію, — дивно усміхаючись, відповіла дружина.
— І що ж ти знаєш, моя люба, і звідки? — Василь судомно почав згадувати, де і коли він міг проколотися.
Як Катя могла дізнатися про Лелю? Адже він був гранично обережним. І жодних проколів не допускав.
— Усе я знаю, Василю. То що, ти йдеш від мене? Відповідай вже.
— Ні. Не розумію, що тобі в голову прийшло, — спробував він викрутитись.
Василь іще сподівався, що дружина нічого не знає, і це просто жіноча підозріливість. У них, у жінок, завжди так — щось здалося, і відразу сварка. Не могла вона нічого знати! Він ретельно приховував свій зв’язок із Лелею всі два роки їхньої «чарівної» любові. Тому поки що вдавав, що нічого не розуміє.
Насправді Катерина вже давно все знала. Вона готувалась до цього моменту, укріплювала «оборону», запасалась «зброєю». І сьогоднішній дзвінок лю.бов.ниці чоловіка лише пришвидшив розв’язку.
— Василю, не прикидайся дурником, прошу тебе. Це тобі зовсім не личить. Мені навіть смішно, чесно! Сьогодні мені дзвонила твоя Леля й просила дати тобі розлучення. Терміново, до речі. От і зайнялося в неї в одному місці. Ось я й питаю — ти мене покидаєш чи ні?
— Кому дзвонила? — оторопів Василь.
У цей момент з його рук навіть випала куряча ніжка і з гучним гуркотом вдарилась об тарілку.
— Мені. Кому ж іще? Василю, схаменися! Ну що з тобою? Я, в принципі, не проти, щоб ти був щасливий зі своєю коханою. І заважати вам не стану. Хто я така, щоб ставати на заваді вашому щастю? — з усмішкою мовила Катерина.
Чоловіка зовсім спантеличила така реакція.
«А що взагалі відбувається? Що за дивина? Де крики, сльози, звинувачення у зраді? Чому дружина радіє? Щось тут не так», — розгублено думав у цей час чоловік.
— Так, Катю, я кохаю іншу жінку. Раз ти вже все знаєш — нема сенсу приховувати, — довелося зізнатися Василеві, бо від несподіванки він більше нічого вигадати не зміг.
«Навіщо Лелька подзвонила дружині? Що це за витівка? Не порадившись зі мною, зробила такий дивний крок. Втомилася чекати? Вирішила добитись мене вже сьогодні, щоб панувати безроздільно?» — розмірковував Василь.
Він із жалем відсунув від себе тарілку з недоїденою ніжкою. Вечір був зіпсований. Вечеря — також.
Чоловік зовсім не був готовий до таких поворотів долі. Все сталося надто раптово і ніби без його участі. Це було неправильно. Василь уявляв собі все зовсім інакше. Якось монументальніше, чи що, урочистіше.
— Що далі, Васю? Коли з’їжджаєш? Я навіть допоможу тобі зібрати речі, — буденно сказала Катерина. — Мені це зовсім не складно. Допоможу з поваги до минулого. Та й вільного часу в мене тепер повно.
— Почекай! Що означає — з’їжджаю? Може, я й не збираюсь нікуди з’їжджати! Мені цей район подобається, я звик тут жити! Більшість життя тут минула, — обурився Василь. — Та й вирішити все треба. Це якось несподівано, знаєш…
— Ти добре себе почуваєш? Немає температури, тиску? Щось ти несеш якусь дурню, — з тією ж дивною усмішкою запитала Катя.
— Та добре я себе почуваю. Зі здоров’ям у мене все гаразд. До чого ці питання? — торкаючись лоба, який миттєво вкрився потом, запитав чоловік.
— А до того, що, раз ти йдеш до іншої жінки, то маєш з’їхати від старої дружини. Це ж логічно. Чого я маю тобі все розжовувати? Ой, намучиться з тобою Лелька! Щось ти зовсім слабенький, — дружина розсміялася на цих словах.
— Катерино, не ображай мене! Ми ще не обговорювали це питання. Може, це ти з’їдеш, а я залишусь. Не думала про це, а? Отож, бо й воно! А то розкомандувалась тут!
— Ні, не думала. Це суперечить логіці й здоровому глузду, який тебе сьогодні серйозно підводить, — спокійно відповіла жінка.
— Все, раз вже заговорили про нашу квартиру, треба обговорити це прямо зараз.
— А обговорювати нічого, дорогенький, — знову, вже вкотре за вечір, ошелешила його Катерина.
— Як це — нічого?! А моя частка у квартирі!? — вибухнув Василь, якого все це вже добряче дратувало. — Я ж співвласник квартири, як і ти! То чого це ти мене виганяєш? Що це за витівки такі!
— Ні. Власник квартири — я. І тільки я. А ти тут живеш доти, доки я це дозволяю. Зрозумів?
— Що за нісенітниця, Катерино? Може, це в тебе сьогодні з головою проблеми? А ти звинувачуєш у цьому нормальних людей. Ми продамо нашу квартиру й поділимо гроші. Мені ж треба десь жити! На що я куплю нове житло, де ми з Лелею житимемо? Ти розстроїлася, я розумію. Новина ця неприємна. Але до чого тут моя частка у квартирі? Будь розсудливою! — Василь вже говорив на підвищених тонах.
— А немає жодної частки. Я ж тобі сказала. Он, подивись, якщо не віриш.
Катерина підійшла до шафи й дістала з шухляди свідоцтво про право власності. Там було чітко написано, що квартира, в якій вони разом прожили багато років, належить лише їй.
— Що це? Підробка? Як ти на таке зважилась? Це ж злочин, Катю! За такий обман передбачена кримінальна відповідальність! Ти взагалі в курсі? — обурився Василь, побачивши документ.
— Ні, це не підробка. Це справжній документ. Ти втратив свою частку ще рік тому. Я тоді вже знала про твій роман з тією Лелею. З твоєю колегою. Добрі люди розповіли, дякую їм за це, — зітхнувши, сказала Катерина.
Тепер Катерина вже не усміхалася і була надзвичайно серйозна.
— Не скажу, що мені було байдуже, — продовжила вона. — Стільки років разом, дітей виростили, колись кохали одне одного… Але потім я дізналась про твою зраду й вирішила діяти. Мені була потрібна компенсація за мої страждання. Так, так! Не дивися так на мене. А ти як хотів? Дізнавшись про твою інтрижку, я зрозуміла: єдине, що справді зачепить тебе й дасть мені відчуття свободи — це позбавити тебе частки у квартирі. І я почала діяти. Я мала бути готова до того моменту, коли ти вирішиш мене покинути, залишивши ні з чим. Біля розбитого корита. Ким би я стала? Самотньою жінкою у віці, ще й із кімнаткою замість повноцінного житла.
— Це підло! — вигукнув Василь. — Як ти взагалі до такого дійшла? Я не очікував, що жінка, з якою прожив стільки років, здатна на таку підлість!
— Підлість? Ну не знаю… Здається, в підлості та вмінні брехати й викручуватись ти, Василю, мене вже давно перевершив. Так от, я не знала, як це зробити, але випадок мені допоміг. Пам’ятаєш, ти тоді потрапив у лікарню з загостренням виразки? Я не стала зволікати. Швиденько оформила дарчу від твого імені на себе. Ти, сам того не знаючи, подарував мені свою частку квартири як компенсацію моральної шкоди.
— Якої шкоди?! Ти що, несеш нісенітниці?
— Аж ніяк. Я цілком адекватна, любий.
— Так ось що я тоді підписував після наркозу? Ти придумала якусь історію про ремонт у під’їзді й змусила мене підписати документи, не читаючи! Я ж нічого тоді не тямив! Як ти могла? Це нечесно, Катю!
— Могла, Василю. У тебе навчилася. Ти ж хороший вчитель, мій дорогий! — усміхнулась вона.
— Я подам до суду, щоб визнати документ недійсним! — закричав чоловік з образою. — Що це за беззаконня!
— Подай! Це твоє право. Але навряд чи тобі вдасться довести, що на той момент ти був у неадекватному стані. Лікар, що був тоді поруч, підтвердить, що ти добре орієнтувався в реальності. Я про це заздалегідь подбала. І так, я порадилась із юристом. Тобі нічого не світить. Тож змирись. І вирушай до своєї коханочки з голою… Перепрошую, з тим, що вміститься у валізах.
Василь, любитель солодкого життя й чужих жінок, залишився з нічим.
— Леленько, рідна, тільки ти мене любиш і розумієш. Навколо самі брехуни та шахраї, — пробурмотів чоловік, заходячи з валізами у квартиру до своєї коханки.
— А це що таке? — розгублено запитала Леля. — Чому ти з цими клунками сюди приперся? Ти що, не вигнав ту стару з квартири? І чому сам пішов?
— Ні, це вона мене вигнала. Квартиру забрала хитрістю…
— А де ж ми тепер житимемо? Ти ж казав, що та квартира твоя! Я вже хазяйці повідомила, що завтра звільняю кімнату! І що тепер?! — майже верещала обурена жінка.
— Я не знаю. Але щось придумаємо, кошеня!
— Та йди ти! Мені злидарі не потрібні!
Чомусь без житла Василь їй став нецікавий. Кохання швидко зникло.
А підлість невірного чоловіка була відомщена сповна.
Чоловік заявив, що відвезе немічну дружину до цілительки, а сам завіз у лісову хатину і покинув